Б.Б.Е

ПЮрЕ, литературный проект
Елена Чернова 12 сентября 2023 в 17:44
Яблуки
Рассказ Буряты живут в Бурятии. Там им - среди бесконечных лесистых холмов и снежных гор, живется нестерпимо скучно. Поэтому, в феврале двадцать второго года, они, одержимые жаждой новых, экстремальных ощущений, сели в танки и рванули за тысячи километров в... Село Ягідне. Те, що вони тутичкі побачили, дуже їх бурятські, скам'янілі душі вразило. Чому саме - скам'янілі? Бо вузькоокі хлопці якось зненацька вистрибнули з бронзового допотопного віку та вскочили в сучасний українській, вільний світ. В їх варварському краї не було нічого цікавого, крім нудотних кінських пасовищ, одноманітного полювання на лисиць та медведів - ані плазмених телевізорів, ані керамічних унітазів, ані електрочайників Tefal. А ще в рідному краї муляли їм очі сонні льодяні річки, озера, гнус та сморід. Тож, коли вони вперше в житті побачили в селі Ягідне унітаз та оточили його, не розуміючи, що з ним робити, а хтось, трохи спритніший, крикнув: сюди не срати, то буряти здивувалася - як? Не срати у цю загадкову білу споруду? Чому? Це ж так природно - все чепурне та чисте засир×ти. Буряти усюди, де з'являлися, все перетворювали на багно. Навіть свої танки. Тому, коли українські вояки ті бурятські танки підбивали, то навіть не наважувалися відчиняти люки, бо звідтіля тхнуло гів××м. Бурятські танкісти ненавиділи чистоту. Вони сра×и всюди та на все. Бо людина, за їх звичаєм, повинна тхнути людиною: потом, сечею, калом. В селі Ягідне вузькооких все дратувало - куди не заходять, по всіх хатах чистота. На підлозі - в'язані кольорові доріжки, на стінах - квіти в'ються, є кафельна ванна кімната з горячею водою, душем, рукомийником, ванною та унітазом. І перш за все буряти наср×ли на доріжки і в ванни. Що б усюди панував азійський бурятський дух. Унітази старший лейтенант наказав відірвати від підлоги і знести в танки - як сувеніри для своїх родин, що чекають на хлопців в засніжених лісових селищах. Хлопцям - Тамірам, Аюрам, Алтанам - наказали захопити Україну для того, щоб встановити тут руській мір. Але хубуунам (бурятськім хлопцям) було незрозуміло, що воно таке - руській мір? Чули, що в Москві руські живуть багато, і у них є навіть величезні телевізори. А ще є багато пельмяшей -так називають у Сибіру повій, яким треба за те просте діло, як то кажуть - за "штрик-штрик", ще й платити. Та буряти, як тільки руські підрозділи посунули далі, на Київ, встановили в Ягідному свій, бурятський мір. Хубууни зігнали всіх селян у підвал до школи. Та зачинили. Хай ср×ть під себе, забувають про свою Україну та чистенький райський добробут. Тепер в Україні настала нова ера - бронзова-бурятська. Коли селян зачинили у підвалі, зчинився страшний, несамовитий галас. Люди набилися в підвал дуже тісно, як оселедці в бочці, стояли так, ледь дихаючи, та голосили. - Мабуть, людоньки, оце як фашисти колись, моголи зараз кинуть сюди гранату. Ой, лишенько. Кінець нам. Давайте прощатися. Трохи згодом селяни стали волати, щоб їх випустили на повітря, бо немає чим дихати. І вже скоро померла від серцевого нападу баба Зіна. Але буряти сміялися та погрожували: не кричати, бо заберемо дітей, і ви їх більше не побачите. Люди замовкли, тихо плакали, і не знали, що робити та куди подіти померлу. Передали тіло нещасної на сходинки та там і поклали. Прочитали молитву над сердешною, попрощалися. Буряти десь через п'ять годин зайшли та оглянули натовп. Покликали молоду жінку Меланію з дитиною. - Може, відпустять? - прошепотіла вона з надією та протиснулася до виходу. Жінку якось пропустили. Але буряти наказали жінці залишити дитину у підвалі. Меланія з відчаєм озирнулася на селян. Усі затихли. Усі все зрозуміли. Але що могли вдіяти? Баба Поля голосно сказала: "У кого є папір та ручка? Буду вести щоденник. Хай світ узнає, що руській світ зробив з нашим селом". Люди здивовано озирнулися на бабу. Який щоденник? Може зараз підвал затоплять? Може всіх спалять? Нічим тут дихати! Здуріла стара? - Таки є папір в когось, чи ні? Люди трохи прийшли до тями. Щоденник. Так. Ніхто в світі не знає, що село захопили руські та буряти і тримають людей у підвалі. Дійсно, треба щось робити. Хоть щось, аби не панікувати. Бабі Полі стали передавати хто клаптик папіру, хто олівець. - Не густо, - сказала баба Поля, - але й на тому спасибі. І почала писати. - Перший день заточення. В селі руські та буряти. Зігнали в підвал школи. Нас двісті душ. Стоїмо. Плачемо. Баба Зіна, 81 рік, відійшла, серце, поклали на сходинках. Меланія, 27 років, забрали з підвалу, хлопчика, 7 років, залишили. Ми хочемо усі до туалету. Кричимо. Буряти не випускають. Погрожують, що заберуть дітей. Стоїмо далі. Вже не плачимо. День другий. Лежимо одне на одному, міняємося, щоб не задавитися. Буряти почали випускати на двір, щоб сходити по нужді. На три хвилини. На ніч дали три цеберки. Ходимо на цеберки при всіх - чоловіки та жінки. Але дуже тісно, до цеберки щоб дістатися, треба йти по тілам, усім боляче, усі кричать. Особливо боляче, коли ступає по нашим тілам Ігнатій, кремезний дядько, десь за сто кіло. До ранку вмерло ще троє - старі люди, Агафія, Степан, Марія - не витримало серце. Поклали на задубілу бабу Зіну, попрощалися, поплакали. Меланія досі не повернулася. Хлопчик не плаче. Нібито все розуміє. Але мовчить не тому. Мабуть - він у шоці. Бо на його очах буряти з танку застрелили батька і старшого братика. Тепер немає і мами. День третій. Буряти дали їжу. Але її їсти не можна. В кашу добавити солярку. Дають їжу та сміються: хочете жити - з'їсте. Померла баба Катя. Вона ще молода, шістьдесят. Усі трупи лежать на сходинках. Починають смердіти. ...День шостий. Благали бурятів відпустити додому - на хвилиночку, щоб взяти якісь речі. Буряти сміялися. Кажуть: "Ідіть по речі, тільки бігом, туди і назад". І люди, кого відпустили, що є духу побігли, по дорозі баба Юля впала і вже не піднялася. Інші побігли далі. Повернулися приголомшені. Розповіли: в хатах нічого не залишилося. Руські та буряти все покрали . Що не могли вивезти, потрощили та попалили. Навіть шкарпеток не знайшли. Електрочайники попалили - ставили їх, дикуни, на вогонь. Телевізори покрали. Унітази відірвали. Усе заср×но. Худобу - коров, собак, котів - вбили. Але, на щастя, принесли мені ручку та зошит для щоденника. Меланія ще не повернулася. ...День шістнадцятий. Нам дозволили поховати померлих. Їх вже вісімнадцятеро. Серед них і кремезний Ігнатій. За ним не сумували - навпаки, всі з полегшенням зітхнули. Ігнатій усіх дістав, коли ходив на цеберку. Хоча це не його провина, що він робив нам боляче. Буряти наказали рити могили руками. Дали п'ять хвилин. Люди вискочили надвір, почали швидко нігтями рити землю, нічого не вийшло, буряти сміялися та кричали: годі. Ми поклали покійників просто на землю та повернулися до підвалу. Меланія ще не повернулася. ...День двадцятий. Повернули Меланію. Ніхто її не пізнав. Один скелет. Очі згаслі. Голова оголена. Та син впізнав. Припав до мами, обійняв і вже не відпускав. ...День двадцять другий. Допросилися помитися. У ті самі цеберки, куди ми опорожнювалися, налили нам воду. Поставили біля того місця, де розкладатися та тхнули тіла, які ми так і не поховали. Буряти сказали: даємо п'ять хвилин. На першу партію - на сорок жінок - три цеберки води. Було вже байдуже, що буряти глузують з нас, сміються, дивлячись, як ми, старі та молоді жінки, обмиваємося. Одягатися не дали часу. Погнали голими до підвалу. ...День дадцять п'ятий. Почулися вибухи. Бурятів не видно. Мабуть, наші наступають. ...День двадцять восьмий. Двері підвалу відчиняються, та заходять наші військові. Рідненьки. Визволителі наші. Святі синочки! Божі посланці. ...День сороковий. Зібралися, в хаті покійника Ігнатія, єдиній, що вціліла - відсвяткувати поразку клятих моголів - бурятів та руських. Ігнатія вже немає, а хата є. Усіх померлих та його згадали. Згадали наших героічно полеглих захисників. Принесли до столу те, що уціліло. У баби Моті залишилася діжка з моченими яблуками та гарбузами. У дядька Миколи вціліла діжка меду. Борисівна знайшла на даху горох, кукурудзу та квасолю, зварила мамалигу. Навіть бутель горілки знайшовся у Філіповни. Принесли старі вціліли фото - своїх родин, худоби, будівлі. - Ось фото моєї корови Глазки, така ж була ласкава, як прихожу її доїти, лиже мені руки. - А це мій кіт Гагарін. Його прапрадід народився в день польоту Гагаріна. Тож і прозиваємо усіх котів - Гагарін. Приїхало до селян французьке телебачення - знімати репортаж зі свідками російської окупації. - А у нас є Михайлівна, тобто баба Поліна, вона щоденник вела. Там є все. Люди поверталися до хат, хозяйства, налагоджувати життя. Та не на камеру зізналися: це вже якесь інше життя. А те - довоєнне, райське, скінчилося назавжди.

 
0
Комментариев
0
Просмотров
604
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.