-Чи не хочеш поїхати в Карпати ? – спитала мене дружина. – На роботі є путівка, а ніхто не хоче її брати.
   - Та з роботи не відпустять. А я б хотів побувати в рідних місцях. Два довгі армійські роки я був там.
  Надвірна... Містечко розкинулось серед синіх гір, вкритих лісом. Як випадала вільна хвилина, то я ходив у гори. Багато моїх однополчан були закохані в Карпати. Спочатку ми, роззувшись, ішли через річку, дно якої вкривало каміння. Вода ніжно лоскотала ноги, неначе хотіла, щоб ми, закохавшись, назавжди залишились тут. Але ми поспішали швидко перейти річку, щоб пірнути в лісову гущавину.  Видершись на полонину, ми довго стояли зачаровані. Здавалось: простягни руку – й дістанеш небо.  Насолоджуючись гірським повітрям, ми довго дивились у долину, а тоді, не змовляючись, прикладали руки до рота й кричали:  “Е-ге-ге-ге-е ! ”
  - Е-ге-ге-ге-е ! – відповідали гори.
Одного разу ми побачили людське житло. Кілька будинків здивовано роздивлялись нас, а червонобокі велетенські яблука запрошували нам у гості.
   Ми  залізлі на паркан і почали рвати плоди, а коли зістрибнули на землю, то побачили перед собою господаря.
-Запрошую вас у гості, - сказав він. – Я дам вам іще й груш.
Але він пригостив нас не тільки грушами – на столі з'явились молоко, мед та хліб.
   -Їжте на здоров’я. Мій син теж служить в армії. Капустин яр. Це за Волгою. Може, там його теж хто-небудь пригостить. Ви звідки ?
- Я з Сумщини, а він – з Полтави.
   Спасибі вам за щедрість. Для нас це так дивно. Багато хто в нашому краї вважає, що тут живуть зарізяки, бо колись, як посилали сюди вчителів, лікарів на роботу, то  їх тут убивали.
Але коли я поспілкувався з місцевими людьми, то засумнівався. Мене дуже здивувало, що тут люди ввічливі, сільськи чоловіки звертаються один до одного на “ви”, багато людей відвідує церкву, я не чув на вулицях брудної лайки...
   -Ви ще молоді. Вам важко розібратись, де брехня, а де правда. От подумайте: якщо воює дві сторони – енкаведисти проти повстанців, то чи можуть вони один про одного сказати добре слово ? Ви почули, що говорять совіти про нас. А чи не хочете ви почути іншу сторону ?
Ми завжди жили на цій землі. Мир і злагода панували тут. Прийшли поляки й стали нас пригнічувати, тоді їх змінили совіти, які загнали нас у колгоспи, землю забрали, тисячі людей було відправлено в Сибір, рідну мову в школах відмінили, в бібліотеках українські книги вилучили, а привезли свої. Народ став чинити спротив... На Сході совіти вже розправились із тими, хто міг захищатись, і коли енкаведісти заарештували людей і гнали їх на Колиму, то захищатись було вже нікому... А ми ще мали силу, щоб воювати з зайдами. Це ж не ми прийшли в Московську чи Рязанську області, це вони прийшли на нашу землю... Прийшли зі зброєю в руках. Дуже легко управляти народом розділеним. Для цього в Москві було зорганізовано загони, які вдягли  в форму повстанців. Оці бузувіри й убивали вчителів, лікарів...  А тоді ж іще як робили ! Відправляють у труні додому цих нещасних. Так і зіштовхували між собою українців. А от подумай над таким явищем: у повстанців не було ні своїх заводів, щоб зброю виготовляти, не було своїх полів, щоб хліб вирощувати, а армія воювала. Не може партизанська армія без підтримки Народу воювати. Отам, у лісочку, побачите хрест. Там лежать повстанці. Це не сільрада поставила. Люди. А народ бандитам пам’ятників не ставить. Дядько надовго замовк. Тишу порушували лише яблука, що відривались від гілок, щоб відправитись в останній політ.
   -Кілька років тому, -продовжив дядько, -приїхав один добродій із Запоріжжя та й став розшукувати родину Палійчуків. У 1933 році до двору Катерини та Василя Палійчуків зайшла жінка, заплакала. А тоді впала на коліна й просить, щоб забрали дитину та врятували від голодної смерті, бо там, на сході, в Україні, що під совітами, голодом морять людей. Палійчуки забрали дитину. Той хлопчик допомагав пасти овець. Через рік мати повернулась і забрала дитину. Пройшло багато часу, а коли та жінка помирала, то дала наказ сину, щоб він поїхав у Надвірну, знайшов Палійчуків  та низько вклонився їм. Але ті, хто врятував хлопчика, вже спочивали на кладовищі...
   Показали могили  тому добродію... Став він на коліна перед могилою, довго молився, а тоді встав і каже: “Спасибі вам, мамо й тато...”
Тоді дядько встав, пішов у льох і приніс вино. Налив у келихи, встав і сказав: “Пом’янемо і тих повстанців, що боронили свою землю, і Палійчуків. Катерину та Василя, і замордованих голодом, і тих убієнних у Сибіру, що так і не побачили Україну...”
   Випили... Запагувала мовчанка. Зрештою дядько обізвався: “Як поїдите додому, то виконайте моє прохання. Скажіть своїм землякам: “Я був у Карпатах. Там живуть люди. То – наші брати”.
   Сутінки спустились на землю. Сині гори підступили ближче до саду... Падали яблука...
        

    Мені  часто сняться Карпати...
Кріз сон я відчуваю, як холодна вода лоскоче мої ноги, ліс шумить, пишаючись тим, що це він підпирає небо...
А прокинувшись, я вирішив, що поїду в Карпати...

    Я не тільки сам поїду туди, але й буду радити іншим. Я їм скажу: “Лікарі радять українцям лікувати в Карпатах нирки, печінку, шлунок, а я пораджу вам їхати туди, щоб лікуватись від рабства: пройдіть стежками, напоєними кров’ю, яку пролили повстанці, здобуваючи волю, подихаєте повітрям свободи – і ви станете людьми.
    А може, й не станете”.