Був такий наказ


Війна! Війна! Закалатали дзвони,
Війна! Війна! І повалився ниць
Від вітру знятого крильми галиць,
Не встигши розпуститись, мак червоний.

Війна!!! Війна!!! І у сорочках білих
Пішли хлоп’ята в безвість на віки
Дорогами отими, що ходили
На прю колися предки- козаки.

Щоправда, ті рубаки, із шаблями,
Пістоль, рушниця, пороху запас,
А ці, зелені, тільки-но від мами,
Йшли голіруч, бо був такий наказ.

Із дрюччям бігла під ворожі кулі
Налякана зелена дітвора,
Та ще з отим розпачливим «Ура-а-а…»
… Тепер лежать на цвинтарі поснулі…

Та молоді ж які, ну просто пуп’яночки…
Сини мої, соколики, синочки,
Ще й цілуватись не навчившись до пуття,
Отут під Глуховом закінчили життя.

А крові скільки! Скільки у Клевені крові!
А всі ж були красиві і здорові…
Та хто ж отой жорстокий командир,
Що з генеральськими погонами мундир,

Не завагавшись виміняв на совість?
Чи згадував він хлопців тих, чи ні,
Коли влітав на білому коні
Під звуки сурм в травневий день на площу?...

… А може краще б пішки та на прощу
До Києва піти після війни…
Сини мої, соколики, сини…

Валентин Коваленко, м.Глухів