Оповідання А знаєш, Боже, я помилявся. Думав, що у тебе немає совісті. Але ж ні. У тебе нема геть ані гідності, ані честі. Гаразд, ти мене вбив, сироту. Але все ж на полі бою. А малечу по хатах, на дитячих майданчиках, в лікарнях, театрах, пологових будинках вбивати навіщо? Сказав би я: що тільки нелюд так може. Але ж ти не людина. Ти хтось невідомий - недосяжний, всемогутній. Але в чому саме всемогутній? Розумію, тварини-хижаки вбивають беззахисних, щоб втамувати голод. Але вбити дитинку - ракетою - це що? До чого воно тобі, творець? Щоб запросити малят у свій рай? Тут, в Україні, у малят були мамо й тато, брати й сестрички. Були іграшки та казки. А у тебе там що? Покажи - що? Може тоді батькі втішаться, заспокояться і зітхнуть: Бог дав, Бог прибрав, як гарно?.. Ні, Боже, не скажуть. Ти навіки розбив їх серце. У всіх матерів та батьків в Україні - розбив. Не цікавий нам той твій рай, не спокушай нас, Боже, даремно. Я вже не кажу про себе й моїх друзів, що лежать тут поруч, у морзі, в літню спеку, днями, місяцями, без холодильних камер. Як же ж тут тхне сморідом тисяч мертвих тіл. Вірніше - шматків тіл. Ти навіщо створив війну, Господи, вже мільйонну за рахунком на цій с..ній планеті? Ні, ні, вибач, гарній, блакитній. Це ж твоя планета, твій витвір. Тут все твоє - і дощ, і сонце, і сморід. Тобі приємно цим дихати? А... ти ж не людина. Ти Бог. У тебе немає нюху. Ти створив сморід для нас, людей, щоб ми дихали трупами, що розкладаються, і здригалися. Так, навіть я, мертвий солдат, здригаюся. І ніхто за нами не приходить. Бо ти створив ще одну ласку - владу. Це купа поважних, вгодованих пик, які рулять політикою, громадами, військовими. Їм наші смердючі трупи не цікаві. І я їх розумію. Вони еліта. Трохи не боги. Ти зробив цю купу поважних керівників чомусь надто заможними та удачливими. Чому? Вони чомусь й не воюють. Їх діти у безпеці. З обох сторін. Так, тут у морзі, лежать частки тіл не тільки наших, а й тих, з тієї, ворожої сторони. Когось з нас ідентифікують. Когось кинуть у спільну яму, як непізнанні. Війну ти, відверто скажу, вигадав дурну, надто дурну. Кожного разу одне й теж: королі сидять на тронах, а метелики й комахи, тобто ми, солдати, мільони, спалюємося у жерлі війни і перетворюємося на попіл заради їх божевільних примх. Тьфу. І тобі не набридло? А каліки? Чи ти любуєшся тими понівіченими обличчями та тілами? Тою безліччю безпорадних інвалідів? Чи ти скажеш, що дуже співчуваєш жертвам агресії? Та ні, ти не скажеш. Бо не вмієш розмовляти. Ти не людина. Ти величий Бог. А знаєш, Величний, я ж і пожити не вспів. Мені тільки но виповнилося дев'ятнадцять, як забрали на фронт, і вже у першому бою загинув. Слава тобі - швидко й легко. Дякую тобі за це. Мабуть, не все в тобі людське згасло. Ще залишилася якась кріхта жалості до сироти. Знаєш, мені однаково - чи кинуть мене в яму, з усіма непізнаними, навіть з тими, що з іншого боку. Чи поховають з почестями. Усе однаково. І рай мені твій не потрібен. Я хотів би тебе зрозуміти. Але не можу. Мабуть, тобі видніше, що ти твориш, Отче. Твори собі й далі.