АКТОР, ЯКОГО ПАМ'ЯТАЄ ЧАС

Art ЖИТТЯ СУМЩИНА 07 января 2026 в 15:37

До 140-річчя від дня народження видатного актора, народного артиста УРСР
Степана Шкурата
8 січня 1886 року в Кобеляках з’явився на світ
СТЕПАН ШКУРАТ — хлопчик із селянської родини, якому судилося прожити життя, сповнене болю, світла і дивної, майже покірної любові до людської долі.
Його дитинство пахло сирою землею, сіном і потом важкої праці. Малий Степан рано навчився дивитися на людей уважно — не зверху, а зсередини. Він бачив, як мовчить батько після тяжкого дня, як мати хреститься перед іконами, як сміється й плаче село. У тих обличчях, зморшках, жестах він інтуїтивно збирав майбутні ролі, ще не знаючи слова «АКТОР».
Юність не обіцяла сцени. Вона обіцяла виживання. Але в Шкурата була рідкісна здатність — він умів переживати чуже життя так, ніби воно було його власним. Саме це і стало його квитком у мистецтво.
Коли він прийшов у театр, то не приніс із собою гучного голосу чи яскравої зовнішності. Він приніс правду. Його гра була тихою, внутрішньою, але такою переконливою, що глядачі впізнавали в ньому себе, своїх батьків, сусідів, усю Україну — зранену, терплячу, нескорену.
Шкурат не грав — він жив на сцені. У кожному його русі було щось від селянської стриманості, у кожному погляді — пам’ять про втрати, голод, страх і надію. Він ніколи не прагнув бути героєм у звичному сенсі. Його герої були простими людьми, і саме тому — великими.
Кіно прийшло до нього як випробування. Камера не прощала фальші, але Шкурат її й не приносив. Його обличчя, ніби вирізьблене часом, говорило більше, ніж сторінки тексту. Навіть мовчання в його виконанні було подією.
У фільмах він часто втілював селян, старих, батьків — тих, кого зазвичай не чують. Але в цій «другорядності» він знаходив головне: людську гідність. Його персонажі дивилися на світ із болем, але без злоби. Вони знали, що таке страждання, і тому вміли співчувати.
У житті Степан Шкурат був небагатослівним. Він ніс у собі мовчазну мудрість людини, яка бачила занадто багато, щоб легко сміятися, але й занадто багато, щоб втратити віру. Слава прийшла пізно й не змінила його. Звання — заслуженого артиста РРФСР (1935), а згодом народного артиста УРСР (1971) — були радше знаком вдячності, ніж тріумфом.
У глибині душі він залишався тим хлопчиком із Кобеляк, який уважно дивиться на світ і намагається його зрозуміти.
Він пішов із життя 26 лютого 1973 року в Ромнах, тихо, без гучних фіналів — так, як і жив. Але його тиша не була порожнечею. Вона була наповнена голосами персонажів, долями людей, сльозами глядачів.
Степан Шкурат залишив по собі не просто ролі. Він залишив відчуття правди. А це — найрідкісніше мистецтво з усіх можливих.
Кожна його роль постала не як перелік, а як прожите життя — бо саме так грав Степан Шкурат.
• «Земля» (1930, реж. Олександр Довженко) — дід Семен
Це була роль, яка зробила його обличчям українського кіно.
Дід Семен у «Землі» — не просто персонаж. Це сама пам’ять народу. Старий, що відходить разом із давнім селянським світом, але робить це гідно, спокійно, без страху.
Шкурат майже не говорить у кадрі. Він дихає, дивиться, слухає землю. У його очах — прийняття смерті як частини життя, як повернення.
Сцена, де дід Семен востаннє дивиться на небо й поля, стала іконою світового кінематографа.
Тут Шкурат не грає старість — він є старістю, що накопичила мудрість і втому століть.
• «Іван» (1932, реж. Олександр Довженко) — сільський старий / батьківська постать
У цьому фільмі Шкурат знову з’являється як людина минулого, що дивиться на індустріальне майбутнє з тривогою і надією.
Його герой не розуміє нових машин, але намагається прийняти зміни — так, як приймав усе життя: мовчки.
Це не конфлікт, а внутрішній діалог — між землею і бетоном, між традицією і рухом уперед.
• «Аероград» (1935) — старий поселенець
Тут Шкурат — людина коріння. Його герой живе на окраїні великої ідеї, на межі цивілізації й дикої природи.
У цій ролі з’являється новий відтінок: тривожна пильність. Його персонаж відчуває небезпеку ще до того, як вона стає видимою.
Це старість, яка не втратила інстинкту виживання.
• «Щорс» (1939, реж. Олександр Довженко) — епізодична, але характерна роль селянина
Навіть у невеликих ролях Шкурат залишав слід.
Його селяни — не масовка, а живі свідки історії. Він показував, як великі події проходять крізь долю маленької людини, залишаючи шрами.
1940–1950-ті роки — участь у фільмах та кіноепізодах (переважно ролі селян, літніх чоловіків, батьків)
У театрі Шкурат часто грав:
• старих селян
• батьків, дідусів, що являють моральний центр вистави
Це були ролі, в яких він не повчав, а нагадував. Його сценічні образи не кричали — вони змушували слухати себе.
Степан Шкурат усе життя грав одну велику роль — він грав різні стани однієї великої душі народу.
І саме тому його дід Семен із «Землі» досі дивиться на нас із екрана так, ніби питає:
«А ви пам’ятаєте, звідки виросли?»

1	Добавить в блокнот	Комментариев 0
Обсудить в блоге	Письмо редактору	Просмотров 45

Новое от пользователей

Art ЖИТТЯ СУМЩИНА

Клубы