Публіцистика Нам, українським громадянам, в останні часи політики нав'язали тезу: Україна це мова, віра, армія. Якось звучить сухо, відчужено. Не гріє серце така теза. Цікаво. А як же чиновники? Прокурори? Їх у нас, ой, як багато. То не є Україна? Вони не в армії. У них бронь. А зарплатня у них така, що можна утримувати сто армій. А мова? Тобто, громадяни гинуть на фронті за мову? Бо то ж і є Україна? Якось незрозуміло. Невже за мову? Яку? Аж у нас тут живуть і татари, віками, багато, і руські, і угорці, і молдовани. А віра? Та багато хто з нас нерелігійні. В бога Творця, звісно, віримо, а в якусь спеціальну церкву, як в посередника в спілкуванні з Богом, не заглядаємо. А щодо церков і молебних будинків, сект, то в Україні її безліч. То чому саме - одна віра, мова, армія? Виходить, Україна - це невеличка купка людей, які вірять в Христа (чи то православного, чи католицького, піди, розбирися) саме української церкви, розмовляють виключно українською та служать в армії? Тобто, це приблизно два мільони людей. Це Україна. Так. А інші сорок мільйонів - бувайте здорові, ви тут зайві? Чи не так? Але ж в старі часи, віковічно, головною тезою народа, що жив у Київській Русі, був Рід. Це перше. Друге Любов - Ладо, Лель. Третє рідна земля (земля Роду). І землю оберігав Рід, а не окремі особи, тобто армія. Не було такого, що хтось воює, а хтось ні. Кожний рід стояв за свою землю горою. І мова у кожного роду своя, згадайте, були у нас і вятічі, і родимичі, древляни, поляни, сколоти, углічі. Ми всі різні. У Південній Африці вісімдесят родів і мов. Зробити усіх в великій країні на одне обличчя - це скоротити усі роди до одного, з одним обличчям, однією вірою-мовою і якоюсь окремою від Роду армією. Яка воює не за свій Рід, а за чиновників, які чомусь не воюють, але добре живуть, їдять, відпочивають. Ні, теза мова-віра-армія не відповідає сучасним вимогам народу. Треба повернути Україні її основу - Рід та Любов. І вона усім спільним Родом відстоїть свою рідну землю. І відродить. Як відстоювали наши предки і відроджували віками.