Матеріали до першого розділу книги (продовження)
              БІЛЬШЕ НЕ ПРИХОДЬТЕ,СВАТУ
Задумав Оліян Іванович (по батькові всі звали його в селі) Пшак перекрити свою стару-предавню хату,яка десятками років стояла під солом’яною стріхою,котра вже потрухла,обросла темнозеленим мохом.
   З метою перебудови господар (ветеринар за спеціальністю) підзбирав грошенят (які ніде не валяються),купив у райцентрі листового заліза,найняв „домашніх” майстрів покрівельної справи.І вони приступили до виконання серйозного будівельно-монтажного завдання.
   Вони-це сват Оліяна-Яким Заєць-головний майстер,він же і войовничий командир ланки спеців (підсобних робітників „подай-принеси-обтеши-запиляй-відпиляй”)До будівельної ланки увійшли: Альоха Вірчин та Микола Драник.
В ході  виконання  операцій технологічного процесу було вирішено :і стелю в хаті перетрусити, і  замінити деякі підгнилі дошки новими та сволочок закріпити-змонтувати.
   Хлопці-підсобники вдома сяк-так поснідали,взяли теслярські інструменти:сокири,ножівку,дворучну пилку,молотки.І прийшли на подвір’я районного ветеринара з надією,що в роботі швидко сплине час,наступить обідня перерва і господарка на будівельно-монтажному майданчику (Катерина) покличе їх смачно пообідати та й чар-чину-другу-третю перехилити за самовіддану працю
   „Помріяти нешкідливо,”-так говорять мудрі люди...
...Робота закипіла.Найголовніший майстер,Яким,по драбині,крекчучи (бо радикуліт прихопив поперека   ) подибав на солом’яну покрівлю хати,став скидати гнилі вже  кулі соломи прямо під двері хліва, в котрому проживали:ряба корова,кабан,десятка два білої і коричневої  масті курей зі своїм ватажком Петушком Петровичем
   Після кулів Яким повагом простукав молотком на горищі стелю,викинув,зношені часом
дошки,сволочок,котрий віджив свій вік,і командирським голосом подав команду”:
-Так,Миколо і Альохо,візьміть он біля погреба деревину та обтешіть її на сволочки.Та цюкайте своїми сокирами вправніше,не тягніть,як кота за мокрий хвіст,бо до вечора ми повинні підремонтувати стелю і накрити залізом хату.Зрозуміли?Приступайте.
   Льоха-високий парубок з русявим чубом,синіми,немов квіточки Петрового батога,очима
та товстими ,немов припухлими,губами,не дуже балакучий,але працелюбний,мовчки взяв сокиру,котрою користувався ще його дід Іван,розставив широко ноги в кирзових чоботях і
став тесати соснову колоду,висолопивши червоного язика.
А Микола-парубійко середнього зросту,веселої і балакучої вдачі.Він швидко знайшов тонкувату жердину,зняв з неї кору,декілька разів теснув –цюкнув сокирою.
   Скоромовкою-тріскотнею звернувся до Якима:
   -Оцей сволочок згодиться на стелю?
У відповідь Яким,не роздивившись добре товщину  матеріалу,який буде подавати на горище Драник,гукає:”Подавай,Миколо,думаю,що пайдьоть,пайдьоть!
В ту мить,коли Яким подавав команду Миколі,з хати вийшла Пшачка Катря набирати трісок для печі,в котрій готувався обід ремонтній бригаді,почула слова Драника  і схвалення бригадира-свата Якима стосовно подачі обтесаного сволочка на горище
Ветеринарна фельдшериця (Катря Пшачка) зреагувала на ситуацію миттєво,сплюнувши при цьому смачно і голосно:”Свату,а,свату,хіба ж отой дрючок,який подав Микола годиться на сволочок?Га?Як це „пайдьоть-пайдьоть”?А ну скидайте його на землю-хай теслярі товщу деревину-сосну тешуть.
   Яким мовчки проковтнув бракоробську пілюлю-пігулку,сердито жбурнув сволочка вниз і,ніби виправдовуючись перед свахою,крикнув Дранику:
   -Що ти мені підсовуєш такий тонкий сволочок,теши товстіший та подавай швидше-он сонце стало більше припікати,а нам сьогодні треба роботу кінчати.
Микола Драник зареготав-заіржав,мов молодий необ’їжджений жеребчик,вискалив усі зуби,і Якиму:”Ви ж казали „пайдьоть”,я й подав,я не винуватий.-Ти не роз музикуй  багато,теши ,подавай і зуби заховай,бо вже скоро й обід на носі
    ...До обіду працювати на висоті,як говорив Яким,було ще терпімо.
А після смачного з бурячною чарчиною обіду та невеликої перерви-лежання  у яблунево-грушево-сливово-вишневому садку господарів,липневе яскраво блискуче і гаряче сонце стало сильніше смажити-припікати спини,руки,ноги ,голови,піт рясно зрошував обличчя ,і спини будівельників.
   Найспекотніше було Якиму,який по розпеченій покрівлі притуляв картину за картиною оцинкованого заліза.
   Сваха Катря моталася з дірчастою рядниною раз-пораз”у двір-з пустою, у хату-з трісками-готувала майстрам вечерю.
        І треба ж такому статися”почула,як сват Яким невдоволено ремствував на літнє сонце:
-Ну, ти диви:оце після обіду сонце,ніби хто голоблею підпер.Стоїть і стоїть на одному місці та ще й несамовито пече-припікає=присмалює,що й робити неможливо,мабуть не закінчимо сьогодні крити хату.
   Катерина Якимові слова витлумачила подумки по-своєму :
-Не хоче ,ой ,не хоче сват закінчувати цього дня покрівельні роботи.Добре,я ж йому і віддячу добряче за таку роботу.
   Хату все ж-таки перекрили залізом ,коли сонце сховалось десь за Зубівкою (селом за
два кілометри від Тучного).
   Зморені майстри вечеряли вже без гумору,обмінювались тільки невеликими репліками.
  Стала господиня розраховуватися з покрівельниками:
-Нате вам ,хлопці, по троячці.Ви добре потрудились.Нате,свату,і вам,як старшому майстру,п’ятірку,тільки до нас більше не приходьте-багато мудрили.
„Я так і знав,я  так і знав,що таке буде,бачу-сваха розбушувалась,а все  через мій довгий язик,”-тільки й подумав,але не сказав сват Яким , і разом з помічниками рушив з подвір’я родичів.                  
                                     *   *   *  СІЛЬСЬКІ БУВАЛЬЩИНИ
                                    Є І ШТОЛІ
   Дідусь  Сазон мав невеличку приватну крамничку,яка знаходилась у клуні.І в  тій торгівельній точці,як каже мама, продавали різне,наприклад карасір (керосин-гас),сірники та інший дріб’язковий,але необхідний сільчанам товар.Крамничку –лавку дід охороняв сам.Ото візьме мисливську одноствольну рушницю,вийде ,почухуючись, з хати на ганок,підніме ,за висловом діда,пукалку,бабахне в темне небо,почеше  руду бороду та ще раз сверблячу спину,і йде в хату”Хай,-думає,-знають потенційні злодії, що сторож на місці”.
   Післяреволюційний одноосібник-Сазон Овсійович Ковтуненко (про якого розпочалась розповідь) був одночасно і „ директором” крамнички  1 постачальником товар1в,1 с1льським р1зником живо1 ваги телят-бичк1в,свиней,1 продавцем, 1 р1льником,агрономом,орачем (мав свою конячку).Все в нього робилося,оброблялося,збиралося своєчасно на особистому десятинному город1.
   Починаючи з ранньо1 весни,вирощував,доглядав с1льськогосподарськ1 культури, в тому числ1 й в1там1нно-водянист1 ,але теж   потр1бн1 всім-ог1рки,Котрих с1яв 1х тепло1 пори чималеньку д1лянку-латку земл1 на город1.Цих овоч1в вистачало 1 на с1м’ю
(лише д1тей росло  дванадцятеро) 1 на продаж у райцентр вивезти.
Одного врожайного на ог1рки,року за домашн1ми клопотами не встиг д1д-агроном озирнутися а вже й збирати огірочки час
  Непосидюча й працелюбна його ж1нка Векла з дочками-п1дл1тками засолили-заквасили
дек1лька дерев’яних д1жок (стоп’ятдесятилітрових),наїлися свіженьких й самі досхочу.
  Та ще  й залишилося  різнокаліберних, в тому числі й жовтяків,приблизно,з гарний віз ( не менше).Вирішили їх продати.
   Базарного дня  встав дід Сазон раненько,запріг коня Буяна швиденько у воза дебеленького і став навантажувати огірки жовтенькі й зелененькі.
Тільки став  дід вивершувати на возі чималеньку купу товару-огірків,коли це до нього стала дибати його благовірна Векла і повагом на розспів каже,аж присідаючи:”Сазоне!Куди ж ти хоч оті жовтяки береш везти?”.
   А  городник-дід бабі:”Та хай-хай,Векло,може,хтось з городян купить їх собі хоч на салат-венігрет!”.
   Поїхав на своему коникові Буяні на базар, в Тростянець.Діда Сазона в рай містечку
багато міщан знало,бо він  неодноразово їм постачав-продавав м’ясо.Бувало,купить якесь теля,бичка чи порося,вигодованого  в кабана,заріже,розчетвертує,а тоді везе в районний центр продавати.Уступить покупцям на якусь копійку,а бариш одержить більший,ніж інші торгаші,які  стояли довго-довго й тяглись за довгий руб.
Так ото привіз дідусь Сазон свій огірковий товар у Тростянець,зупинився,де треба,розклав
зелененькі і жовтяки купками й рядочками.Торгує.
   Зелененькі огірочки швиденько розійшлися, а жовтяки-не дуже.
Підходить до торгівельного місця діда  невеличкого зросту товстенька городська дамочка,схожа на двохсотлітрову дерев’яну діжечку і каже досвідченому продавцю:
„Єто што,огурці ілі  штолі?.
     Дідусь посміхнувся лукаво-шутковано у вуса,дає вичерпну відповідь:”Є у нас,гражданочка,і огірки і,якщо хочете,і штолі1”.
   Городяночка на якусь мить оторопіла,ніби розв’язувала подумки якогось ребуса, а потім знову з цікавим запитанням до діда:”А что ето штолі?”
   Овсійович показує молодиці на жовтяки і повагом серйозно проказує:”Оце,блондиночко, і є штолі”
   -Да-а!-підняла  намальовані брови здивована росіянка-тогда взвесте іх мне с кіло,я такіх нікогда еще не пробовала.
   -Ну, то нічого,дамочка,що не їли штолі,попробуєте і поїсте.Беріть!Беріть!Вони ще вчора зеленими огірками були.Так-так! Були!.
Розпродавши увесь огірковий товар,дідусь Сазон з добрим настроєм повертався в рідне село.                   *       *       *
                        ПРОТЕЗ ЩЕ ПУСТИЙ
     Всі, на білому світі живущі люди,знають як доводиться часто й густо кривитися-кректати-стогнати,коли болять-крутять-штрикають хворі зуби:від гарячого чи від холодного,від дірок чи маленьких дірочок-тріщин,чи навіть цілих дупел птичих.
   Та не легше буває стражденним,коли в порожнині рота їх (зубів) зовсім не буває,бо вон и віджили своє,відпрацювали,віджували.
   В першому випадку людина ночами і днями не спить,кричить, мучиться,нічого не їсть,не п’є,ні з ким не розмовляє.Одним словом,одні страждання.
Інша категорія зубних мучеників спить вночі,як кажуть ,терпимо,їсти дуже хоче,але нічим жувать-ремигать,або сяк-так поганяє в роті шматки хліба,послинить їх  і ковтає,вірніше,давиться ними.
   А що вже борщі ,супи,різні там салати,приміром,з капусти,помідорів чи огірків-цілком глитає-ковтає.
   Охоче балакає-гутарить з близькими,родичами,сусідами,але вони беззубих не зовсім розуміють.Та і як же їх уторопаєш,коли оповідачі пів алфавіту букв,особливо приголосних,не вимовляють,шепеляють.Замість б у них виходить п ,з-с,д-т,ж-з,р-л,ч-ц.....
   Тому й мова у таких „ораторів” виходить кумедна.Такі промови доводиться вислуховувати тим,у котрих в роті повно зубів (своїх родимих) або відремонтованих-запломбованих-закоронкованих (дорогметалами:неіржавіючими або позолоченими),дивлячись,яка у кого валюта є.
А в пенсіонерів,як показало злиденне життя-малина ,кишені не тільки пусті,а й з дірками
   Так от,якщо треба вставити протези (зубні),необхідно розраховувати тільки на свої мізерні (читай:маленькі ) пенсійні гривеньки.Це по-перше.А по-друге,треба постійно економити на всьому:воді,їжі,електриці,газі,,щоб накопичити певну суму на жувальний апарат,тобто про-те-зи.
   Вставляються вони (протези,та ще й зубні) не дуже швидко,та й не дуже дешево,тобто дорого виходить те хотіння якісно перемелювати усе,що попаде в рот.
   А ще люди гомонять,що й на лапу зубнику за  штучні зуби треба дать,але не всі хотять дать, і не у всіх є,що дать.
   Помучившись не один рік (все ніколи за тією проклятущою роботою) зі своїми зубами-пеньками,вирішують з ними покінчити:вирвати або запломбувати,або зробити протези та в рота увіпхати.
   Ось як розповідають  про вирішення цієї важливо життєвої проблеми самі мученики.
   Дві жінки йдуть в районну поліклініку і голосно (бо обидві недочувають) обговорюють свої страждання із зубами.Одна –каже;”Слухай,сусітко,ти  тумаєс лікалю-супнику всунуть всятку?”.Погакали якусь хвилину.Нарешті,до сусідки дійшло,про що гомонить її „колега”
   Та й відповідає:”Та хто йохо снає,ці тавати , ці не давати,та й те ті хлосі у нас на хабаля?””Ну ось сцьо,тавай домовимось с топою-не таватьхабаля,ми з пенсіонери,нам пісплатно повинні вставити супи”.”Тавай- погодилась на це сусідка.
   Пішли жінки до стоматологів у різні кабінети.Зубники викорчовували гниляччя з рота,не без крику-репету,звичайно,престарілих молодиць за декілька  приходів-прийомів до лікарів-екскулапів.
Потім стали  „дохтора”знімати мірки майбутніх протезів за допомогою якогось матеріалу,схожого на дитячий пластилін.А потім ще декілька разів,бажаючим мати власні
  зуби-протези,казали:”Прийдіть ще у ту...й у ту середу,четвер,п’ятницю,натякаючи на щось для них приємне і корисне в кінці всіх операцій-процедур.
   Перед останньою приміркою (вже готових протезів)одна з жінок,у якої терпець увірвався ,насмілилась лікарю-зубнику сказати:”Ніби все уже добре помістилося в роті,ніде не давить,прикус гарний.А лікар,посміхаючись,розтягнувши губи до вух,люб’язно до пацієнтки:”Громадяночко,ще протез пустий,прийдете ще через тиждень,в кінці робочої п’ятниці,перед вихідними”.
   Вийшла жіночка-громадяночка з кабінету і мовчки-подумки розв’язує лікаревого ребуса:”А чого ж це він сказав,що протез ще пустий?”
Пройшла повагом ще декілька десятків метрів шляху додому,а потім,ніби щось стрільнуло в голову:”А-а-а!Здо-га-да-ла-ся!Натякнув на хабарика.Треба,мабуть,дещо приготувати,а то ще довго буду ходити та шамкать беззубим ротом,показуючи всім темну ротову порожнину”.
   Прийшла додому ,зайшла до курника і сказала курям:”Так,мої хохла туски,соп целес тистень нанесли мені (та не мені,а лікалю)  не менсе тльох тесятків яєсь.Слосуміли,холупки?.Тивіцця мені,як не слопите цьохо-полісу всіх.”
І не їла молодиця-тьотя-бабуля  цілий тиждень яєчні.
  В призначений час взяла вузлик з курячими  яйцями,пішла в лікувальний заклад,знайшла потрібний кабінет,несміливо постукала-пошкрябала до зубника.Почувши лікареве:”Да-да,заходьте”,зайшла,привіталася і тупцює на місці.У кріслі сидів якийсь лисий черговий пацієнт і жалібно вистогну вав.”Що робити?-думає жінка,як же його віддати лікареві гостинця-хабаря?”Стоматолог помітив ніяковість кандидата на протези і голосно каже:”Ну,що ви, жіночко,не бійтесь,кладіть на стіл,те,що ви принесли,скидайте свою плюшку і через хвилину сядете ось у це крісло,я вам остаточно приліплю протези,якими будете і жувать,і насіння довбать,і на всі тридцять два посмішки усім  своїм родичам і знайомим роздавать”.
Вставив спаситель протези,глянула жінка в дзеркало розташоване в кутку кабінету,себе не впізнала-ніби-то помолоділа,посміхнулась,тягар з душі спав,що хабаря лікар взяв.
І пішла задоволена-лише жалко було курячих яєць-сама б поїла.
   В коридорі поліклініки зустрілась з сусідкою,яка теж вставила зуби-молотарку,вона й питає в „пташниці”:”Ну що,ти давала лікареві щось на лапу?”-„Давала-яйця,бо казав,що ще пусті протези, а ти?”- І я,бо таке саме і мій рятівник гомонів,то довелось чималенький шманделик сала принести.,який купила на базарі за останні пенсійні гроші-гривні,тепер кишені в зубників не пусті:дали грошей і до грошей,не вмре з голоду.