Оповідання Усі, кто захищає Україну від російських окупантів - Герої. Усі, кто загинув за Україну - Герої. Усі, кто отримав поранення, увіччя - Герої. Усі, хто знаходиться в полоні, хто пройшов нелюдські тортури - Герої. Усі, хто зник безвісти - Герої. Але чи вони раді з того, що вони Герої? Чи відчувають вони, повертаючись з фронту, що вони справді Герої? Чи зустрічає їх кожна людина, кожна травинка, кожний дім, як Героя? Чи вклоняються їм, поважають, шанують їх усі, як Героя? Чи все тут, в тилу, буденно, затерто, байдуже? На якому фоні Герої відчувають себе дійсно Героями? На фоні корупційної більшості? На фоні брехні і безупинного розкрадання державних коштів? На фоні масової броні від війни? На фоні боягузливості, підлості і шахрайства? На фоні комедійних шоу? На фоні шалених нічних дискотек? Ні, тут Герої відчувають себе зайвими. І повертаються на фронт. Навіть після поранень. Навіть з протезами. Бо на фронті просто, буденно, прозаїчно, без геройства всі стоять разом, на смерть, за вільну Україну.