Борги наші. Листопад посеред літа. Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.

Сумщина творческая. Культура и искусство
Алексей Щербань 12 февраля 2012 в 11:22

Борги наші
 
   Спекотне літо. Старенький автобус везе мене в рідне село. Вдалині танцює марево. Корови не помічають, що я повертаюсь на батьківщину, бо заклопотані більш важливою справою, а верба-бабуся, під якою я колись ховався від дощу, вже лежить. Кози обступили її й смакують листям. Колись ми брали з дупла цієї верби трухлятину, накладали її в консервну баночку з вірьовочками і, перекривляючи священника, диміли «кадилом» і протяжно співали: «Господи, помилуй! Господи помилуй! Вінчається раб Божий…».
   А от і стежка, що веде до рідної хати. Тут ми змагались, хто швидще дострибає на одній нозі до школи.
   Рідна хата, побачивши мене, привіталась скрипом дверей. На подвір’я вибігли племінники-орденоносці: дідові медалі прикрашали їх груди. Отримавши подарунки, вони побігли в ліс. За столом сиділи батько та вчитель Павло Іванович. До пляшки, що стояла на столі, я додав і свою.
   – Ну, як жизнь городська? Що нового в школі? – спитав батько.
   – У школі – війна. Учора директор сказав, щоб п’ятеро з нас  ішли до старої в’язниці й біля хреста вшанували пам’ять жертв голодомору. Це указ Президента. А вчитель Ігнатенко, у якого троє дядьків загинули на Соловках, розхвилювався і як закричить: «Ви, пане – товаришу директоре, неправильно говорите! Треба сказати, що не п’ять чоловік, а весь колектив піде! На чолі з комуністами, які стануть на коліна перед народом і покаються за мільйони замордованих невинних людей! За дітей, яких убили голодом!». Ой! Що тут почалось! Усі як закричать, а найголосніше Петро Павлович: «Да благодаря коммунистам вы живете! Мы, коммунисты, спасли мир от… Если бы фашисты победили, нашого народа уже б не было. Мы первыми подумались в атаку со словами: «За Родину! За Сталина!».
   – Підождіть Петре Павловичу, – сказала Ніна Сергіївна, – я йому скажу. Іване Сергійовичу. Ти ж безкоштовно вчився в інституті, безкоштовно жив у гуртожитку, користувався безкоштовною медициною, нам, вчителям, давали безкоштовні путівки в санаторії…».
   – От тут я з вами згоден, – аж захлинувся від ненависті Іван Сергійович.       – Тільки невеличке уточнення: це вам давали путівки в санаторії, а моїм дядькам одну на всіх путівку дали – на каторгу, на лісоповал. Там вони й загинули. І я ж не знаю, де їх могили! Та що я кажу?! Які могили!? Канави!
   – Ти, синку, не встрявай у ті суперечки, бо ще з роботи вигонять. Німці їдять ковбасу, узбеки – шашлик, а ми, українці, їмо один одного, тим і ситі буваєм. От візьми, наприклад, наше село. Найбільший ворог у Павла Івановича – це Карпо, який розкуркулив півсела.
Ми з твоїм учителем разом Новий рік зустрічали. Я підняв келих і кажу: «Дай, Боже, щоб у цьому році донька моя будинок добудувала, онук – щоб в університет поступив…». А Павло Іванович встав і каже: «А в мене одне бажання – щоб здох Карпо, який мене в Сибір загнав». І ти знаєш, синочку, всі наші бажання збулись. Помер Карпо. Павлуша! Розкажи про похорон.
   – Не хочу згадувати.
   – Ні-ні. Розкажи.
   Запала мовчанка. Тільки годинник цокав. «Я з Карпом не розмовляв 20 років, – почав Павло Іванович. – А недавно оце прибігає до мене синочок Карпа й каже: «Павле Івановичу. Батько помирає. Просить, щоб ви прийшли до нас. Він хоче покаятись, вибачитись… І я теж прошу вас. Ви ж мій учитель… І мати просить…». Сказав ці слова і пішов.
   Вперше за двадцять років я задумався. Раніше в мене була тільки ненависть. Пішов я до священника, розповів йому все й кажу: «Отче! Що мені робити? Як ви скажете, так я й зроблю. Отець благословив мене й каже: «Всі ми грішні. Розлюбіть ворогів своїх, бо не відали, що творили…».
   Пішов я до Карпа. Зайшов у хату, дивлюсь: лежить він, такий  немічний, нещасний, а ручки в нього воскові, тоненькі такі… Він щось говорить, а в нього в грудях щось булькає – не розібрати, що він каже. Врешті він замовк… Я ще раз подивився на його немічні руки й подумав: колись ці руки грали м’язами…
   Як розкуркулювали Дмитренка, то взяв Карпо п’ятирічну дитину  й викинув її через вікно… А тепер бач… Потім я згадав священника й вирішив, що пробачу його… Хай хоч помре… Тут не так Карпові я послугу зроблю, як сину. Дуже хороший син у нього… Кращий мій учень… Я почав говорити, але раптом погляд мій упав у куток, а там – весло, а на ньому вирізано букви «ЦП». Це мій брат коли щось змайструє – чи граблі, чи діжку, то обов’язково й виріже ініціали всої – Цигикал Петро. Миттю постав перед очима рідний брат, якого Карпо загнав у Норильськ. Тільки через тридцять років прислали папірець про реабілітацію. Добре, що він не мучився довго – всього два роки. Пригадалось мені, як брат мене на ставку катав на спині. Петро пливе, а я  сиджу на спині в нього й плачу від страху. А він сміється й кричить: «Не бійся, Павлушо. Ти ж з козацького роду, а козаки не бояться!». Мене наче хто по голові вдарив, після цих спогадів. Очі мені затуманило, і я несподівано для себе як закричу: «Здихай швидше, собако! Проклинаю тебе, виродку! Проклинаю весь твій рід. І матір твою проклинаю, бо народила…». Люди підхопили мене під руки й вивели з хати. Сів я на колоду, а в очах – туман… Підійшов син Карпа, обняв мене, підніс горілку й каже: «Випийте, вчителю. Воно відпустить».
   Я випив… І справді мені стало легше. Я тоді й кажу: «Зараз заспокоюсь і підемо до батька. Хай іде до Бога з прощенням. Допоможи мені. Разом підемо». Синок Карпа допоміг мені встати. Йдемо в хату, а звідти виходить жінка Карпа, обняла сина й каже: «Помер…».
Тиша запанувала в хаті. Цокав годинник… За вікном перегукувались діти… Батько розлив горілку, взяв долоню Павла Івановича і вклав туди келих. Випили мовчки.
   Вчитель обняв батька, і вони, не змовляючись, заспівали:
 
Гей наливайте повнії чари,
Щоб через вінця лилося,
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося…

   Пісня швидко заповнила хату й почала битись об вікна, щоб вирватись на волю…
   А друзі співали й дивились через вікно на луки, де їх прадіди, діди, а потім і вони самі пасли корів, ловили метеликів, збирали ягоди…
Їм було сумно, бо зазнали багать горя, але й радісно, що дожили до старості, не втративши совість, що вони не думають, скільки їм літ, що зберегли дружбу й чесно пройшли життєвою дорогою. Вони співали довго й натхненно, неначе відчували, що разом співають востаннє.



 Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.


 
1
Комментариев
0
Просмотров
1645
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.