Війна принесла у наше життя багато горя і щоденні повідомлення про смерть. Смерть близьких сьогодні, на жаль, торкнулася багатьох мешканців Сумської області.
Часто люди, які перебувають поруч, не знають, як реагувати на горе близьких, знайомих.
Поговоримо з психологинею Дар’єю ДАНІЛОВОЮ про те, як правильно поводитися тим, хто став свідком чийогось горя, допомогти їм подолати відчай та біль від втрати.

r: Чи можна підготувати себе до втрати?
Д. Д.: Втрата близької людини – це те, до чого неможливо бути готовими. Є люди, які розуміють ризики, що людина може загинути. Вони, наприклад, намагаються спілкуватися за будь-якої нагоди й так далі, але це не є тією підготовкою. Бо до цього не можна бути готовими. Ви можете уявляти ці події, але наша психіка може реагувати наперекір усім нашим очікуванням. Бо хтось буде гірко, довго і голосно плакати, а хтось не зможе навіть слова сказати… Усі переносять втрату по різному.

r: Чи по іншому ми переживаємо втрату під час війни і у мирний час?
Д. Д.: З однієї сторони, стадії переживання втрати є однаковими: шок, заперечення, гостра реакція, печаль, примирення, адаптація. Причому вони у всіх по-різному протікають, можуть бути «повернення» на одну стадію з іншої. З іншої сторони, і це суто мої спостереження, зараз у людей ці стадії проживання втрати тривають довше, і довше тривають стадії заперечення і примирення. Адже усі чудово розуміють, що це несправедливо і так не має відбуватися, і важко примиритися з тим, що і досі триває (бо злочинці і досі не покарані, і те, за що боролися люди, ще не досягнуто). До того ж про втрати людей під час війни сповіщають, на жаль, щодня і це те, що оновлює спогади. Звісно, я не знецінюю втрати у мирний час, але якщо говорити порівнянням, то у мирний час у більшості людей ця рана більш рівномірно буде гоїтися, ніж під час війни, бо її весь час будуть роздирати зовнішні чинники.

r: Чи є якісь правила горювання: зберігати речі, часто ходити на цвинтар? Чи це має терапевтичну дію, чи потрібно забороняти робити таке тому, хто втратив близьких?
Д. Д.: Нормальним і правильним є те, що допомагає людині. Якщо людині допомагає дотримання церковних обрядів (поминання, наприклад), то це треба робити, якщо людині допомагає зберігання речей, то це нормально, якщо легше їх роздати іншим, то це нормально. Хтось ходить на цвинтар щодня і йому від цього легше, а хтось жодного разу не був, бо йому важко і це його нормальність. В цьому випадку, не має універсальних порад, головне робити так аби ставало легше (робити те, що ви вважаєте правильним).

r: Якщо не вдалося попрощатися з тілом, що порадите, аби людина прийняла правду?
Д. Д.: Це один із найболючіших сценаріїв, який може статися, адже бачити тіло (або знати, що воно в труні) це додатковий крок до прийняття факту, що людини вже не має. Якщо ж так сталося, що не вдалося попрощатися з тілом, то прислухайтесь до себе, щоб вам могло допомогти. Це може бути: поговорити з його або її бойовими товаришами чи людьми, які були поряд; написати лист і «вилити» в нього усе, що хотілося б сказати; якщо ви є віруючою людиною, то звернутися до релігійних ритуалів: молитов, служб, сорокоусту і так далі. Комусь допомагають розмови з людьми, які пережили такий же досвід, хтось саджає дерево «в пам’ять» про людину і доглядає його. Важливо знайти свій спосіб.

r: Фрази-табу для тих, хто когось втратив.
Д. Д.: Не варто говорити людині фрази «я тебе розумію», якщо ви самі не пережили цей досвід, а навіть якщо ви це пережили, то сама фраза може поранити людину, бо її почуття є унікальними за своєю природою. Якщо ви маєте такий досвід, то при бажанні людини ви можете поділитися, як ви це проживали.
Не потрібно говорити фрази, які стосуються «цього могло б не статися, якби…». Сама втрата і так часто веде за собою пошуки причин, винних і так далі. Люди, які когось втратили і так ймовірно будуть думати, а що можна було б зробити, щоб цього уникнути. Але ситуацію не змінити і людини не повернути, тож не варто спонукати до таких думок.
Також помилково радити звернутися до психолога одразу після втрати, або говорити «заспокойся», «не плач», «він/вона б не хотіла цього бачити» і так далі. По перше, горювання – це невід’ємний процес проживання втрати. І це нормально, нормально, що людина плаче, кричить, не хоче вірити і так далі. В ці періоди до психолога теж не варто радити йти, бо це, скоріш за все, буде неефективно, а людина буде думати, що з нею щось не так. Єдине, якщо людина сама цього захоче.

r: Що робити, якщо є думки піти за загиблим?
Д. Д.: Перш за все, слідкувати за цими думками: як часто вони з’являються і як довго це триває. Добре мати поряд людину з якою ви можете ними поділитися, яка вас підтримає. Як би не було важко, подумайте про ті речі, заради яких ще варто жити (після смерті близької людини увесь світ може знецінитись і це відчувають багато людей). Якщо ж ці думки супроводжуються спробами самогубства, то необхідно звернутися за допомогою до психіатра, який підбере відповідне лікування.

r: Як швидше пережити і прийняти горе?
Д. Д.: Напевно не придумали ще універсального способу, щоб швидше пережити і прийняти горе. Бо гостра фаза може тривати 1-2 місяці. Сам же період горювання може тривати роки. Важливо дати собі час на це горювання. Дайте скільки потрібно – рік, то рік, наприклад (слідкуйте за своїми почуттями). Якщо вам з часом через рік-два не стає легше, а лише гіршає, то варто звернутися до психолога. Звісно, можна звернутися і раніше, наприклад, якщо ви докорінно змінили свій спосіб життя і це вам заважає: зник або підвищився апетит, проблеми зі сном і так далі.

r: Коли порадите йти до психолога, а коли психолог перенаправляє до психіатра?
Д. Д.: До психолога варто йти тоді, коли відчуєте потребу і готовність, зазвичай це не раніше 2-6 місяців після втрати (але все індивідуально). Психолог за потребою може перенаправити до психіатра, якщо потрібно буде медикаментозне лікування, наприклад, проблеми зі сном, апатія, депресія тощо.

Фото: Getty Images
Матеріал створений у рамках
Програми партнерства у галузі мас-медіа в Україні
IREX/Представництво Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів