Ось і фінігшували Олімпійські ігри. Які ми всі  чекали з грандіозними сподіваннями і які завершилися  грандіозним обломом. У вболівальницькі душі наплювали, м’яко кажучи... Українських же функціонерів від ганебного сорому врятував лише один хлопчина з Миколаєва. Тепер вони, ці функціонери, можуть гордовито плямкати перед камерами і запевняти нас, уболівальників, що одна нагорода – це максимум, на який здатна нині наша держава.

Ми багато чого нового і цікавого дізналися за час проведення ігор. Ну, зокрема, чиновники нам нарешті відкрили очі, що ми не зимова країна. Цікаво, а острівна держава в Полінезії Тонга, Ямайка, Еквадор, Пакистан, Нігерія – зимові країни? Судячи з логіки наших функціонерів, у представників цих екзотичних країн умови значно кращі для популяризації та розвитку зимових олімпійських видів спорту.

Ці ігри ще раз переконали нас в тому, що далеко не все вирішують кошти. Ось на біатлон держава виділяла десятки мільйонів гривень, а в результаті отримали повний пшик. Ігри дали зрозуміти ще одну дуже важливу річ: велич тренера та його професіоналізм визначається не сукупністю минулих досягнень, а вмінням вивести підлеглих спортсменів на пік форми в потрібний момент. І словенець Урош Велепець тому яскраве підтвердження. Якими б гарними не були його здобутки на попередніх етапах Кубка світу чи чемпіонатах світу, та з головним завданням він не впорався. За два місяці українська команда перетворилася з одних ймовірних фаворитів біатлонних змагань в безнадійних аутсайдерів. І за таке по голівці гладити не можна. 

Повний провал біатлоністів оголив внутрішні негаразди, про які багато хто знав, але не наважувався виносити на публіку. Врешті - решт всі пересварилися, пообливали один одного брудом, а ось чи зробляться серйозні висновки – я дуже сумніваюсь. Бо Бринзак – кум, сват і генерал водночас в українському олімпійському русі і біатлоні, зокрема, а тому ніхто проти нього «бочку котити не буде».