Повесть Вийшли з льоху непоміченими - розбитий будинок художниці розташовувався поруч з лісом - і скоро занурилися в хащі. Несли Ірини картини - мотузками перев'язали по п'ять штук і прилаштували на спині. Сліди на снігу за собою замітали, щоб ворог не вирахував. В печері накрили стіл - згадати померлу. Розставили картини художниці попід стіною, дивувалися та милувалися мистецьким талантом померлої. - Як це несправедливо, - з люттю промовила Віка, - що така гарна, видатна людина загинула через тих нелюдів! Куди ж дивиться бог?! - А нікуди він не дивиться, - відповіла Степаніда. - Немає для живих істот ніякого особливого, милистивого бога. - Степанідо Михайлівно, ви невіруюча? - здивовано запитала Віка. - Ані да, ані ні! - відповіла загадково стара.- Про бога попи казали: якщо гарно - то любов божа. Як погано - то кара божа. - Та за що ж бог не любить і карає Україну? Ще й чиїми бридкими руками карає?! Ця русьня гов..на - то кара божа?! - Я також думаю, що то не наш бог, який хоче - любить, хоче - карає. Наш бог інший. Він наш захисник. Колись наші предки звали його - Вишній. Або - Царю Небесний. До Вишнього нашому розуму дуже, дуже далеко. Тому наш народ розумів бога через Природу, бо Природа то є наш Бог, вона нас поїть, годує, дає притулок, як ця печера. Шановним земним Богом у наших пращурів був Перун - він дарував нашим оборонцям силу і мужність. З Перуном наші богатирі завше стояли на захисті рідної землі. І він ніколи нікого не карав. Люди любили Перуна, як рідного батька. І наші люди раніше, дуже давно, не називалися ані русічами, ані слов'янами. Вони іменувалися за назвою місцевості, де вели хазяйство. Поляни - обробляли землю, займалися пасічництвом, рибальством. Князем полян був Кий. Сколоти - пасли худобу, полювали, займалися ремісництвом, золотарством. І ніхто не говорів: я вірую в бога. Люди казали: "Відаю бога". Тобто - знаю. Якщо людина вірить, то дурня. Вона навіть не знає, в що вірить. А відати, тобто знати бога, означає, що люди знають закони божої Природи: коли сіяти, коли збирати врожай, коли весілля справляти. Раніше весілля восени грали. Знаєш чому? - Ні, не знаю, - відповіла Віка. Слова Степаніди її дивували та якимось чином заспокоювали. - Я ж казала: Степанідо, ви мольфарка! - Усі поляни - мольфари, - відповіла стара. - А ще справніші відуни та мольфари - лісовики. - А це хто? - Лісовики, або гуцули, - це народ Карпат. Але їх останнього видатного мольфара Михайла Нечая було вбито одинадцять років тому.Тепер лісовики усі геть, мабуть, перетворилися на щиро віруючих католиків. Справжніх ворожбитів у гуцулів більше немає. Так про що я? - Ви розповідали про весілля, - нагадала старій Віка, - чому справляли саме восени?. - Отож бо слухай, дитинко. Ось чому. Дуже просто. Природа полянська наливалася восени усіма цілющими соками і люди теж. Молодята, спарувавшись восени, народжували здорового, вродливого сильного первістка - продовжувача Роду. А ще на весіллі грали та співали багато особливих, магічних пісень, які поєднували молоду родину любов'ю та вірністю на все життя та наділяли щасливою долею. Весілля грали з тими чарівними піснями майже тиждень, щоб оточити молодят захистом славного полянського Роду. Віка задумалась і раптом згадала. - Іра сказала, що сьогодні у неї день... Чи, бувай, не день народження? - Мабуть, - гурко зітхнула Степаніда. - В день, коли народилася, в той день і померла. Чиста людина була, світла. Віка попросила заспівати для Іри якусь пісню. - Мабуть, ви знаєте, що співають над померлим? Степаніда задумалась. - Над тілом - плачуть. Але ж ми не поховали Іру, це треба якось поправити. Вирішили вранці рано піти в село - закласти тіло камінням. Далі буде