Реклама на сайте Всі Суми: (0542) 77-04-78 vsisumy@gmail.com

ЮРІЙ ПЛЮЩЕНКО: Королева Вій (Лін у королеви Частя)

Сумщина творческая. Культура и искусство
Андрей Поляков 11 декабря 2020 в 19:34
Пам’ятається, ми обіцяли розповісти про квіти, якими обсаджені кордони Весландії. Розповімо, і не тільки про них – вся Весландія потопала в квітах різноманітних сортів і то – не простих. Отож слухайте. Почнемо так.
Жив-був у Весландії юнак, який займався садівництвом, бо дуже любив квіти. Звали того юнака Лін, що означало «чудова квітка», або «молодий юнак», або ще – «сумна пісня». Біля його невеликої хатинки завжди росло багато квітів, фруктових дерев та всіляких духмяних трав. Але це буяння чомусь не влаштовувало хлопця, йому хотілося чогось незвичайного і, сумуючи за незбагненною мрією, Лін часто співав сумних пісень.
Якось, наспівуючи одну із журливих пісень про те, що не всі в країні живуть щасливо і в злагоді, юнак, милуючись своєю найкращою квіткою, яку нещодавно виростив, вирішив піти в світ та знайти іншу квітку, таку, яка б утішила і замирила ввесь народ країни. Узяв він буханець хліба у латану торбину та й рушив у пошуки. Довго чи коротко ходив світом Лін, розпитуючи людей, чи не бачив хто тієї квітки, яка стала його мрією. Якось потрапив юнак у дрімучий ліс. Трохи поблукавши серед віковічних дубів, високих сосен та кущів ліщини, мандрівник вийшов на галявину, майже таку ж квітучу, як сад, що прилягав до його будинку. Квіти розвеселили і збадьорили хлопця. Він назбирав великий букет, але не знайшов тієї квітки, яку шукав. Адже це мала бути якась особлива квітка, з такими прикметами, по яких він її неодмінно упізнав би!
Нарешті Лін відчув голод та втому і  вирішив пообідати. Він усівся біля букету квітів, який поклав біля себе, і вийняв з торбини буханця. З’їв шматок, з’їв другий і відломив третій. Щойно підніс його до рота, як почув чийсь голос: «Дай мені!» Мандрівник знітився. По-перше, він не побачив того, хто подав голос, навіть, озирнувшись, нікого не виявив. По-друге, звиклий з усіма ділитися, він хотів вчинити так і цього разу, але скільки не роззирався, так нікого і не побачив. «Може, вчулося?» – подумав хлопець і знову підніс шматок до рота. Але в ту ж мить пролунав той же голос, вимогливий і трохи хрипкий: «Дай мені!» Це вже було занадто!
– Хто тут? – усміхаючись, відгукнувся Лін у порожній простір галявини. – Покажися і я пригощу тебе.
– Це я, дідусь Розведусь, – почулося зовсім поблизу і, обернувшись на голос, садівник помітив низенького чоловічка з довгою сивою бородою, в крислатому солом’яному капелюхі, одягненого в сорочку-вишиванку і широкі шаровари.
Чоловічок стояв під листком лопуха, яким досі затулявся, тому Лін і не побачив його відразу.
– То ти даси мені нарешті свою їжу? – запитав дідусь Розведусь, щойно його помітив юнак. – Якщо даси, то я покажу тобі, де знаходиться джерело з чистою холодною водою. А то, ось побачиш, після черствого хліба тебе спрага замучить.
– Будь ласка, візьміть, – мовив Лін і простяг дідусю недоїденого буханця.
Той ухопив пригощення обома руками і, вкинувши до рота, миттю його проковтнув, навіть не облизнувшись. Така поспішність трохи потішила мандрівника і хлопець весело засміявся. Адже дідусь навіть не розсмакував хліба.
Але той оцінив таки гостинець.
– Яка смакота! А ще не знайдеться в тебе хліба?
– Вибачте, дідусю Розведусю, це все.
– Дякую і за це, – облизнувся дідусь і, щоб продовжити розмову, запитав, кивнувши на букет квітів: – Вінок збираєшся плести?
– Я квітку шукав та не знайшов, геть заплутався серед доріг, – пояснив Лін і розповів, що він шукає.
– Гаразд, спробую тобі допомогти, – пообіцяв дідусь. – А пити тобі не хочеться?
– Хочеться.
– Гаразд, ходімо поп’ємо, а там видно буде, – мовив дідусь Розведусь. – А давай-но відразу познайомимося. Моє ім’я ти вже знаєш. А ти хто і як тебе кличуть?
– Я бідний садівник, а кличуть мене Лін, – відповів мандрівник. – А ви чим тут займаєтеся, дідусю?
– Бачиш, яка справа, – мовив дідусь Розведусь, – оця галявина чарівна і тобі, юначе, поталанило на неї вийти. Моя справа полягає в тому, щоб розводити мандрівників, які сюди потрапляють, на свої місця. Туму мене і кличуть Розведусь.
– Що значить – «на свої місця»? – не зрозумів Лін.
– Відводити туди, куди їм належить потрапити.
– Он як? І куди ж, по-вашому, належить потрапити мені?
– Незабаром побачиш, садівнику Ліне. Аж ось і джерело, – показав дідусь, коли вони, минувши галявину, трохи заглибилися в ліс.
Хлопець, не кинувся відразу до води, а запропонував попити спершу своєму провіднику. Лише, коли той напився, припав губами до прозорого струменя. Втамувавши спрагу, він вигукнув: «Ух, та й смачна ж вода!» і перевів погляд на дідуся.
– Дякую вам, тепер ведіть мене, куди слід!
– Ходімо, – мовив поводир і вони пішли вглиб лісу.
Довго чи коротко йшли вони, аж ось підійшли до гори.
– Підіймайся тепер на цю гору, Ліне, там усе побачиш. – Нічого не бійся, все прораховано на роки вперед.
Сказавши цю трохи загадкову фразу, дідусь Розведусь швидко зник у лісових хащах. А садівник Лін, лишившись сам, трохи провагався і нарешті рушив угору.
Дорога виявилася нелегкою; підйом щодалі крутішав і долати шлях ставало все важче. До того ж, згори подув сильний вітер, що ускладнювало ходу, а, коли він посилився, то просто збивав з ніг. Мандрівник припадав до скелястої стежки, щоб зменшити протидію вітру, хапався руками за кам’яні виступи, здираючи шкіру на долонях, роздирав одяг об цупкі колючки придорожніх кущів. Нарешті вітер несподівано вщух, і невдовзі садівник Лін вийшов на широке плато, посеред якого сяяв білим мармуром високий прекрасний палац, оточений квітами і фруктовими деревами. Юнак помилувався не стільки виглядом палацу, як садом довкола нього, і сторожко підійшов до дверей. При них стояло двоє вартових у розшитих золотом лівреях. Вони, на диво для мандрівника, поштиво вклонилися прибульцю і запросили його досередини. Один із вартових провів садівника аж до тронної зали і там полишив його просто перед троном, на якому сиділа молода жінка, шляхетно вдягнена, з невеликою, сяючою коштовними каменями, короною на світловолосій голові. Трон оточували такі милі і радісні люди, що садівнику відразу стало тепло і спокійно на душі.
Жінка люб’язно оглянула гостя і привіталася до нього.
– Я королева Частя, – мовила жінка і усміхнулася. – Дуже приємно бачити такий відкритий погляд, як у тебе. Відразу видно, що в тебе чиста душа. Хто ти, друже, і як тебе кличуть?
– Я садівник Лін, син короля Селенія, а потрапив сюди, шукаючи квітку. Таку, щоб дарувала радість людям. А чому у вас таке дивне ім’я, королево?
– Так назвав мене батько, який має велику духовну силу. Він і мене наділив частиною своєї сили. Тому й назвав мене Частя, тобто, частина себе самого. Крім того, він розпорядився так, що хто перебуватиме у дружбі зі мною, тобто, з Частею, матиме радість, яку називають щастям. Це не складно зрозуміти?
– Зовсім ні, королево. Мені б дуже хотілося бути у дружбі з вами!
– От і добре, домовилися, – будемо друзями. Відтак, хочу називати тебе, з твого дозволу, звісно, Вертоградарем, що означає на давній мові садівник.
– Як скажете, королево. Мені подобається це ім’я.
– Це ім’я ти можеш носити при дворі короля твоєї країни. Я пропоную тобі служити там садівником. Для цього дам насіння не тільки тієї квітки, про яку ти мрієш, але й інших квітів, які знадобляться для вашої країни.
І королева Частя провела інструкцію про особливості квітів, які вона пропонувала для Весландії. Далі королева повідала Вертоградареві про загрозу, яка вже нависла над його країною з боку королеви Вій і запросила мандрівника на обід. На диво гостя, обід виявився скромним і простим, як для королівського столу. Піймавши здивований погляд садівника, королева пояснила:
– Так, обід у мене не розкішний, як подекуди у можновладців, але ж не в банкетах щастя.
– Цілком згоден, – відповів гість. – Вдома я харчуюся ще скромніше.
Після обіду королева Частя тепло попрощалася з Вертоградарем, вручила йому торбину з насінням квітів і розповіла про призначення кожної з насінин.
– З оцієї виросте квітка гармонії і радості, – пояснювала королева, показуючи на сліпучо-білу насінину, що переливалася кольорами веселки, – з оцієї, ясно-червоної, зросте та, що навіватиме почуття любові до ближніх, а з оцієї, золотистої, – матимеш таку, що поширюватиме аромати милосердя і співчуття.
Далі королева вказала, яка майбутня квітка з наявних насінин допоможе долати заздрість, яка – лінь, яка – смуток… Сортів насіння було немало, як і людських недоліків.
– А оце насіння, його, як бачиш, чимало, посієте вздовж кордону. Квіти, що зростуть з них, будуть захищати вашу країну від вихорів-смерчів, які навіває королева Вій. А ще, любий мій Вертоградаре, я хочу зробити вашому народу подарунок, який неодмінно всім сподобається… – І королева подала юнакові кілька пар лялечок. – З них вилупляться дивовижної краси метелики. Вони будуть не тільки окрасою вашого краю, але й стануть у вам пригоді.
І, давши Вертоградареві ще кілька порад, королева відпустила його додому.  
Повернувшись до свого улюбленого саду, Вертоградар, перш за все, посадив у землю сліпучо-білу насінину, яка, за обіцянкою королеви, мала бути найкрасивішою і найчепурнішою, яка мала поширювати довкола себе ту радість, про яку мріяв Лін. Коли садівник намилувався цією квіткою, він негайно заходився з допомогою друзів обсаджувати кордони Весландії чарівними квітами, які мають здатність протидіяти злим вітрам, що неслися з країни Віхоли. Після цього почали сіяти інші квіти у своєму краї.
Тим часом з лялечок, подарованих королевою Частя, вилупилися незвичайні метелики. Тобто, вони нагадували звичайних, але мали на крилах своїх сяючий та барвистий пилок. Крім того, метелики під час польоту залишали пилок у повітрі, розпиляючи його зі своїх крил. Цей  пилок у поєднанні з барвами розквітлих повсюди квітів, дарував людям неймовірну радість. Уявляєте, якою чудовою зробилася країна Весландія невдовзі після відвідин Вертоградарем королеви Частя!
Другі гостини у Мутка.
Як ви гадаєте, де королева Вій дістала спори та личинки, яких підкинула Горошку у Палаці Див і Здивувань? Так, у Мутка. Королева не знала, як подолати кордон із квітів і вирішила звернутися за порадою до свого покровителя. Це окрема історія і про неї варто дізнатися.
Ставши заможною за рахунок пограбованих країн, королева Вій могла дозволити собі мати багато майна, в тому числі, шикарний екіпаж. Одного дня вона наказала конюхам запрягти у свій фаетон аж шестеро породистих коней, а кучеру – вдягти гаптований золотом камзол. Одягнувши чорну, як найтемніша ніч, сукню – подарунок Мутка – королева змахнула віялом і рушила в дорогу. З собою вона захопила цілий короб тістечок і кілька пляшок води та вина.
Петляючи дорогами країни, королева намагалася пригадати шлях, яким вона кілька років тому дібралася до свого повелителя Мутка. Покліпавши великими віями, жінка приладнала між ними далекоглядну трубу, виставила її у віконце фаетона і довго оглядала далекі околиці. Але печери, в якій знаходився палац Мутка, вона не побачила.
Аж нарешті далекий невиразний спогад навів королеву на шлях, що вів до лісу. До того лісу, в якому знаходилася пам’ятна галявина – з квітами та таємничим дідусем Розведусем. Деякий час фаетон іще гойдався на дорозі та невдовзі королева упізнала призабуте узлісся. Шестірка коней з ходу увірвалася в ліс і екіпаж застрибав на вибоїнах лісового шляху. Невдовзі показалася галявина. Як і кілька років тому, вона потопала в квітах. Тут коні стали ані руш, мов їх зупинила чиясь невидима міцна рука. Королева вийшла з фаетона і роззирнулася. «Чи назбирати букет квітів? – подумала вона, але відразу відкинула цю думку як нікчемну для її нинішньої посади. – Краще поїм тістечка».
Коли королева взяла до рук третє тістечко, почувся знайомий голос, вимогливий і трохи хрипкий: «Дай мені»!
– Виходь, дідусю, не ховайся! – сміючись бридким сміхом, мовила вона у відповідь.  
З-під лопуха визирнув низенький чоловічок з довгою сивою бородою, в крислатому солом’яному капелюсі, одягнений в сорочку-вишиванку і широкі шаровари.
– Це ви, принцесо Віталіно? – упізнав він прибулу.
– Яка я тобі Віталіна? – відкопиливши губу, заперечила жінка. – Я королева Вій! Їдьмо до печери, а то, схоже, коні без тебе везти не хочуть.
– А ти стала грубою, королево Вій! – образився дідусь.
– То візьми собі тістечко, – вдала люб’язність королева. – Їж та їдьмо.
– То давай уже, – скрушно зітхнув дідусь Розведусь. – Така моя доля – розводити усіх прибулих, куди кому належить, і добрих, і злих. Аби все зрештою звелося до добра.
– До добра, кажеш? – реготнула королева. – Цього мені не треба! Їж швидше своє тістечко, запивай водою або й вином – у мене всього досить – та сідай до фаетону.
Дідусь ковтнув тістечко, запив ковтком води і, крекчучи, вліз до екіпажу.
– Ото зрадіє Муток, побачивши таку пихату вихованку! – знову зітхнув дідусь і мовив: – Їдьмо!
Коні вихором помчали поміж дерев лісовою стежкою і невдовзі зупинилися неподалік печери.
– Ось тобі й приїхали, – мовив дідусь Розведусь і, вискочивши з екіпажу, швидко покрокував геть…
Не вагаючись, королева Вій рушила до печери і ось вона вже під її склепінням. Знову, як і колись, мандрівницю оточила пітьма, та її очі миттю звикли до темряви і вона, не напружуючи зору, рішуче подалася вглиб. Цього разу не довелося спотикатися та падати, чіплятися плечем за кам’яні виступи на стінах та стукатися лобом об такі ж виступи на стелі. Королева лишалася неушкодженою, а лихий задум додавав їй сили продовжувати задуману подорож.
Дорога поступово опускалася вниз і незабаром попереду показалося слабке червоне світло. Воно швидко зростало в міру просування мандрівниці вглиб печери, а ще далі почала підвищуватися температура повітря. Минулого разу опускатися вниз ставало дедалі важче, бо жар знизу робився все лютішим. Але цього разу від жару не стало важко дихати, і подорож печерою від спеки не зробилася нестерпною, як кілька років тому. І коли показався велетенський клубок полум’я, ніби спалахнуло саме повітря, від нього  не згоріли величезні вії, не затріщало на голові волосся, а чорна, мов найтемніша ніч сукня, не спалахнула, бо саме вона – подарунок Мутка – вберігала жінку від небезпек печери.
Спалахнувши, полум’я щезло, і перед зором королеви знову постала величезна тронна зала – розкішна і похмура, – посеред якої стояв високий трон. Господар палацу не змінився: смуток і прихована лють в очах, глибокі сліди туги довкола очей, мов складки шкіри вимерлого динозавра, сиве волосся, що спадало змертвілими пасмами на кістляві плечі і щоки. Поміж цих пасом – той же ніс, обтягнутий сухою шкірою, схожий на кістлявий гребінь допотопного чудовиська. Як і минулого разу, трон оточували десятки потвор, на яких королева вже не боялася дивитися, як і на того, хто сидів на ньому. Більше того, вони здавалися їй приязними.
Шкіра щік Мутка залопотіла, мов старий пергамент, беручись зморшками, і почувся його хрипкий голос:
– Ось ти й знову прийшла до мене, королево Вій. Я чекав на тебе, тому зі смутком вітаю тебе.
Королева мовчки шанобливо вклонилася – раптовий страх і дивне хвилювання перехопили їй подих і вона не могла мовити ні слова.
– Ти так старанно виконуєш моє завдання, що я навіть не сподівався, королево Вій. Ти розділила навпіл Сонячну, стала повноправною володаркою однієї з половин, захопила всі сусідні держави, окрім Весландії… Це похвально! Чого ти хочеш тепер від мене?
– Ви самі зазначили, володарю, що Весландія ще не захоплена, – нарешті оговтавшись, мовила королева. – Мої чари не діють на неї тільки тому, що кордони держави обсаджені якимись чудернацькими квітами, які затримують вихори-смерчі. Як мені подолати цей кордон, володарю?
Король Муток задумався, та раптом завмерлий біль багатьох епох, що відбивався в його очах, змінився хижим лукавим вогнем.
– Це все королева Частя, моя одвічно противниця… Вона дала твоєму брату насіння тих квітів, про які ти згадала. Але на всі її мудрощі в мене знайдуться свої хитрощі, на її добродійність у мене в запасі є злодійство, на її витвори для радості в мене припасено витвори для скорботи.
Муток аж скреготав зубами від ненависті та злоби, а королева часто-часто закліпала від злорадства своїми довгими віями.
– Ходімо, я покажу тобі дещо, вірна моя подруго, – мовив король, дещо вгамувавши свою лють. Його кості пронизливо заскрипіли, коли він підводився з трону. – Пропоную тобі екскурсію по виставці моїх досягнень.
Муток узяв королеву під руку і повів її з тронної зали в одну із дальніх печер.
Вогкістю і смородом війнуло з її закутків, тихий, але бридкий шум долинав з-під склепінь, в роті відчувався гірко-кислий присмак. В печері було геть темно, та, коли володар підземелля повів рукою в повітрі, брудно-лілове світло осяяло велетенську печеру. Перше, що впало в очі королеві, були гриби, серед них і величезні, що росли просто на кам’яних стінах. Гриби були різні, але всі вони вражали потворністю кольору і форм. З деяких із них скапував каламутний слиз, деякі були обплутані павутиною. Один із переспілих грибів раптом звалився зі стіни і, ляпнувши на підлогу, майже ввесь перетворився на брудну калюжу, до якої відразу кинувся рій велетенських мух. Гриби росли і вздовж стін, і мало не на стежці, по якій ступали король з королевою.
– Справді ж, чудова оранжерея! – за кілька хвилин похвалився Муток і чомусь зареготав. – Гриби – чудовий компонент у приготуванні страв. Особливо, коли хочеш когось отруїти. Хоча в мене є і цілком їстівні гриби, для внутрішнього споживання, так би мовити. Але моєю гордістю є ті гриби, спори яких потрапляють просто в душу людини і отруюють її духовно, лишаючи тіло здоровим. Адже тіло може знадобитися для роботи – чи не так? На жаль, таких грибів у мене замало, я нещодавно вивів цей сорт. Але невдовзі ми будемо мати таку страву для масового споживання.
Раптом один із великих грибів вибухнув хмарою спор, які зеленуватим пилом, миттю обкутали рослину. Жінка не встигла роздивитися, що спричинило такий значний викид спор, але коли вони розвіялися, то те, що постало перед зором, змусило здригнутися її від огиди, її, витривалу до всілякої гидоти. На грибові, що ріс за кілька кроків від них, сидів велетенський павук. Це він стрибнув звідкись на шляпу гриба і тепер потирав передніми лапами, мов муха.
– Спокійно, Ганнібалу, – мовив до павука король пітьми, – це королева Вій, наша дорога гостя. Іди собі, лови своїх мух.
Ганнібал обернувся і пострибав з гриба на гриб углиб печери.
– Бачиш, люба королево, у нас, крім грибів, є й представники членистоногих та всіляких комах. До речі, про комах. Я дам тобі яєчок хижих жуків-ненажерів, які люблять жерти всілякі плоди, а ти вже придумай, як їх поширити серед населення Весландії. Вони легко розпилюються навіть від незначного подиху або подуву вітру. Так само, як і спори отруйних грибів, яких я хочу тобі подарувати. Ці гриби мікроскопічні і мають властивість руйнувати рослини. Так само вони зруйнують і квіти, які ростуть на кордоні та відбивають злі вітри. Ото нароблять мої подарунки лиха в країні, якщо туди потраплять!
Король Муток знову не втримався від сміху, а королева Вій злорадно підсміялася йому.
– Я дам тобі спори багатьох грибів, – продовжив Муток, відхекавшись від сміху. – Одні з них ти будеш залюбки їсти, з інших – робити відвар, аби споювати ним своїх вояків та слуг – вони будуть слухняно виконувати твої накази. Є гриби, страва з яких, м’яко кажучи, веселить. Той, хто їх скуштує, робиться дурнуватим, як неслухняне дитя. Але це – на перспективу. Головне завдання на найближчий час – щонайбільше зруйнувати рослинну базу Весландії, а головне – знищити квіти королеви Частя. Тоді дія твого віяла матиме доступ до території держави. А потім попрацюють твої пірати.
У супроводі Мутка королева Вій ще деякий час милувалася похмурими видами печери, її огидною рослинністю та потворними мешканцями, а потім король повів її до складу, де зберігалися спори грибів та яєчка жуків. Тут він насипав скільки торбинок цього «добра», скільки можна було понести, і невдовзі благословив свою гостю в дорогу додому.
Королева Вій була у захваті від подарунків короля Пітьми. Дорога назад здалася їй вічністю – так мріяла вона швидше розпочати спільний з Мутком задум, хижий і підступний.

 
22
Комментариев
0
Просмотров
1261
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.