Знову рідне село Сутиски розкрило до мене свої обійми. Коли ж ступив на знайому стежку, якою сорок років тому, підстрибуючи, біг до школи, то душа заспівала й полетіла в осіннє небо, щоб позмагатися із птахами. Стежка привела мене на рідне дворище, яке ще більше заросло, а на місці, де стояла піч, лежав кудлатий пес із задумливими людськими очима. Він, мабуть, відчував тепло, яке залишилось від печі, на якій я морозними вечорами грівся, граючи з сестрами саморобними розмальованими картами. Щоб після програшу я не плакав, сестри піддавались мені. Скрипнула хвіртка в сусіда, злякавши пташок, які пурхнули з горобини, прикрашеної барвистими гірляндами. До мене йшов сусід Цигикал Семен Федорович. У пам’яті спливло дитинство, коли я з ним пас корів. Була пізня осінь, дерева вже роздяглись, щодня йшли дощі. Я оббіг усе стадо, підійшов до гурту й сказав: “Тітко. Там, за деревами, ваш дядько стоїть і плаче”.
   - Господи! Він знову за своє.
Вона, не минаючи калюж, підійшла до нього й заголосила: “Братику мій рідний! Та що ж ти робиш?! Чому ти рвеш душу і собі, і мені? Пройшло стільки літ, а ти …”
   - А-а-а! Бач ти яка! – закричав Семен Федорович. – Ти вже й забула, який сьогодні день! Сьогодні ж день смерті батька. Коли він помирав на лісоповалі, в тайзі, то я йому клятву дав, що вб’ю Карпа. Пройшло уже дванадцять років, а цей гад повзає по землі. А три сім’ї із Сутичок , які він відправив у Сибір, там полягли. І не в могили ж, а в канави. А наш батько…
   - Та хай його Бог покарає, того Кирпа.
   - Ні! – ще голосніше закричав він. – Я!Я!Я!
   - Та мовчи. Ще люди почують.
   Вона обняла його, заглянула в очі й сказала: “Візьми он яблучко. Ти пригадуєш, як казав мені на лісоповалі, що найбільше мрієш поїсти яблук із дідового саду. Бери. Це ж не яблуко. Це – сонце.
Скільки часу відтоді спливло! Постарів дядько, Семен Федорович посміхнувся й сказав: “Привіт городянам. Яблучок приїхав нарвать. Я пам’ятаю, як твій батько садив ці яблуні. Любив я його. Коли наша сім’я повернулась із заслання, то ніхто з нами не дружив, бо ми ж “вороги народу”. А він – ні. Прийде було, поговоримо – і мені легше на душі. Ти пишайся своїм батьком. Таких людей мало.
   - А я ж, Семене Федоровичу, хочу віддячити вам за те, що ви мене колись із ополонки витягли. Ось пляшку горілки привіз.
Ми пішли в сад, оминули криницю, цямрини якої вже позеленіли, заглянули в середину, де по воді плавали листочки, а дві жаби здивовано розглядали нас. Після першого гранчака я став розпитувати про сільські новини.
   - Карпо помер тиждень тому, - сказав Семен Федорович. – Синок його кликав мене на похорон, та я не пішов. Хай його ховає рідна комсомолія. Він життя моє зламав. Три сім’ї із Сутисок  розкуркулив. Коли мій батько помирав на лісоповалі, то я йому сказав, що, якщо виживу, то вб’ю Карпа. Одного разу я поїхав до міста і так швидко продав мітли, що вирішив не чекати автобуса і доїхав на  попутній машині до Уздиці. Пішов навпростець, через ліс. І раптом зустрів Карпа. Мене наче молотком по голові вдарили, і серце так закалатало: от і настав мій день. Скільки років я ждав цієї зустрічі! Блискавкою думка промайнула: виконаю обов’язок перед батьком, вийду на трасу, повернусь до міста і разом з односельчанами на автобусі приїду в село. Всі ж підтвердять, що я був у Глухові. Підійшов я до нього, зустрілися наші погляди. Він злякався, силується щось сказати й не може. Коли сам людей посилав на загибель, то героєм був, а як смерть заглянула йому у вічі, то й затрусився. Справжня людина, синку, проявляється не тільки в тому, як вона живе, а ще більше в тому, як помирає. Я, Толю, довго живу на землі, всякого надивився і скажу тобі: достойно померти не кожен уміє. Підходжу я до нього, а він і не тікає, остовпів. І раптом за спиною чую голос: “Дідусю. Подивись, що я тобі принесла”.  Я обернувся: переді мною стоїть золотокосе дівча у волошковому віночку з синіми очима – озерцями. Його онука стояла , простягуючи до нас долоньки, червоні від соку ягід. На гірці ягід сиділа, мов на троні, божа корівка й розглядала нас. Запала мовчанка. Дитина відчула щось недобре й знітилась, потім поглянула на мене й заплакала. Тоді я посміхнувся й сказав: “А у мене теж подарунок є”. Я дістав блискучу коробку для ліків і сказав: “Раніше тут метелик жив, а як потепліло, то я  випустив його на волю”.
От така історія, Толю.”
   Дядько Семен швидко налив горілки й випив. Запанувала мовчанка. Листочки дерев , кружляючи, падали на стіл. Кожен думав про своє. Тоді дядько встав і сказав: “Піду я, Толю. Ти як підеш до батька на могилу, то передай йому привіт. Так і скажи: просив Семен Федорович… Сльози полилися у нього з очей, і він продовжив: “Скажи, що скоро зустрінемось. Хай чекає… Ми ж із ним… Як – не – як… Потім він підняв голову, розкинув руки й заспівав:        Чому я не сокіл
   Чому не літаю,
   Чому мені, Боже,
   Ти крилець не дав?
   Він дивився в синє небо, сльози текли по неголеному обличчю і гарячими краплями падали на землю. А пісня, вирвавшись на волю, шугала між хмарами та птахами, а потім стала підніматись вище й вище, до самого неба, такого світлого та чистого, як життя без гріхів.
Мої товариші часто кепкують з мене, що я бідний, то я вирішив їх провчити. Щосуботи я йду в магазин, хазяїн якого мій приятель. Беру в нього сітку, накладаю туди коньяк, лимони, шоколад, виноград, ковбасу і ходжу по місту, щоб, значить, у врагов печінки тліли. А через дві чи три години несу все це назад, у магазин, і здаю. Жінка вчора аж розсердилась на мене та дорікнула: “ Ти знову за своє!” А я їй так лагідненько й відповідаю: “Не лішай человєка послєднєй радості ”. У мене з’явилася надія, що найближчим часом моє життя покращиться, бо трапилась така надія.  Мер міста йшов із свитою вулицею і раптом чхнув, а я найперший сказав: “Будьте здорові”. Він подякував і спитав, як моє хвамілія – прізвище. Не даремно ж спитав! Така нагода не може залишатись без послєдствій , благодарностей…
   Учора на вулиці зустрів редактора газети, який не опублікував мою новелу. Так я йому сказав, що переробив свій твір, і надіюсь, що тепер він помістить моє “сочіненіє” в газеті. Сюжет тепер такий. Сільська вулиця. Дзвінкоголоса тиша. Всі від страху сховались. З одного боку вулиці, крадучись і згинаючись, іде куркуль. Обличчя його перекошене ненавистю, сам він некрасивий, брудний, вонючий. А з іншого боку по середині вулиці йде червоноармієць, він співає “Інтернаціонал”. Починається бій. Спека. Пилюка. Хочеться пити. Червоноармійцю дівчина приносить воду. А куркулеві вода не потрібна: він дістає із мішка пляшку і п’є. На пляшці написано “Детская кров”. Це придає йому сил. Бій поновлюється. Червоноармієць переміг. Збирається мітинг, на якому було створено колгосп. Під звуки “Інтернаціоналу” щасливі люди з лопатами, вилами, граблями йдуть у поле будувати комунізм. По дорозі вони зустрічають товариша Сталіна, який їм каже: “Правільной дорогой ідьотє, таваріщі.”

 Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.