ШВИДКА ДОПОМОГА

Згадують старожили невеличкого села Тучне небагатотисячного сільського райцентру, що багато-багато років тому працював у них лікарем широкого профілю – Михайло Іванович Глущенко. З’явився він в селі зразу по війні чорнявий, кремезної статури демобілізований фронтовик. На свою медичну службу ходив пішки за шість кілометрів з сусіднього села Станова.
Розповідають, що Михайло Іванович родом зі Скрягівки, котра розташовувалась в північно-західному напрямку від Тучного, в котрому лікарював-лікував місцевих жителів від різних напастей-хвороб.
Кому на прийомі помаже вавку зеленкою, кому дасть жменю пігулок, щоб зняти-охолодити жар чи прогнати простуду. Якщо болячки вимагали втручання більш кваліфікованих спеціалістів, то направляв стражденних або в райцентр – Тростянець, або в лікарні сусідніх сіл – Білку чи Буймир.
Лікар ходив по землі повільно, вдивлявся в дорогу, ніби шукаючи в глибині земної кори скарб.
„Больниця” – так сільчани звали тучненський медпункт, знаходилась в колишній хаті Гриші Васюка – місцевого знатного косаря, котрий невдозі  побудував свої „хороми” на яру під горою і перейшов туди жити-поживати зі своєю сім’єю: дружиною та двома дочками.
.. Любили односельці Михайла Івановича за доброту, милосердя, професійність, відданість своїй справі, своєчасну допомогу.
Зберуться, бувало, колгоспники на наряд, чекають, поки його роздадуть,  травлять анекдоти, розповідають смішні житейські історії-бувальщини. В один з моментів якийсь місцевий гуморист-дотепник додає ще смішнішого:
– Дивіться, хлопці, на Васюкову гору, он спускається наша „швидка допомога”.
Дійсно, з медичною валізою коричневого кольору, повагом, повільно розхитуючись зліва направо, в село направлявся „ наш дохтор”, як називали медфельдшера, Михайла Івановича Глущенка. Вже згадувалося, що лікар завжди ходив пішки. Так  і на роботу, і з роботи – тільки пішки. Хіба що якийсь колишній пацієнт (тракторист, шофер чи просто їздовий на возі) міг трохи підвезти „хвершала” (вислів тучненських бабусь). Бувало, правда, що якийсь місцевий мотоцикліст підкине Михайла Івановича до села Станови, де він проживав. А то все пішки,пішки,пішки...
Коли лікар Грищенко М.І. ще працював в Тучному, то частенько і в нас вдома бував-уколи, пігулки батькові давав, бувало, і чарку випивав, коли батько пригощав. А потім у них текла невимушена розмова, диспути про фронтове життя, гіркоту втрат на полях бою, причиною яких були і незабезпеченість зброєю, боєприпасами непоодинокі випадки невдалого керівництва бойовими операціями. Внаслідок, вищезгаданих об’єктивних і суб’єктивних причин, дійсно героїчно воюючи, захисники Батьківщини все ж-таки  потрапляли в оточення, полон.
На жаль, колишнього фронтовика і сільського лікаря уже немає-відійшов у вічність. Помер він, Михайло Іванович, висловлюючись мовою військових, на бойовому посту – у медпункті вже дуже немічний і хворий.
Спливли роки. Не тільки розорили колгоспи, але й медичні установи. Віє пусткою і в тучненському медпункті, і виє вітер в холодні зимові дні-завірюхи. Залишилось в селі менше двох десятків престарілих людей, а хат пустих і запустілих – більше півтори сотні. Старожили пам’ятають співробітників Михайла Івановича: медсестру Ольку Анайкову, прибиральниць-техпрацівниць – Польку Пулайшу, Гальку Петрикову. Отання ще довго носила ключі від непрацюючого, мертвого медпункту.
Відійшли вже у вічність фронтовики, які полягли на бойових полях Великої Вітчизняної війни, померли від ран і в полоні, і ті солдати, що повернулись колись після війни. Немає вже вдів і дітей багатьох захисників, заросло село, не діє багато років і „швидка допомога” – сільський фельдшерсько-акушерський пункт.
Доживають земляки без „швидкої” свій вік на грішній цій  землі. Земля пухом і царство небесне усім мученикам голодоморів, воєн. Односельці відлюбили своє, відпрацювали, відвоювали. Нащадкам треба про них завжди пам’ятати.