Навар з кабана

Серед багатьох солдатських вдів в нашому маленькому селі  жила, працювала і, різну худобу-живність  тримала-годувала, дітей ростила-доглядала – Уляна Дранкова. ”Кузьмиха” – казали на неї односельці. Не діждалась,  як і інші жінки, чоловіка з фронтів минулої (Великої Вітчизняної) війни. Була Уляна малограмотною людиною, але домашнє господарство тримала чималеньке. Гнулась, рачкувала, не доїдала сама так  само й діти, але кабана вигодовувала майже щорічно. Казала, щоб і собі був шматок сала, м’яса і на продаж вивезти в райцентр. Одного повоєнного року Уляна вигодувала добрячого кабанця і вирішила повезти до Тростянця та й продати на гроші, без яких в селі не можна було купити не тільки хліба, а навіть коробок сірників чи пляшку кара сіру (так називали тучани гас-керосин) для керосинових ламп.
Виникло для вдови важкеньке запитання:а хто ж допоможе їй продати на базарі в райцентрі рябого кабана Гриню.
Згадала про Гришу Трубу, який професійно  умів і що хоч продати і купити. Ось до нього і потюпала по  сільські й грудкуватій вулиці (події відбувалися десь під Покрову-на землі вже господарювали заморозки-приморозки). Пізьнього вечора, спотикаючись в темряві на грудомахи, підійшла Уляна до подвір’я Трубів:
– Гришо!Гришо-о-о-о! – гукає Кузьмиха, перегнувшись через хворостяний тин, майже впритул до зачинених віконицями вікон.
На голосне „гришкання“ Драничихи вийшла з хати жінка Семеновича Григорія-Васька (Василина):
– Хто там там так пізно „розгришкався“? – майже мужицьким голосом пробасила Трубиха. Коли Уляна  сповістила, чия вона, Васька з порогу незадоволено перепитала:
– Чого тобі, Уляно?
– Та мені Гришина поміч треба.
– Гриша вже спить-хропе. Прийшов відро дичів, хильнувши там добрячої чарки.
– Та розбуди його –дуже треба.
– Ну гаразд, як добуджуся, бо він дебело спить та постійно ж хропить.
Уляні чути було як Васька попленталась, опираючись на ціпок, до хати, щось там у сінях зачепила, заторохтіла пустим відром, відчинила скрипучі хатні двері, стала голосно будити  Гришу, мабуть, і штовхала під боки, бо сонний Гриша декілька разів пробасив: „ Ну чого тобі?Не штовхай кулаками. Чуєш?”
Нарешті, до нової соснової хвірточки, котру нещодавно змайстрував сільський тесля Микита, підійшов-причовгав заспаний, з розкуйовдженим чорним волоссям, з пом’ятою безвусою фізіономією, кремезний чолов’яга, який своєю богатирською силою міг і підкови розгинати.
Відбувся між прохачкою і завтрашнім помічником такий діалог:
– Чого тобі, Уляно, на ніч гледя принесло?
– А чи не допоможеш мені завтра,Семеновичу продать на базарі свиняче порося, невелике воно, пудів на десять, може, буде. Допоможи – діло могоричеве. Почувши останнє слово, дядько Гриша дав згоду, попитавши лише о котрій годині прийти.
Уляна зраділа, що гарного помічника собі підговорила, і промовляє:
– Та я оце піду ще до колгоспного (артільного) конюха, щоб на завтра коня дав, а ти, Гриша, щоб о четвертій ранку був біля нашого подвір’я.
Вранці, ще сонній жінці Васьці, Гриша погудів басом:
– То я пішов Уляні помагать кабана в Тростянці продавать.
– Ну йди вже, – невдоволено промурчала Васька, а сама подумала: „ Це знову, сатана прилемзає пізно ввечері умазаний!”
Поки тучанські півні перегукувалися-здоровкалися один з одним, Гриша, примружуючи в сірому ранку очі, почув пирхання коня біля Уляниного обійстя-подвір’я. Кінь цокав непідкованими копитами грудкувату чорну землю, крутив-хитав, ніби маятник годинника ходиків, головою вправо-вліво,  потім-знизу вгору, гучно пирхав.
– Мабуть, на дощ, – з будуна подумав Григорій, але тут же себе виправив: „ Та який там дощ, коли грудки землі позмерзалися”.
...В печі яскравим полум’ям світилися-блискали сухі дрова з акації, в чавунах щось булькало-варилося, а на сковороді, розміром з сито мукосійне, шкварчало старе сало і яєчня. Від духм’яного запаху закуски у носі дядька Гриші приємно залоскотало-засвербіло, бо намічалася перед дальньою дорогою ще й гарна чарка. Уляна запросила помічниква до столу трохи перекусити-поснідати. Дядько дуже не впирався, а швиденько скинув засмальцьованого картуза моделі „Пролетаріат”, і зручно вмостився на покуті образів-ікон. Перехиливши чарку-другу за удачу на базарі, Григорій, смачно плямкаючи губами, їв сало з яєчнею, п’ятірнею хапав раз-по-раз з великої миски квашену капусту. Добряче випивши і закусивши,  дядько вийшов до свинарника, де разом з Уляною хвацько стриножив кабана. А потім з кректанням-ехканням поклали сало на воза та міцненько прив’язали кабана, який ще намагався пручатися , а коли опинився в оберемку запашної вівсяної соломи, тоді притих, задрімав.
Їхали по сільській грудкуватій дорозі на шлях, один кінець якого чимчикував на Лебедин , інший – в райцентр. Колеса воза часто наїжджали на грудяччя, вплигували в ямки, від цих дорожніх „послуг” пузо кабана підстрибувало, ритміне плигання вгору-вниз розбудили навіть дядька Гришу, який був теж задрімав від Уляниного пригощання. А через якусь хвилину-другу Семенович вже розповідав анекдоти-бувальщини, від яких Уляна, регочучи, ледве не впала з воза.
На Хитрому базарі завжди було людно, сходились-з’їжджались туди не тільки тростянчани, які в основному купували готовий товар-свиней на сало та м’ясо, а й продавці свиней з навколишніх сіл Тучного, Овадівки, Білки, Смородинного, Зубівки, Скрягівки...
Зайняли Уляна з Гришею торгівельне місце, заплатили містове, устаткувались, підготувались до продажу хро-хро.
І тут якраз дядьку Гриші припекло терміново кудись відлучитися в особистих справах.
Правда, перед цим він вже встиг оббігти ввесь свинячий куток і прицінитися, за скільки можна Уляні продати свого кабанчика. Каже жінці: „ Стій, Уляно тут, нікуди не рипайся, проси тільки 500 рублів, і не уступай ні на руб, а я скоро прибіжу”. З цими слова ми Григорій і майнув у найближчий провулок, розташований біля базару.
Снують покупці від продавця до продавця, прицінюються, торгуються, домовляються, купують, перевантажують на свій транспорт. Кажуть, що на базарі два дурні: один хоче (і дуже) продати свій товар якнайдорожче, а інший-купити подешевше.
Стали і до Уляни підходити покупці,питають: „ Продаєш, видно, тітко,  свиноту? Скільки ж просиш?
– П’ять-сот, – розділяючи слово на дві половинки з чималою паузою, проказала хазяйка кабана, і додала:
– І не менше!!!
– Та дорого ж ти, жіночко, за цього вухатого та хвостатого заправляєш. Уступай-куплю.
– Ні! – аж тупнула ногою Драничиха. Тільки – 500!Так мені і Гриша казав.
А Гриші Труби все немає, немає і немає. Відійшов від Уляни один, другий, третій покупець, так і не домовившись за ціну кабанячу з упертою бабою.
Раптом до змерзлої від холоду Уляни, у якої і ноги заніміли, стоявши на одному місці, підхолить козак циганської породи з двома помічниками. Прискіпливо дивлячись в зелені очі продавщиці,скоромовкою з російським акцентом випалює:
– Пачем, милая свинарка, твой  кнур? Наверное, тоже п’ятсот, как и в других?
Уляна від такого кулеметного стрекотання спочатку аж нахилилася до низькорослого покупця, схожого, чи то на цигана-ромена, чи на вірменина, та як вріже нашою українською мовою:
– Шо ви всі – п’ятьсот та п’ятьсот, а за 400 рублів ти не хочеш,скупердяга?
„Скупердяй” швиденько змикитив, що перед ним, мабуть, дуже малограмотна селянка, то миттю й каже:
– Ну как так, дак и так. 400 дак 400. А ну, джигити, бистро сало на телегу, а вам, хазяюшка, деньги вот, считайте – все 400.
Не встигла тучанська Уляна сяк-так порахувати виручку за сало, як „джигітів” уже й свід прохолов.
Ось і Гриша Семенович виринає з провулку, бере напрямок на місце, де орієнтиром стоїть Уляна. Він (Гриша) на ходу щось смачне, мабуть, запихає до рота, голосно чвакає-плямкає, щелепи з великою швидкістю рухаються туди-сюди, перемелюючи їстивне в роті,  а червоні і м’ясисті губи раз-по-раз прилипають одна до одної від смачного задоволення.
Проковтнувши останній шманделик смакоти, Григорій наблизився до своєї землячки, не побачив Уляниного кабанця, здивовано перепитав, піднявши до лоба кошлаті густі брови:
– Ну шо, Уляно, ти вже розпродалась? За скільки ж? Так, як я казав?
– Ні, Семеновичу, не вгадав. За 400, за 400, – аж світиться  від виторгу Улянине обличчя.
– Шо? (аж скривився, ніби від зубного болю, Григорій). Я ж тобі казав: продавай тільки за 500 і не менше-е-е-е!!! Боже, шо ж ти натворила?..
– Та я оце й думаю зараз, Семеновичу, чи не багато з покупця взяла, – каже перелякана Уляна, а що ж все-таки більше 500 чи 400? Ой, Гришо, дійшло-таки тепер до мене, до моєї дурної головешки: 500 більше чотирьохсот паразит той циганський барон, він мене, мабуть, заворожив, забалакав, я йому й ляпнула: а за 400 не хочеш? Він і не став більше торгуватися. Ой дурепа я, дурепа...
Довго ще в селі сміялися з розповіді дядька Гриші, як Уляна Драникова продавала на базарі кабана з „вигодою” для себе.