Реклама на сайте Всі Суми: (0542) 77-04-78 vsisumy@gmail.com

ЮРІЙ ПЛЮЩЕНКО: Королева Вій (Лихий задум)

Сумщина творческая. Культура и искусство
Андрей Поляков 24 сентября 2020 в 19:53
– У вас тут замало червоного кольору, Пук-пуче, – роззирнувшись, капризно зауважила королева Вій. – Із усіх кольорів я найбільше люблю червоний, особливо, коли це кров.
Мовивши це, королева затулила очі віями, а поверх – ще й віялом, і зареготала – зовсім не весело, а злісно і насмішкувато.
– Мені страшно від того, що ви говорите, пані королево, – тремтячим голосом пробурмотів Пук-пук і тихенько пукнув.
(Заради справедливості, слід зауважити, що Пук-пук, як по-старому назвала його королева, насправді, пукав не часто, а лише, коли дуже боявся за давньою звичкою. Королеви Вій він і тепер злякався дуже, бо знав про неї багато лихого).
– Чого боятися, любенький? Адже кров – це найрідніша рідина, а червоний – найбільш колоритний із усіх кольорів.
– Так, можливо, – не подумавши, погодився Пук-пук і похнюпився. Він завжди хнюпився, коли не знав чогось напевно.
– Зате в оздобленні палацу багато інших кольорів, – відповів Пук-пук у відповідь на зауваження королеви Вій про брак червоного. Він подумав: а що, коли не хнюпити носа перед цією зарозумілою тіткою? – і ця думка додала йому хоробрості. – Ви тільки погляньте, скільки тут барвистих квітів! Серед них є й червоні, до речі.
– Еге ж! Краще б ви насадили тут грибів. Від них хоча б користь, особливо від отруйних.
– А яка користь від отруйних грибів? – здивувався Пук-пук.
– Бо ними можна труїти людей, – відповіла королева і знову злісно і насмішкувато зареготала, затуляючи віями очі. – У мене скоро будуть такі поганки, спори яких засіваються просто в душу, і, там проростаючи, роблять людину такою, як я хочу, тобто, злою.
Почувши про таку загрозу, Пук-пук ледь втримався, щоб не пукнути, і, розсердившись на себе за слабкодухість, зважився нарешті опанувати собою.
– Самі їжте свої поганки, – твердим голосом заявив він.
Королева Вій роздратовано помахала чаклунським віялом, але воно виявилося безсилим і ніякої злої дії на хлопця не справило: на мужність воно діяло з перебоями.
– Отож я й кажу, що не обов’язково труїти людей на смерть, адже мертвими вони ніякої користі не принесуть, – зам’яла невдачу королева змінивши рішення. Але відразу ж покрила його іншою лихою думкою:
– Досить отруїти їхню душу таким чином, щоб вони взяли твій бік і постали проти твоїх ворогів. Сподіваюся, що скоро зможу поділитися спорами таких грибів.
– Цього ще не вистачало! – сміливо відповів Пук-пук, хоча голос його трохи здригнувся від тривоги.
– І що це за назва? – здивована хоробрістю Пук-пука, змінила тему розмови королева. – Палац Див і Здивувань!
– Зовсім непогана назва! – почувся дзвінкий голос і до Палацу увійшов юнак у світлому камзолі. Він мав світле волосся і осяяне радістю лице. – Без див немає здивування, як і навпаки. А вони, в свою чергу, є основою радості. Бо, перш ніж людина зрадіє, вона має по-доброму здивуватися.
– Он як? – похмуро зиркнула на юнака королева і, сердито змахнувши віями, прикрила ними злі очі. Вона навіть забула затулитися чаклунським віялом. – А що таке радість і з чим ви її споживаєте?
– З чим радість споживається? – усміхнувся юнак. – З працею натхненною і спілкуванням дружнім. Те й інше – джерело щастя. Тільки не питайте мене, що таке щастя!
– А де ви берете свої дива та здивування?
– Довкола себе. Увесь світ наповнений ними, треба лише вміти їх помічати. Ми самі – диво Творця. Ви, королево, схоже, не вмієте помічати дива.
– Хто ви, зухвалий юначе, аби повчати мене, королеву Вій, таким самовпевненим та зухвалим тоном.
– Вона робить вигляд, що не впізнала рідного брата, – мовив юнак, звертаючись до Пук-Пука. – Я садівник на ім’я Вертоградар, сестро. – І зовсім вас не повчаю, а пояснюю загальну думку народу. Рідню, до речі, негоже забувати, королево.
– Звісно, – насупилася королева Вій. –  Та ви мені вже давно не рідня!
– Це – як забажаєте. Краще скажіть, навіщо ви сюди заявилися, королево, – вас, здається, ніхто не запрошував.
– Прибула з дружнім візитом, – відповіла королева, криво посміхнувшись. – Але бачу, що добросусідські стосунки, відсутні у вашій дипломатії.
– Аж ніяк не відсутні, – приязно усміхнувся Вертоградар. – Ми з усіма сусідами дружимо, окрім вас, шановна. Дивуюся, що ви говорите про дружбу, коли з усіма ворогуєте!
– Як ти смієш мені докоряти! – спалахнула гнівом Королева Вій і за звичкою енергійно помахала чаклунським віялом, але й цього разу нічого лихого за її бажанням не сталося. – І взагалі – з ким я розмовляю? Пхе! З якимось садівником! Де ваш король? – я з ним буду спілкуватися.
– Я за короля, – відповів Вертоградар. – Виконуючий обов’язки, так би мовити.
– Це мене не влаштовує, – обурилася королева, – Де ваш король, запитую?
– Наразі садівництвом захопився – квіти розводить.
– Отакої! – геть здивувалася королева. – У вас, бачу, все з ніг на голову поставлене – садівник королює, король садівничить.
– Що вдієш? – удавано-стурбовано відповів Вертоградар. – Треба догодити королю, бо в нього хобі таке – садівництво. Останнім часом у всього нашого народу таке хобі мається.
– То з ким мені перемовини вести? Ви, Вертоградаре, повноваження маєте?
– У нас у всіх є повноваження, – просто відповів садівник. – Навіть у Пук-пука, як ви його зневажливо назвали, тобто, в Горошка (змушені зазначити, що Пук-пук – лише старе прізвисько, що пристало до хлопця за тих часів, коли Весландія ще не була квітучою і щасливою країною. За нових часів йому дали нове ім’я – Горошок. Тож давайте і ми звати його, як належить.)
– То, може, мені з вашим Пуком домовлятися? – з’єхидничала гостя.
– Давайте вже зі мною, коли я виконуючий обов’язки, – пояснив Вертоградар. – Тільки – відразу до діла, бо роботи багато.
– Ціную вашу діловитість. Справа в мене така: хочу обміняти спори своїх грибів на насіння ваших квітів. Гриби в мене ростуть смачні, м’ясисті, а ваші квіти барвисті та духмяні. Чому б не обмінятися?
– Цікава пропозиція, – погодився без цікавості садівник. Він не вірив у щирість королеви і підозрював у її задумі якусь каверзу або підступ. – Але насіння ми й дарма можемо дати, у нас його вже багато назбиралося. За спори дякуємо, але не потрібно. Тож насіння візьмете у Горошка – він у нас сортувальник. Він покаже взірці квітів і ви виберете насіння тих, які вам сподобаються. А я помчав – час не терпить. За чим пак я приходив? А… за секатором. І ще за чимось, та забув.
Вертоградар, знайшовши інструмент, попрощався з гостею і покинув Палац.
Королева Вій скоса зневажливо зиркнула на Горошка і дістала з кошика торбинку. Вона була наповнена, як ви здогадалися, спорами грибів. Підійшовши до стола, за яким сидів знічений сортувальник, вона поклала перед ним торбинку.
– Де тут ваші взірці? – запитала королева.
– Ось, будь ласка, – показав Горошок малюнки квітів. – Вибирайте.
Королева неуважно зиркнула на малюнки (її, насправді, квіти не цікавили) і зневажливо кинула:
– На твій смак, Пукчику.
Сортувальник насипав у кілька пакетів насіння різних сортів і подав королеві. Але та раптом завмерла, немов чогось злякавшись, змахнула віями і мовила:
– Не хочу я ваших квітів, бо їх боїться вся моя рать.
– Вибачте, королево, я забув, що таке «рать», – почухав потилицю  Горошок. – І як можуть бути страшними квіти?
Але королева, не прощаючись, мовчки повіялася з приміщення («повіялася», – мабуть, так варто назвати її переміщення) з Палацу Див і Здивувань, а там – і з країни Весландія.
Лишившись у палаці сам, Горошок взяв торбинку зі спорами і бридливо кинув її під стіл.
Хто ж ця гостя, що виступила на початку нашої розповіді? Забігаючи наперед, варто коротко розповісти, якою стала королева, коли з гарненької пустотливої дівчинки перетворилася на злу та підступну володарку, що замислила підкорити собі кілька довколишніх країн.
У Палац Див і Здивувань, завітала королева Вій… Ні, не завітала… Варто розібратися, як назвати ї відвідини. Адже слово «завітати» походить від слова «віта», що значить життя. Отже, «завітати» – це прийти з життям, а королева Вій, про яку йдеться в нашій казці, не бажала приносити життя. Зазвичай вона приносила біду, тому замість слова «завітала» можна було б вжити слово «забідала». Але це слово незвичне і малозрозуміле, тому краще обійдемося якимось нейтральним виразом, наприклад, «завіялася». Отже, королева Вій у палац завіялася. Підходяще дієслово, якщо зважити, що пересувалася королева подібно тому, як віє віхола – стрімко, нахабно, утворюючи на своєму шляху ворожі вихори, що можуть скинути з голови капелюха, а то й збити з ніг мандрівника.
До речі, з’ясуємо, чому королеву Вій звали саме так: не тільки через те, що вона «віялася», мов віхола, а, головним чином, тому, що у неї були великі, просто таки, довжелезні вії. А навіщо у королеви були величезні вії? Щоб вона могла за потреби ховати за ними свої брехливі та злі очі, особливо, коли не траплялося під рукою віяла. Та, коли воно й було в неї, (королева Вій мало коли випускала його з рук), то все одно, за звичкою затуляла очі віями, а не тільки віялом. Звідки взялося віяло, розповімо пізніше. А навіщо воно було потрібне королеві? Адже вона могла затуляти очі віями, і навіть остуджувати ними лице, коли було спекотно – в цьому випадку їй досить було часто поблимати повіками і вії утворювали довкола обличчя освіжаючі подуви повітря.
Але все-таки, віяла королева Вій потребувала, бо воно було не просте, а чаклунське – ним вона здіймала злі, люті вітри. Навіщо? Бо ці вітри утворювали злодійські вихори-смерчі, що призводили до війни. А війну королева Вій любила більше за все. І напів жартома називала її Вій-на.
Тепер поглянемо, якою була держава під назвою Віхола, що нею правила королева Вій. У цьому краї було коротке літо і довга зима. Взимку у цій країні випадали глибокі сніги, дошкуляли люті морози і, звісно ж, віяли стрімкі злі вітри. Вітрами завихрювалися високі вихори-смерчі, які й наганяли холоду в країну.
Яким же чином вони призводили до війни? Та ось як. Вихори-смерчі, які здіймалися чаклунським віялом, прямували у сусідні держави і, вриваючись у міста та села, сіяли поміж жителями таку глибоку заздрість і ворожнечу, що навіть добрі сусіди починали сваритися. Згодом сварки переростали у колотнечу, а далі розпалювалися у справжню війну – усіх проти всіх. В той час, коли через злодійські вихори-смерчі мирні люди сусідніх з Віхолою країн починали між собою ворогувати, королева Вій спостерігала за цим зі своєї високої вежі у далекоглядну трубу, яку тримала між величезними віями. Бачачи сварки та бойові сутички, що переростали у війну, вона неабияк тішилася і злісно та насмішкувато реготала. Але не тільки тішилася і реготала. Після того, як сусідня країна виснажувалася у міжусобній війні, королева посилала туди свої війська, які отримували легку перемогу над знесиленими у ворожнечі краєм. Після цього нещасна країна переходила під владу королеви Вій, а її мешканці платили переможцям велику данину.
Пригадавши відвідини королевою Палацу Див і Здивувань, задамося питанням, що насправді привело лиху королеву до миролюбної і веселої країни під назвою Весландія? Нам конче необхідно знати всю правду, щоб розуміти справжні наміри злої володарки і загарбниці.
Загарбуючи всі прилеглі до королівства країни за допомогою чаклунського віяла та агресивних піратів (про них дещо пізніше), королева Вій зупинилася нарешті на кордоні Весландії, останній із сусідніх держав. Вертоградар, знаючи про загарбницьку політику королеви, вжив заходи захисту для кордонів рубежів своєї держави. Він посадив чарівну огорожу з квітів, які цвіли навіть взимку, вздовж усього кордону із Віхолою. Ця огорожа стримувала злодійські вихори-смерчі, що утворювалися від вітрів, які здіймала королева Вій своїм чаклунським віялом. (Про те, що це були за квіти, де вони взялися і хто їх насадив, ми дізнаємося трохи пізніше). Згодом довелося посадити ці квіти також уздовж і з колись миролюбними сусідами, яких захопила лиха королева, бо з їх територій вона також могла почати війну.
Коли Королева Вій дізналася, що вихори-смерчі гасять свою злодійську силу об чарівний квітковий паркан, то страшенно розлютилася. Вона довго не вірила в чарівну силу квітів-захисників, які, виявляється, потужніші за її чаклунське віяло. Знову і знову вимахувала королева своїм віялом, наганяючи вітри, від яких здіймалися могутні вихори, але дарма – злодійські смерчі немов розбивалися об міцну загорожу з квітів і відразу ж, біля них, завмирали.
Та зарозуміла королева не змирилася з поразкою, і коли її лють уляглася, подібно злодійському вітру, нею оволоділа холодна ненависть і вона вирішила діяти хитрістю і підступністю. Тепер, коли відбулося знайомство з таким персонажем, як королева Вій, ми можемо дозволити собі розпочати нашу казку по порядку.

 
3
Комментариев
0
Просмотров
1045
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.