Він увірвався в Українську революцію яскравою, загадковою постаттю так само несподівано, як і зник. Принаймні, про це говорять відомі на даний час історичні джерела. На відміну від багатьох сучасників, які, вже перебуваючи на високих посадах, продовжували ідеологічні шукання та постійно, безперервно, а деякі й безнадійно «еволюціонували», він, здавалося, не мав такої потреби, адже, надзвичайно органічно поєднаний з народною стихією, ніколи не був «кабінетним» політиком. Саме відчуття тієї стихії й давало йому право виконувати найскладніші доручення, брати на себе всю відповідальність у найризикованіших ситуаціях. Як потім з’ясовувалося, саме його інтуїція та рішучість не раз рятували українську справу.

Життя героїв часто повито таємницею. Це в повній мірі стосується і Михайла Ковенка. У біографіях про його місце народження зазначалося с. Грязне Охтирського повіту. І лише ознайомлення з особовою справою М.Ковенка у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (далі ЦДАВОВУ) дало можливість зробити деяке уточнення, адже виписка з метрики, видана його батькові, точно повторювала відому дату, проте місце народження вказувалось інше[1]. І ось перед нами метричний запис № 89 Преображенської церкви м. Білопілля за 8 листопада (за старим стилем) 1888 року з фондів Державного архіву Сумської області, де є згадка про народження Михайла  Ковенка. Про батьків сказано: «Харьковской губернии, Ахтырского уезда, Краснопольской волости, деревни Грязной крестьянин Никита Спиридонов Гавенко и законная жена его Елена Ермолаева оба православные»[2]. Очевидно, з якихось причин, батьки тимчасово жили в Білопіллі, де і судилося народитися майбутньому діячеві Української революції. До речі, до самої революції він носить подвійне прізвище Ковенко-Гавенко.

Пізніше доля кидатиме Михайла Микитовича в різні куточки України, та, мабуть, найміцніше він пов`язаний саме з Краснопільщиною та с. Грязним – батьківщиною своїх рідних. Про це свідчить і паспорт, виданий Славгородським волосним правлінням 29 липня 1911 року[3]. Але, повернемось до дитинства.

25 серпня 1897 року він вступає до Люботинського двокласного училища, де навчається на відмінно. 1 листопада 1907 року вибуває «за бажанням батьків з третього відділення першого класу» [4]. Батьки відправляють талановитого юнака для продовження навчання до Німеччини. Як видно з листа міністерства народної освіти за листопад 1910 року, Михайло Ковенко значиться серед вихованців Альтенбурзького технікуму, внаслідок чого йому дається відстрочка від військової служби[5]. 24 листопада 1910 року вже отримує диплом про закінчення механічного відділення Королівського Політехнічного інституту в Дармштаді (на фото) за спеціальністю «металообробні верстати» з присвоєнням ступеня інженера-механіка[6]. Диплом про закінчення М.Ковенком Королівського Політехнічного інституту в Дармштаді

Талановитий інженер з блискучою європейською освітою потрапляє на військову службу до 1-го Кавказького залізничного батальйону. В ЦДАВОВУ зберігається цікавий документ, який характеризує майбутнього винахідника та організатора українського війська. Це лист начальнику доріг з проханням залишити в батальйоні рядового Ковенка з огляду на особливу користь від роботи, яку він виконує як інженер. Лист підписано начальником технічного відділу служби тяги інженером Кржижановським[7]. Чи знав майбутній автор плану ГОЕЛРО, з ким він має справу?!

У 1914 році Михайло Ковенко близько 2 місяців працює помічником інженера з обслуговування млинів Харківського відділення торгового дому «Абрам Волкенштейн і сини»[8]. З жовтня 1915 по липень 1916 р.р. він служить завідувачем технічного бюро відділу механічних майстерень комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Земського союзу[9].

Ще до початку Української революції Михайло Ковенко починає брати активну участь у політичному житті. Вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії і як її представник у липні 1917 року стає членом Центральної Ради. Там він представляє і Всеукраїнську Раду робітничих депутатів. Наприкінці року Ковенко уже член Української партії соціалістів-самостійників. Він твердо стоїть на державницьких позиціях, усвідомлюючи водночас, що тільки народна воля може вирішити питання про майбутній державний устрій України. Тому з великим завзяттям береться за надзвичайно складну в умовах війни і революції справу –17 вересня 1917 р., стає директором Виборчого бюро у складі Генерального секретарства внутрішніх справ1[10]. Бюро займалося виборами до Всеросійських установчих зборів і було прообразом сучасної Центральної виборчої комісії.

Завдяки дослідженням, які провела кандидат історичних наук О.Б. Кудлай, ми бачимо, що першими кроками діяльності Виборчого бюро мали бути налагодження стосунків: з комісаром України при Тимчасовому уряді П.Стебницьким, із окружними комісіями; заснування періодичного органу для популяризації справи виборів в Україні; організація інструкторсько-інспекторських курсів з представників від губерній і повітів; встановлення зв'язку з "Військвиборами" [11].

Передбачалося, що цей орган буде працювати і в 1918 р., принаймні в перші два місяці, для вирішення питань щодо виборів до Українських Установчих зборів, пов'язаних зі збиранням виборчих матеріалів, налагодженням грошових стосунків між інституціями, обробкою статистичних матеріалів та проведенням виборів у тих місцях, де вони не відбулися в строк. Планувалося, що склад Виборчого бюро в 1918 році залишиться попереднім, додавалася лише посада реєстратора. Але вже наприкінці грудня 1917 р. у зв'язку з початком виборчої кампанії в складі бюро відбулися певні зміни. Директор бюро Михайло Ковенко був відряджений на роботу до Вільного Козацтва для його інструктажу з охорони виборів. Функції директора перейняв його помічник[12].

Отже, подальша участь Михайла Микитовича в революції була пов`язана з організацією Вільного Козацтва, яке покликане було стати засобом народної самооборони від численних збільшовичених банд дезертирів російської армії, що заполонили українські села, втікаючи з фронту додому. Особливо стали потрібними Україні вільні козаки після розв`язаної ленінським Раднаркомом війни проти Української Народної Республіки. У прикінцевих пунктах Пам`ятки Вільному Козацтву, читаємо: «(…) Большевики хотять накинути всій Україні свою волю й закони, вони хотять, щоб нами заправляли чужі люди і всякі «совъти солдатскiхъ депутатовъ», в яких сидять всякі заїзжі й чужі в нашій Україні солдати, – цього не повинно бути: селянські, робітничі і військові українські з’їзди послали своїх представників до Центральної Ради і наказали їм правити Україною. Отож Центральна Рада є Парламент, голос всього населення України, і ніяких нам «совьтов» не треба. У нас є своє правительство Центральна Рада та Генеральний Секретаріат: тільки їх слухатись треба і їм тільки коритись слід.

9. Хто має намір насильством захопити власть на Україні в свої руки і скинути нашу, законну всім народом нашим признану власть – Центральну Раду й Генеральний Секретаріат – з такими ворогами народу треба боротись усіма силами: коли це треба – арештовувати їх і віддавати під суд.(…)

12. В великий і страшний час походу на нас, на нашу Україну большевиків і їхнього війська, вільне козацтво повинно помогти українському військові і українському правительству врятувати свій край, своє хозяйство, своїх жінок, дітей і старих батьків від насильників большевиків. Вони хотять лиха нашій землі і вільне козацтво, як і ввесь народ наш, не допустить до цього.
Кожен вільний козак душу і тіло положить, щоб не допустити нашого краю до загибелі, а навпаки врятує його й охоронить. (…)»[13]

Основним тактичним підрозділом Вільного козацтва була сотня. Кількість бійців у ній була різна – від 55 до 700 чоловік. Сотні однієї волості об`єднувалися в курінь, курені – у полк, а полки цілої округи утворювали кіш. Старшина всіх рівнів була виборна. Сотенна старшина складалася з п`яти членів: сотника, писаря, скарбника, хорунжого та бібліотекаря. Сотня мала свій прапор, канцелярію і бібліотеку. Курінну старшину вибирали сотні волості, полкову – курені повіту, а кошову – полки округи[14]. Перший кіш Вільного козацтва було створено ще у квітні 1917 року на Київщині, а вже у серпні-вересні вільно-козацький рух охопив усю Україну, зокрема й Глухівський, Роменський, Лебединський, Новгород-Сіверський, Конотопський, Кролевецький та інші повіти. Серед членів товариства переважали хлібороби, учителі, учні старших класів. У 26 організаціях членами були офіцери – фронтовики, які через хворобу перебували вдома. Козакам видавалася зброя колишніх стражників, або вилучена у населення[15].

Слід зазначити виняткову заслугу Михайла Ковенка в організації київського Вільного Козацтва, адже головний удар більшовицьких орд мав бути завданий саме по столиці. Не спала й російська «п`ята колона» в самому місті, готуючись при нагоді перейти в «последний и решительный». “Коли в Київі було одержано ультиматум Ради Народніх комісарів, – згадував Дмитро Дорошенко, – ген. секр. С. Петлюра, за порозуміння з радою Вільного козацтва, наказав перевести мобілізацію вільних козаків, які мали стати залогами по містах і важніших залізничних станціях. 30 грудня в Київі на Софіївській площі відбувся парад Вільного козацтва з околиць. В параді взяло участь 16 курінів: Курінь заводу Гретера, Курінь двірця Київ-I, Демієвський, Байковський, Печерський, Арсенальний, Кур. Двірця Київ-II, 3 Куріні Подільські, 2 Шулявські, 2 Лукіянівські, 2 Святошинські” [16]. Згадані курені Вільного Козацтва були організовані інженером Михайлом Ковенком. Його штаб знаходився в клубі «Бесіда» на Миколаївській вулиці. Крім цього, були сформовані сотні з робітників для охорони Центральної Ради та Генерального Секретаріату, які налічували 643 козаки. З робітників порту сформували Дніпровську сотню на чолі з прапорщиком Іваном Оліфером, яка так само підпорядковувалася інженеру Ковенку. Як зазначає історик П. Мірчук, в критичні дня січня 1918 року в Києві було вже 20 сотень Вільного козацтва під командою Ковенка, по 60 козаків у кожній. Це були переважно українські робітники з самого Києва та Київщини[17].

Загони Вільних козаків інженера Ковенка, за словами військового міністра М.Порша, були останньою надією столиці[18], коли 16-22 січня 1918 року почалося антиурядове більшовицьке повстання на заводі “Арсенал”. Доречно згадати, що саме в цей вирішальний для української столиці час Михайла Микитовича Ковенка було призначено військовим міністерством на посаду Особливого коменданта Києва. Правда, слово «посада» в цьому випадку навряд чи підходить. Сидіти не приходилось, та й конкурентів на неї у пана інженера, звісно, не було. Ведучи бої проти більшовиків, вільні козаки М. Ковенка, які наступали по Олександрівській вулиці, разом з Січовими Стрільцями Коновальця та Гайдамацьким Кошем Слобідської України під командою Петлюри придушили цей небезпечний заколот. В історичній літературі достатньо описано подробиці вуличних боїв, де вільні козаки виявили себе справжніми героями, тож, не будемо на цьому зупинятися.

Тоді ж, у січні 1918 року, виникла змова лівих українських есерів з більшовицьким “урядом” у Харкові, який бачив, що симпатії українців на боці Центральної Ради, а не більшовиків. Вона полягала в намірі ліквідувати Центральну Раду нібито “руками самих українців” і проголосити у Києві “владу Рад”. Пікантність цієї змови була в тому, що її закулісним режисером виявився сам Генеральний Секретар внутрішніх справ Винниченко. У цій загрозливій ситуації єдиним, хто проявив рішучість був особливий комендант Києва Михайло Ковенко. Він викрив і арештував частину змовників прямо у приміщенні Центральної Ради, на засіданні есерівської фракції[19]. Як згадує вже цитований нами Д. Дорошенко «(…) Він зваживсь на такий вчинок, на який мало хто пішов би з офіціяльних провідників українського життя (…) Але своїм вчинком він вирятував ситуацію. Старий Грушевський аж бороду на собі рвав від такого порушення конституційно-парляментських звичаїв, але діло було зроблено і повороту назад не було.»[20] І продовжує: «Цікава фігура був цей Ковенко. Інженер з фаху і дуже талановитий винахідник, він уявляв з себе типового представника революційної доби, в якому особиста відвага і рішучість змішувались з певним авантюризмом і неперебірливістю в засобах».[21] Мабуть, галицько-буковинський комісар Дорошенко мав підстави так говорити, бо і на собі відчув, що для особливого коменданта не існує умовностей, чинів і посад, коли йдеться про долю України: «Вночі з 14 на 15 січня мене розбудив дзвінок телефону. Схоплююсь, підходжу, питаю – хто такий? Відповідь – комендант міста Києва Ковенко. – «Чим можу служити?» – «Така річ, пане комісаре: нам потрібен ваш автомобіль, реквізуємо, але пізніше, коли ви довідаєтесь, задля чого беремо вашу машину, самі будете дякувати.»[22] Вранці, коли Д. Дорошенко пішки прийшов до міністерства військових справ, то довідався, що вночі, коли вибухнуло більшовицьке повстання на Печерську, саме завдяки швидкому реагуванню вільних козаків, які обложили заколотників в арсеналі, Київ не був захоплений повністю. «Так і на цей раз Ковенко врятував ситуацію. Справді, він мав рацію забрати авто, бо воно дійсно було йому потрібне»,[23] - згадує Дорошенко.

2 лютого козаки, офіцерські загони та січові стрільці очистили вулиці Києва від повсталих, через два дні капітулював «Арсенал», але червоні карателі Муравйова зайняли Дарницю і мости через Дніпро. Керовані більшовиками російські частини, які йшли з фронту, захопили Проскурів, Жмеринку, Козятин і Бердичів. Створювалася реальна загроза оточення захисників Києва. У ніч на 8 лютого уряд і члени Центральної Ради покинули місто під охороною січових стрільців Галицько-Буковинського куреня Євгена Коновальця. Відхід військ прикривали вільні козаки Михайла Ковенка[24].

Aвтограф М. Ковенка (ЦДАВОВУ. Ф. 3558, оп. 1, спр. 3, арк. 1.

Коли Центральна Рада, отримавши військову допомогу Німеччини та Австро-Угорщини, розпочала очищати українську землю від російсько-більшовицьких карателів, попереду частин союзників ішли вільні козаки. (На фото: автограф М. Ковенка (ЦДАВОВУ. Ф.3558, оп.1, спр.3, арк.1.))

Проте, 5 квітня 1918 року вийшов наказ військового міністра Жуковського, у якому було сказано: «Тепер настав час, коли Україна мусить перейти до будівництва міцної своєї держави і стати на певний твердий ґрунт, а козакам — перейти до своєї звичайної праці. Підкреслюючи то велике діло, котре зробили Вільні Козаки, допомагаючи Українській Державі дійти до сучасного становища — висловлюю свою щиру подяку Вільним Козакам за таку глибоку відданість ідеї України, особливо козакам Робітничого куреня Вільного Козацтва, його старшинам на чолі з п. Ковенко»[25]. Іншими словами, після такої подяки структури Вільного Козацтва розпускалися. Ті, хто захищав українську владу до останнього подиху, виявилися непотрібними. Слід зазначити, що вільні козаки ніколи, м`яко кажучи, не користувалися прихильністю соціалістичних лідерів Центральної Ради, які і на саму Українську революцію дивилися через призму лівих ідей. У свій час тільки партійний квиток Ковенка як члена УСДРП (до якої він в кінці 1917-го належав уже більше формально), врятував Вільне Козацтво від розформування, а йому самому дозволив обійняти посаду коменданта Києва[26]. Саме недалекоглядна політика, а точніше, політиканство окремих діячів Центральної Ради змусили Михайла Ковенка покинути її разом з кількома однодумцями. Згодом він отримує нове, важливе призначення - 9 березня 1918 року стає представником міністерства закордонних справ УНР при військовому аташе уряду Німеччини[27]. Та ненадовго. Після 29 квітня 1918 року, коли до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, Михайло Ковенко покладає певні надії на нього як на твердого державника і повертається в Україну. Але оточення гетьмана, яке складалося переважно з російських офіцерів та чиновників, «духом» відчувало в колишньому особливому коменданті небезпеку. Інтриги проти Ковенка стали постійним супутником його життя. Сам Скоропадський, проте, ставився до інженера прихильно. «Це була енергійна і смілива людина. За часів мого гетьманування цей Ковенко приходив до мене кілька разів з ріжними проектами боротьби з большовизмом, але після даних роз- відки він в той-же час сам підготовлював повстання проти мене. Скільки тут правди, я не знаю. У всякім разі в січні місяці Ковенко виявляв багато особистої відваги, енергії і орґанізаторської ініціятиви, а його полк з київських заводських робітників був одною з кращих частин Вільного Козацтва.»[28] - писав у своїх Споминах гетьман.

На письмову пропозицію самого Михайла Микитовича, його призначають директором київського арсеналу. Характерно, що в заяві до гетьмана він переконує його звернути особливу увагу на «Арсенал» як постійне джерело небезпеки з боку прихованих більшовиків[29]. Згодом Михайло Ковенко займеться несподіваною для тих, хто його знав, справою – журналістикою. Спочатку – як член управи видавничої спілки «Книгозбірня», що розташовувалась по вул. Бессарабській 2.[30] Потім – як редактор газети «Україна», яка виходила в Кам`янці-Подільському 1919 року[31], уже в період Директорї УНР. До речі, за Директорії Михайло Ковенко обіймав ще одну важливу посаду, на якій крім нього важко було уявити когось іншого – голови Верховної слідчої комісії по боротьбі з контрреволюцією[32]. Зрозуміло, що недоброзичливців у нього стає не менше, аніж друзів. За інформацією, яку подав дослідник періоду Української революції Роман Коваль на початку 1919 року, Ковенко вдруге в житті стає особливим комендантом – Вінниці та околиць[33]. На сьогодні про цей період його життя відомо мало.

З 1920 року Михайло Микитович живе на еміграції в Румунії[34]. Можна б сказати, що на цьому його слід загадково губиться. Так стверджується в усіх біографіях. Але нещодавно з`явилася надія на те, щоб простежити й емігрантський період його життя. У протоколах засідання Управи Філії Українського Товариства Ліги Націй у Бухаресті, досліджених кандидатом історичних наук В.М. Власенком, у записі від 5 грудня 1922 року згадується п. Ковенко, якому надіслали «циркулярний лист про організацію секцій в місцях найбільшого осідку Української еміграції» до Текучіо. Там він мешкав[35]. У пізнішому листуванні, коли постало питання залучення Ковенка до співпраці в зазначеному товаристві, вирішено було утриматись від цього, з огляду на те, що у 1919 р. він був головою слідчої комісії Директорії УНР по боротьбі з контрреволюцією. Зверталася увага на можливе застосування репресивних дій щодо окремих громадян, бо Ліга Націй надзвичайно ревно до цього ставилась, іноді плутаючи з репресіями рішучі дії, спрямовані на захист української державності. Але при цьому голова філії Кость Мацієвич відзначав: «Що стосується п.Ковенка, то при всіх своїх хибах він є відомий здавна, як щирий патріот, який змагавсь за самостійність України вже тоді, коли більшість наших сучасних діячів навіть і не числила себе українцями.»[36]

Не вдаючись до подробиць листування, можемо відзначити, що його виявлення є справжньою сенсацією, бо знайдено ключ для дослідження, здавалось, назавжди втраченої сторінки життя Михайла Ковенка.

Простежуючи славний життєвий шлях земляка, дивуєшся не тільки тому, як швидко і яскраво він умів жити. Спадає на думку ще й те, ким би він міг бути сьогодні? Напевне, що і головою ЦВК, і мером Києва, і керівником МВС і непересічним дипломатом. Мабуть, і журналістська доля йому б усміхнулася. Що вже й говорити про кар`єру інженера-винахідника! Та все ж головне його покликання – особливий комендант, людина, яка стоїть на сторожі українських інтересів.

[1] ЦДАВОВУ. Ф.3558, оп.1, спр.1, арк.1-1зв.

[2] ДАСО. Ф.744, оп.1, спр.78, арк.37зв.

[3] ЦДАВОВУ. Ф.3558, оп.1, спр.1, арк.6.

[4] Там само, арк.3.

[5] Там само, арк.4.

[6] Там само, арк.5.

[7] Там само, арк.21.

[8] Там само, арк.8.

[9] Там само, арк.12.

[10] Кудлай О. Діяльність народного міністерства внутрішніх справ УНР. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.history.org.ua/journal/2005/2/6.pdf

[11] Там само.

[12] Там само.

[13] ДАСО. - Вільний козак. – 1918 р.-15 січня. - С.4.

[14] Довідник з історії України. – К.: “Генеза”. – 2001. – С.116.

[15] Міліція України: історичний нарис, портрети, події. – К.: Видавничий дім “Ін Юре”, 2002.- С.30.

[16] Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. – Т.1. – Ужгород: «Свобода». – 1932. – С.372.

[17] Мірчук П. Українсько – московська війна (1917-1919). – Торонто. – 1957. – С.15.

[18] Полонська-Василенко Н. Історія України. – К.: “Либідь” – 1993. – С.479.

[19] Мірчук П. Українсько – московська війна (1917-1919). – Торонто. – 1957. – С.15.

[20] Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. 1914-1920. – Мюнхен: «Українське видавництво». – 1969. – С.216.

[21] Там само. – С.215.

[22] Там само. – С.217.

[23] Там само. – С.218.

[24] В. Кравцевич-Рожнецький. Озброєна еліта нації. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.dt.ua/3000/3150/36367/

[25] Там само.

[26] Мірчук П. Українсько – московська війна (1917-1919). – Торонто. – 1957. – С.14-15.

[27] ЦДАВОВУ. Ф.3558, оп.1, спр.1, арк.11.

[28] Скоропадський П. Спомини. – К.: “Україна”. – 1992. – С.54.

[29] Там само, спр.3, арк.12-12зв.

[30] Там само, спр.2, арк.16.

[31] Довідник з історії України. – К.: “Генеза”. – 2001. – С.116.

[32] Там само.

[33] Коваль Р. Київ. Гарячий січень 1918-го [Електронний ресурс] Режим доступу: http://www.geocities.com/nezboryma_nacia/1_05/1918.html

[34] Довідник з історії України. – К.: “Генеза”. – 2001. – С.116.

[35] З історії виникнення філії Українського товариства Ліги Націй у Бухаресті (до 85-річчя з дня заснування громадської організації української еміграції у Румунії) / Передмова, упорядкування і коментарі В.М.Власенка // Сумська старовина. – 2007. - №ХХІ-ХХІІ. – С.87.

[36] Там само. – С.102.


http://history.sumynews.com/xx/1918-1920-velika-vitchiznyana-vijna-ukrajinskogo-narodu/item/63-osoblyvyi-komendant-do-123-i-richnytsi-z-dnia-narodzhennia-mykhaila-kovenka.html