Реклама на сайте Всі Суми: (0542) 77-04-78 vsisumy@gmail.com

Щоденник мотоцикліста (кавер-версія)

Блоги, Олександр Такул
18 июня 2011 в 09:06
Ми із моїм давнім другом Тарасом об'їхали навколо Чорного моря на мотоциклах. Коли я про це кажу, люди дивуються по-різному. Але у багатьох в очах питання - НАВІЩО? Дійсно, навіщо два дорослих дядьки витрачають свій час і гроші на таке безглузде заняття? В мене нема відповіді.
Ідея цієї подорожі народилася рік тому, майже випадково. І після цього, я тільки йшов до поставленої мети. Передусім я продав свій чорний, великий, блискучий хромом Yamaha Drag Star. Було шкода - Драга повністю відповідала стереотипу більшості людей про «правильний» мотоцикл, на якому повинен їздити "справжній байкер" (це такий колоритний бородатий дядько, одягнений в шкіряну куртку і штани). І, судячи по моїй дружині, такі мотоцикли дуже подобаються жінкам. Але, на жаль, на цьому його переваги закінчувалися, бо він підходить тільки для рівного асфальту. Словом, понти на колесах.


Після закінчення мотосезону був куплений інший мотоцикл – Honda Africa Twin. Апарату на момент купівлі було тільки лише 12 років від народження. На приведення його до прийнятного стану непомітно скороталися зимові місяці. Був складений маршрут, куплене необхідне спорядження, вирішені візові питання. Рушати вирішили у другій половині травня.

отже, якщо коротко:
Маршрут: Україна-Молдова-Румунія-Болгарія-Туреччина-Грузія-Росія-Україна
Протяжність: 6100 км.
Час у дорозі: 14 днів
Техніка: Honda Africa Twin 750, Aprilia Capponord 1000
Спорядження: намет, спальники, каремати, дощовики, пальник газовий + 2 заправлених балони, GPS-навігатор, нашоломні переговорні пристрої, нашоломна міні-відеокамера, фотоапарат…



Фантом на кордоні України та Молдови
Проїхавши по дорогах нашої Батьківщини близько 800 км., ми опинилися на її краю з південно-західного боку. Перший пункт нашої подорожі - Кишинів. Але між нами і сьогоднішньої метою знаходиться незрозуміло що, з амбітною назвою Придністровська Молдавська республіка (ПМР). Таким чином, замість 2 митниць нам належало пройти 4: Україна (виїзд); ПМР (в'їзд); ПМР (виїзд), Молдова (в'їзд). До всього цього митного різноманіття, між двома придністровськими постами, є КПП російських «типу миротворців», які весело помахували автоматами нам услід.
В принципі, всі пости ми пройшли досить швидко. Люди у формі з цікавістю розглядали наші нав'ючені баулами мотоцикли, з подивом вислуховували звідки-куди ми їдемо. Тільки молдавський міліціонер не вдарив обличчям у бруд, і не порушив старих добрих міліцейських традицій - попросив хабар за непрацюючі фари Африки (фару розтрусило на наших «ідеальних» дорогах).
Однак, найпотужніше враження справили на мене придністровські міліціонери - вони одягнені у форму РАДЯНСЬКИХ часів. Я коли це побачив, подумав, що від втоми почалися галюцинації. Ніби ми їдемо не на мотоциклах, а на машині часу, яка відкинула нас років на 20 назад. Загалом, придністров’є запам'яталося тільки радянськими міліціонерами та російськими автоматниками.


 
Молдова: абстракція замість леніна
Молдавські митники дбають про екологію, тому попросили нас заплатити приблизно по 3 долари за неї (екологію, в сенсі). Що ми і зробили, після чого рушили на Кишинів, де нас чекав місцевий мотоцикліст Роман. З ним ми випадково познайомилися в інтернеті, коли я намагався з'ясувати умови перетину молдовського кордону. Роман запропонував нам ночівлю та гараж для мотоциклів, за що велика йому подяка.
Вранці Рома трохи показав нам місто. Кишинів виявився спокійним, зеленим і без слідів комуністичного минулого.



На фото монумент жертвам тоталітарних режимів біля парламенту. Якщо врахувати, що окрім радянського, ніяких інших тоталітарних режимів на території Молдови не було - натяк ясний.
До речі, жодного монумента марксистсько-ленінського змісту я не виявив, що вигідно відрізняє маленьку Молдавію від України.

Гуляючи містом, ми натрапили на виставку-продаж картин місцевих художників. Повинен визнати, що деякі полотна просто порвали мій нетренованний абстракцією мозок




Але мені сподобалася оця еротична фантазія :-)





А це класичний молдавський сюжет - старий дід наливає вино на тлі винного пресу. Картини з таким сюжетом, очевидно користуються попитом, оскільки подібних там було декілька.



Попрощавшись, ми рушили в бік Румунії. Наша мета на цей день - дістатися до замку Бран (резиденції Князя Владислава Дракули). За планом ми мали заночувати в наметі біля замку.


Граф Дракула та європейська Румунія
Упевнений, що румунські митники - найкращі в світі. Ми пройшли митницю хвилини за три (не брешу, їй-богу). Але, на жаль,  до замку не добралися - на одному з 2 перевалів був такий дощ, що орієнтуватися можна було тільки за стопарях передньої машини. Мої мотоботи швидко набралася вода (до того вони здавалися мені водонепроникними).
Однак, після перевалу виглянуло сонечко, і все швидко висохло (ясно, окрім взуття).
переночувавши в мокрих, але теплих румунських горах і вмившись у гірській річці, ми рушили до вчорашньої мети



По Румунії трохи заблукали і, не дуже поки довіряючи навігаторові, заїхали на заправку. Румунський заправник виступив проти джи-пі-ес навігатора. Повинен визнати, що в цій нерівній сутичці переміг заправник. Хоча в цілому, навігаторові готовий пам'ятник поставити - штука незамінна.
Визнав




А ось і замок. За планом, десь тут ми і повинні були переночувати. Зазначу, що місця для намету там є. Хоча подібний формат туризму нам не зустрівся в цьому місці :-)



Алесаме місце, активно відвідується туристами. Що ж, Голівуд зробив свою справу, то чому б і румунам не заробляти на цьому гроші.
Погулявши по околицях у пошуках місця "де б відлити" (пардон за інтимну подробицю), ми натрапили на чийсь склеп



Взагалі, Румунія виявилася набагато більш "європейською" ніж я очікував. Як пізніше пояснили це болгари - румуни дуже швидко засвоюють європейські мови, внаслідок чого, швидко інтегруються і зміцнюють своє лобі в Європарламенті.

Однак, колорит, у вигляді кінних возів, зустрічається повсюдно. Навіть деякі дорожні знаки присвячені цьому виду транспорту. Але, тим не менше, тепер Румунія вже не схожа на величезний циганський табір.


Любо, братці, Любо
Однак, треба було наганяти графік, і ми рушили у бік болгарської кордону. Румунські митники, підтвердивши свою репутацію чемпіонів світу із пропуску транспортних засобів, цього разу взагалі не приділили нам часу. Трохи нахабно об'їхавши невелику чергу з автомобілів, ми запропонували подивитися наші документи. Однак, дядько у формі вчинив, як і належить ідеального митнику - махнув рукою в бік виїзду. Болгарський митник, мабуть конкуруючи із румунським колегою, теж вчинив по-людськи - ми навіть з мотоциклів не встали - він узяв у нас паспорти і повернувся з ними через пару хвилин.
Пишаючись Європою, ми поїхали на Варну, де нас чекав відомий в Болгарії мотомандрівник Любо на прізвисько Афріката.



Любо – мій колега по мотоциклу - у нього також Африка, на якій він їздить вже 17-ий рік. З ним ми також познайомилися на одному з мотофорумов в інтеренті. Поселив нас Любо в місті Обзор у свого друга на ім'я Страхіл (ось таке болгарське ім'я :-)). Страхіл теж мотоцикліст, але їздить на чопері - хонда блек видоу.

Трохи ракії перед сном ще нікому не завадило:)



Болгари безумовно споріднена нам нація. Їм так само важко даються європейські мови, вони люблять застілля у сімейному колі, шанують своє коріння та історію. Я з подивом відзначив, що румуни серйозно обігнали болгар в економічному розвитку.

Ось так виглядає світанок із західного боку Чорного моря




А цю фігню побудували німці перед другою світовою війною. І до цих пір нікому не вдалося її зруйнувати, хоча охочих було. І тепер, в курортному місті! на першій лінії! стоїть замість готелю ось така фігня з трьох-із-половиною-метровими бетонними стінами. Навіть підірвати її не можна, тому що вибух такої потужності може обвалити берег.



Загалом, відпочили, побродили, скупалися (при 15 градусах морська вода добре освіжає)
і на Стамбул throttle


Багато було прикольних назв дорогою, але, блін, так ломало зупинятися для фото.



У Туреччині було ще місто Nigde, а по дорозі на Ростов - населений пункт «Веселе життя». Коли його проїжджали - знак з такою назвою, що перекреслений червоною лінією, виглядає зловісно:
типу, "ну от і звєздєц вашому веселому життю!"  :-))


Стамбул – місто контрастів
На виїзді з Болгарії митник довго пояснював, що наша віза розрахована тільки на один в'їзд, і ми не зможемо в'їхати сюди назад з Туреччини. На слова про те, що ми і не збираємося назад до Болгарії, він з подивом спитав: "А як же ви повернетеся додому?". Відповідь його ще більше здивувала, але він все ж не здавався, і ще раз акцентував нашу увагу, що віза з разовим в'їздом.
Мабуть, хотів, щоб ми схаменулися

По території турецької митниці бігав маленький кролик. І який збіг - у мене в кофрі було кілька морквин. Коли ми погодували кролика, підійшов митник і сказав митним тоном: "Зис із май реббіт!". Виявилося, що митник якраз відповідає за огляд багажу. Мабуть, на подяку за доброту до його кролика, він не тільки не став дивитися наші речі, а й допоміг справити всі митні формальності. Я навіть подумав, чи не порушив я одне з правил нашої подорожі - не давати ніяких хабарів нікому. Але, думаю, що кроликів це таки не стосується :-))





Не можу не відзначити, що турецька віза для українців коштує вдвічі дорожче ніж для, наприклад, німців або французів. Нам здалося, що це дивно.

Стамбул - місто контрастів, хоч з часів фільму "Діамантова рука" минуло й чимало часу :-))
Тут 12 млн. людей, а судячи по трафіку, і 12 млн. машин. З нас 48 потів зійшло, поки ми доїхали до готелю. Низький уклін пану навігатору – привів точно за адресою.

Місця в готелі я бронював заздалегідь за допомогою інтернету, що позбавило нас зайвого клопоту після важкуватого мотодня. День в 8-зірковому номері (зірки я рахую за кількістю ліжок у кімнаті :-)) обійшовся нам по 10 євро. Як завжди, з нами кімнату ділили ще кілька мандрівників: японка, грек і закохана пара німецьких студентів. Зате тут була тераса з видом на Блю Моск. Тобто, ми – в самому серці Стамбулу!

Зовсім знахабнівши, вранці ми дістали свій газовий пальник і прямо на терасі приготували каву. Каву, також, було запропоновано японській дівчині, що вийшла помилуватися видом. Ми розпитали у дівчини про ситуацію в Японії (про Чорнобиль вона чула). Ключовими словами нашої бесіди стали "Фукусіма", "Фудзіяма" і "самурай" :-)). Однак, вдалося з'ясувати, що наша нова знайома працює в муніципалітеті секретаркою і свої 30 днів відпустки подорожує декількома країнами. До речі, її абсолютно не парить, що вона подорожує одна (японці, як і багато інших нації, не просочені совковим "духом колективізму»).

Фото на пам'ять на тлі Блакитної мечеті – і на нас чекає ранковий Стамбул ...




Транспорт стамбульських поліцейських




Ранкова прогулянка Стамбулом не відрізнялася оригінальністю: Блю Моск, Свята Софія, Гранд базар і набережна.

Але не обійшлося і без неприємних сюрпризів - після прогулянки виявилося, що заднє колесо Африки пусте.

Усунення проблеми урізноманітнило мій вечір у Стамбулі.




Назавтра вирішили виїхати раніше, бо стамбульський трафік доведе до кондражки. О п’ятій ранку нас прийшли проводжати кошлаті і трохи насуплені стамбульські собаки





Печерні міста Кападокії та турецька Фудзіяма
Дорога до Каподокії зайняла 17 годин - спершу почав говорити "до побачення" бензонасос Африки (правда, потім схаменувся), а потім у Каппонорда потік бензошланги. Але десь біля десятої вечора ми були у селищі Горіме. Ставити намет не було сил. Тож ми знайшли готель за 15 дол. і впали – ранок за вечір мудріший.
Але й вранці вирішили відкласти ремонт до обіду - розвантажили мотоцикли і - по околицях. Каподокія - це красиво (хоч я вже і був тут).




Медитація, сидячи на скелі, звідки відкривається такий вид - саме те, що треба у середині подорожі.




А ця гора, де-небудь в іншій культурі напевно б мала сакральне значення. Чим не Фудзіяма? Але турки є почасти штучним етносом і не дуже обтяжені такими "дрібницями". Тому на питання про гору, вони тільки знизували плечима. Словом, жодних стародавніх легенд я від них не дочекався.
Нажаль, мильниця не дає доброго наближення, але видовище вражаюче (на тлі гори летить повітряна куля)




Вранці в небо піднялись не менше сотні повітряних куль, на яких підприємливі турки катали європейських туристів. Відірвавшись від безрезультатного копирсання із бензошлангом, Тарас сказав, що ні за які гроші не поліз би у цей кошик. Але в кожному такому кошику сиділо по 10-14 чоловік, готових заплатити за це, наскільки я зрозумів, по 20-25 євро.




Бензошланг ніяк не піддавався ремонту підручними засобами і ми вирішили, що потрібно їхати в найближче місто і там шукати вихід із ситуації. Словом, завів я Африку і поїхав в Невшехір. Блукаючи ранковим містом, я абсолютно випадково (якщо вірити у випадковості) натрапив на цілий автобазар з неймовірною кількістю різних магазинів та майстерень. Купивши потрібний штуцер і шматок бензошлангу потрібного діаметру, я було вже пішов до мотоцикла. Але тут я побачив в одній з майстерень справжній токарний верстат, за яким стояв мужик, що називається, "старої закалки". Після того, як я перед ним виклав набір, з якого ми збиралися сконструювати бензошланг - він взяв рідний штуцер, приклав до нього штанген-циркуль і пішов до шафи із заготовками. Через 6 хвилин у мене в руках був новий штуцер, зроблений точно за розміром. Як кажуть, "привіт інженерам Апрілія !!!".




Безкраї простори центральної Туреччині - це красиво і масштабно.



дорога на Ерзурум пролягла у долині між двох гірськими хребтами, іноді долаючи відносно невеликі височини…




Обираючи дорогу до Грузії, навігатор запропонував їхати через Трабзон. Але нам здалося, що це нудно, і ми поїхали на Ерзурум (як висловилася одна моя знайома - "це дупа світу"). Однак, наше рішення було обгрунтоване, оскільки за словами місцевих, саме на цьому шляху лежав найвищий перевал в Туреччині. Одне скажу твердо - нудно нам не було. Кілометрів через двісті у Африки розсипався правий задній підшипник. Довелося повернутися в тільки-що проїхане місто і зависнути на пару годин. У результаті був знайдений підшипник ноунейм відповідний за розміром і поставлений на місце вилученого. Забігаючи наперед, скажу, що ноумейм відпрацював без проблем до кінця поїздки.
Але це була фігня в порівнянні із тим, що нас чекало після Ерзуруму. Не знаю, чи буде видно, але на цьому фото я намагався відобразити частину дороги, по якій ми рухалися проходячи перевал ... Ось ці поперечні лінії, які перериваються чорними крапками (тунелями) і є дорога :-))




Подекуди бачили орлів, які ширяли набагато нижче нас. А якщо врахувати, що ми зустрічали і отари овець, то можна стверджувати, що на Землі є місця, де барани живуть вище орлів :-)


Святі місця Грузії

Після прикордонного міста Хопа (яке ми проїжджали вже в повній темряві) нам треба було подолати ще один невеликий серпантин до Турецько-Грузинської кордону. Все б нічого, якби не пішов дощ і не спустився такий туман, що знаки напрямку руху на серпантині вдавалося побачити тільки за десяток метрів. Відстань у 30 км. ми їхали півтори години. Але все одно, добралися до грузинської території і переночували перед Батумі.
Вранці, вже звичні до гірських доріг, ми попрямували до знаменитої Мцхети. Там відпочили перед Хрестовим перевалом, який зібралися штурмувати в той самий день.




Ось і верхня точка Хрестового перевалу. Після турецького - фігня питання! :-))



Біля 9-ої вечора ми були вже у селищі Гергеті у підніжжя Казбеку та оселилися у одному з місцевих гест хаусів. Над Гергеті на горі стоїть знаменитий монастир Святої Трійці, побудований в 14 столітті. Вранці ми вирішили, що піднімемося до нього без мотоциклів (я такий похід вже здійснював два роки тому і знав коротку стежку). Навіть короткою стежкою підйом зайняв близько півтори години. Зате наверху нікого не було - час туристів ще не настав.




Біля монастиря є джерело святої води і місцеві корови не проти прикластися до неземного



Але категорично проти такого свавілля виступив місцевий монах (як пізніше з'ясувалося, Отець Іларіон). Він безжально прогнав бідних тварин - що ж, тут вам не Індія ...



Отець Іларіон виявився незвично товариським, як для монаха – відкрив нам церкву і трохи розповів про це місце. Потім ми приготували каву (за своїм звичаєм, пальник і чайник ми захопили із собою), а Отець сходив за своєю кружуою.





Сидячи нагорі, Тарас не на жарт завтикав ...  :-))



Значить, час йти вниз ... до того ж і місцеві візники вже стали підвозити "пачки" туристів на своїх адаптованих до гірських доріг бусах.

Це красень Казбек (а маленькі точки ліворуч - Монастир Святої Трійці).




Останній погляд на Головний Кавказький хребет і рушаємо у бік російської імперії





Кабардино-Балкарські собаки і мотоакробатика

У рейтингу найтупіших і нахабних митників, представники російської імперії впевнено тримають перше місце. Чесно кажучи, я б здивувався, якби це було не так. Не буду описувати все, скажу тільки, що ми проходили митницю більше години (і це за повної відсутності черги). Все робилося з гідністю вахтера та ієзуїтськой неквапливістю. Однак, заряджені енергетикою святих місць, ми рушили у бік Ростова.
Але, не проїхавши і 1 км., були зупинені міліціонерами (назвати ЦЕ поліцейськими може тільки той, хто ніколи не бачив поліцейських). Надалі нас ще не один раз будуть зупиняти, реєструвати, ставити дурні запитання про заборонені предмети і традиційне "куди-звідки їдемо?". Їх було так багато, що в мене склалося враження, що, напевно, відсотків 20 громадян імперії працює міліціонерами.

Зате на блок-посту між Північною Осетією і Кабардино-Балкарією я зробив такий кульбіт, на який ніколи б добровільно не наважився.
Коротше, мент, як і зазвичай запитав: "звідки-куди їдемо?", А навколо нас тим часом згуртувалися кілька великих недружньо налаштованих псів. У позиції верхнього старту вони очікували початку руху і уважно дивилися на мої ноги. Мій кінологічний досвід зробив висновок, що притиснуті вуха і опущені хвости не обіцяють нам нічого доброго. Щоб їх відігнати, я вирішив трохи газнути, щоб звук двигуна налякав. Потім різко кинув зчеплення, щоб змитися швидше. Але навантажена Африка відразу піднялася на заднє колесо і продовжила рух в такому положенні (мабуть, також собак боїться :-)). Після скидання газу, спокійно опустилась і поїхала далі. Те, як "здивувалися" собаки з міліціонером - фігня в порівнянні із тим, як очманів я! :-))

Але все добре, що добре закінчується. Ми доїхали до Ростова, де на нас вже чекав одношкольник Андрій, який нас напоїв, нагодував і спати поклав, за що йому спасибі.




Додому
Останній день - дорога додому. Імперські митні процедури ми витримали з олімпійським спокоєм. Вітчизна нагадала про себе НАШИМИ дорогами і заправками, не приймають до оплати картки.


Дякуємо всім, хто допомагав нам на цьому шляху:
- Ромі з Кишинева;
- Любо Афріката з Варни;
- Хлопцю, який у Стамбулі допоміг знайти шиномонтаж;
- Мужичку-токарю з Невшехіру за штуцер для Апрілії;
- Мурату з міста Ерзікан (Туреччина) за допомогу у пошуку підшипника для Африки;
- Грузинському монаху Отцю Іларіону за цікаву розповідь і сувеніру;
- Собакам на посту між Північною Осетією і Кабардино-Балкарією за те, що я підняв Африку на заднє колесо;
- Нашому земляку Андрію Бібіку, що живе в Ростові за теплий вечір спогадів дитинства.
 




3
Комментариев
7
Просмотров
6145
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.

Комментарии

Спасибо за то, что так увлекательно и необыкновенно поделились своими впечатлениями. Вдохновения Вам и сил на еще много и много разных и незабываемых путешествий. Получили огромное удовольствие от вашего рассказа. =D>

Очень прикольно! Побольше таких смелых путешествий и отчаянных путешественников-натуралов

а кто такие "путешественники-натуралы"? Smile)))

Спасибо

Класно написано! І подорож класна! Пишаюсь!

круто! очень круто!

Прочитав на одному диханні.