Зустріч. Листопад посеред літа. Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.

Сумщина творческая. Культура и искусство
Алексей Щербань 12 февраля 2012 в 12:47

Зустріч

  Життя як є                       
  От і завершилось свято «Козацькі забави» у Михайлівні. Зелене море довкілля на своїх хвилях несе наше авто до Сум. Ніжно торкаючись невидимих струн, у небі захлинається жайворонок.
   Аж раптом нашому погляду відкривається … кладовище У задумі стоять дерева, що оточили його. Володимир зупинив авто і промовив: «Відвідаю могилу діда». По зеленому килиму ми йдемо до місця, де спочиває кращий майстер села. На хресті напис «Ганзя Іван. 1883-1966». Тиша, лише сюрчать коники в траві.
   До нас підійшов незнайомець, привітався. Згодом промови: «Володя.   Хочу попросить тебя. Я живу в Москве. Часто ездить сюда не могу. Присмотри за могилой мого деда».
   – Що?! Що ти сказав?! Доглянути могилу твого діда? Та його слід викопати і викинути в яругу! По цій землі ходив Шевченко. Це свята земля. А в ній лежить твій дід. Він не достоїн лежати в землі, яка породила Калнишевського й Мазепу. А чи не розказував тобі дід про свою молодість? Це ж він привів у двір Івана Ганзі зграю активістів, дістав папір і зачитав «Рєшеніє» про розкуркулювання. А потім вони накинулись на добро мого діда, як на здобич. Повиносили з хати все, навіть ложки. Дід мій був майстром на всі руки, інструментів у нього було багато. Активісти забрали все. А дід мовчав. Лише, як хата спустіла, сказав: «Петре, давай я роззуюсь Забирай і онучі, вони новенькі, зносу їм не буде. Забирай…».
   «А-а-а-а! То ти над властю сміятись! Завтра – в Сибір!» – Петро на це.
Не став дід дожидатись ранку. Взяв за руку мого батька (він був тоді маленьким) і пішов із села. На пагорбі він зупинився, востаннє поглянув на своє дворище та й вирушив у далеку дорогу. Знайшов притулок у Криму, багато працював, збудував хату, але не міг жити у чужому краю. Щоночі йому снився рідний двір, ставок, луки, на яких пас корову. А додому повернувся, щоб через місяць … померти.
   Запала тиша. Легкий вітерець ніжно гладив вершечки дерев. Сонце з останнім промінням послало на бані церкви сонячних зайчиків.
   – Володя, – промовив незнайомець. Прошло столько времени. Надо забыть обиды.
   – Забути? – вигукнув Володимир. Ти бачиш, що наше село спустіло, що поля не засівають. А чому? Бо твій дід зі своєю зграєю гультіпак загнав у Сибір кращих трударів. Вони там і полягли, і лежать навіть не в могилах, а в канавах. А, може, ти тепер захочеш спокутувати гріхи діда та піднімати село? Залишишся в селі?!
  – Я? Я – нет.
   – Ото ж то й воно…
   – Володя. Не даст Бог нам счастья, если мы ненависть понесем в будуще и переданим ее своїм детям и внукам…
Запала мовчанка. Сонце зайшло. З річки повіяло прохолодою. Запанувала тиша, яку порушувала лише пісня двох п’яничок:
   «Врагу не здается наш гордый «Варяг»,
   Пощады никто не желает…».


Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.


 
1
Комментариев
0
Просмотров
2172
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.