На це запитання завжди важко відповідати, тому що ми ніколи не будемо займатися цим питанням для піару. Зараз цим питанням повністю займається мама, вона живе із прийомними дітьми, виховує їх. Ми підтримуємо, де можемо. Бачимо, наскільки це нелегко дається.
Хочеться кожній дитині надати максимум тепла та можливості себе реалізувати у майбутньому.
Ми почали цим займатися з 1998 р. Виявилося, що в нашій державі є великою проблемою усиновити дитину. Бо певні люди роблять бізнес на цьому.
Ми займалися благодійністю, допомагали дитячим будинкам у Донецькій і Київській областях, проте важко контролювати, куди витрачаються гроші, які ми жертвували. Тоді ми вирішили усиновляти дітей. В папи є мрія мати 50 дітей!
Ми зобов’язуємося надати кожній дитині, не лише гарні умови для розвитку до 18 років, але й можливість отримання вищої освіти. Дитина сама обирає, у яку сферу хоче йти. Гроші, які держава платить дитині, ми кладемо їй на депозит, щоб дитина мала власні можливості розвиватися у майбутньому, певний стартовий капітал.
Ми вже пережили більше 60 судів, що стосуються дітей та усиновлення. Це важке моральне приниження, коли дитину викликають в суд. Дитина плаче, каже, щоб її не забирали, а державні мужі хочуть таким чином вплинути на розвиток нашої родини.
Коли я став народним депутатом, ми зробили виїзну комісію і об’їхали три дитячі будинки у Сквирівському районі – державний, сімейного типу і наш. Виявилося, що в державному будинку на одну дитину витрачається в три рази більше грошей, проте вона отримує в десять раз менше, ніж у нас.

Я написав заяву про те, що я позафракційний, але попросив незміно враховувати мою позицію. Ми будемо намагатися завершити це питання, щоб Юлію Володимирівну визнали як політв’язня, щоб усе стало на свої місця і було офіційно визнано, що її справа не має ніякого відношення до економіки, а є політичною розправою. Коли СБУ і прокуратура намагаються навісити на неї нові справи, стає не те смішно, а страшно, тому що таким чином на кожного громадянина України можна повісити, наприклад, голодомор.
Кожну пружину можна дожати до землі, але дуже важко її утримати. Невідомо, в яку сторону вона полетить і куди вона тебе вдарить. Мені певною мірою навіть страшно від того, що зараз відбувається, а ще страшніше від того, що може відбутися. Я прихильник демократичного вирішення питань. Але те, що відбувається зараз, може довести до дуже страшних речей.

Коли я був у десятому класі, мені всі говорили, що відкрити приватне підприємство у 16 років, це нереально. Я відкрив і працював. У 19 років мені сказали, що я не зможу бути директором цукрового заводу із заборгованістю по зарплаті в 600 тис. грн. Лише за рік я показав прибутки в 1,5 млн грн., причому я нічого особливого не зробив – просто не крав. У 20 років з мене сміялися, що в такому віці не можливо стати міським головою. Я доказав, що можна не тільки стати міським головою, але й показати реальну позитивну роботу. Потім мені сказали, що прийшовши до Верховної Ради мене з’їсть система і мені треба буде ставати до державного корита і різати бюджет. Зараз після п’яти років роботи у Верховній Раді хай мені хоч хтось скаже, що я хоч копійку незаконно взяв із державного бюджету.
Я чудово розумію, що в нашій державі важко робити правильні речі, набагато легше здатися і пливти за течією. Важко йти проти течії.
Я ризикована людина, яка знає, що потрібно робити і як це потрібно робити!

Це ще один приклад шулерства Партії регіонів. Адже в Законі про вибори, який підтримала Верховна Рада, було сказано, що ця умова буде збережена. Це рішення є ударом по опозиції, тому що зараз стало набагато важче визначатися майбутнім кандидатам, адже до цього «сильні» кандидати могли б і список тягнути, і балотуватися по мажоритарним округам.
Переконаний, що це тільки початок шулерства.

Звичайно. Я приїжджаю у своє місто Сквира (18 тис. населення) і прямо дивлюся усім у вічі. Коли я став мером, у нас не було гербу, не було меж міста, генплану. Була комунальна заборгованість більше 1 млн грн. Не було потрібних комунальних підприємств.
За чотири роки, поки я працював там, місто перестало бути дотаційним, і стало віддавати 50% зароблених коштів у держбюджет. Ми закупили нові машини для вивозу сміття, бульдозери ті іншу техніку для ремонту доріг, ми провели освітлення.
Зараз у Сквирі інший мер. Неприємно, коли приходе інформація, що у Сквирі всю техніку виставили на продаж, бо нерентабельно її утримувати. Росте заборгованість по зарплаті. Прикро.

Останньою прочитав книжку Шкляра «Чорний ворон». Зараз читаю «Історію малих міст».

Під настрій. Не можу сказати, що мені подобається тільки класика чи тільки рок. В останній час так хочеться тиші, тому намагаюся насолоджуватися тишею і можливістю не дивитися телевізор. Багато хто з моїх друзів відмовились дивитися телевізор і стали почувати себе набагато здоровішими фізично і морально.

Приїжджають багато друзів, родичів. Ми знаходимося у селі у Сквирському районі, де ми побудували храм. Відстоюємо всеночну службу. Потім спілкуємося. Це душевне велике свято.
Я підтримую піст з 2003 р., як став міським головою. До 20 років я не вживав навіть пива, а коли став міським головою, то, нажаль, прийшлося вживати алкоголь. Тоді я став приділяти великої уваги здоров’ю, а зараз перейшов на духовність. До цього треба прийти кожній людині, не треба це нав’язувати, це треба відчути, зрозуміти.
Це свято для мене дуже важливе, чекаю його із натхненням. Бажаю усім, щоб в цей нелегкий, але дуже важливий день ми зробили аналіз своїх дій і намагалися не «їсти» один одного.

Коли я був у партії «Батьівщина», це питання не розглядалося. Мені було дивно, коли він потрапив до нас.
Думаю, що таким людям як Волков вже треба займатися якимось родинними цінностями. Це людина вчорашнього дня, це людина вже навіть не «Кока-Коли».

Розкажу один випадок. В селі ми розбудовуємо будинок культури, напроти нього стоїть пам’ятник Великої Вітчизняної війни. Відповідно для молоді там зручно сісти, випити пива. Цю ситуацію треба міняти. В селі вирішили побудувати інший пам’ятник, якого ніде немає – у вигляді хреста, сторони якого символізують голодомор, Велику Вітчизняну війну, Афганістан і Чорнобиль. Після цього ми хочемо перенести старий бетонний пам’ятник на кладовище. Приїхала прокуратура із забороною будівництва нового пам’ятника, вказуючи на те, що в нас ніби немає паспорту будівництва. Ми попросили дати нам документ про те, що прокуратура заборонила нам будувати пам’ятник Великої Вітчизняної війни. Вони сказали: «Ви що нас дурнями рахуєте?!»
Це не все. Ми встановили державний прапор. Голову сільради викликали, щоб спитати, за які кошти це зроблено і де рішення про його встановлення. Доходить до маразму!