Завтра понеділок. Більшість жителів міста раніше лягатимуть спати. Це сприятливий час для здійснення моєї мрії. Чи думав я коли-небудь, що стану злодієм? Обережно ступаючи, щоб не розбудити маму, виходжу з хати.
    Прохолодне нічне повітря, напоєне осінніми травами, сп’янило мене до нестями. Господар неба, місяць, вправно веслував між хмарами, а зорі, здогадавшись про мої наміри, загадково перешіптувались між собою.
   Непомітно підійшов до глухівської в’язниці, яка недавно згоріла. Вона недобрими очима дивилась на непроханого гостя. Стало тривожно. Пройшов через браму. Широке дворище заросло бур’яном, що пробився через товщу землі, яку втоптували тисячі ніг. Горе виглядало з кожної шпарини й слідкувало за мною. Подумалось неймовірне: а раптом ворота закриються, і хтось, вдоволено оскалившись, закриє засув. В уяві постав натовп жінок з вузликами в руках, що стояли біля брами й дивились в одне місце – віконце. У кожної – заплакане очі, які застилає туман, думки снують одна за одною, а на дні серця жевріє надія. Пекло сонце, дощ сік обличчя, вітер продував благеньку одіж, а вони, заціпенілі, стояли дні, ночі, роки…
   Раптом віконце відкрилось і звідти важким камінням упали слова – тишу пронизав нелюдський крик бабусі з восковим обличчям. Всі завмерли. На чию голову тепер упадуть страшні слова? Але віконце закрилось. Знову тиша, яку порушувала лише бабуся з очима божевільної.  Дівчина обняла бабусю і теж заплакала.
    – Нащо ви дитину сюди привели? – запитала жінка в фуфайці, з якої виднілась сіра вата. – Нащо? Щоб оце вона дивилась на таке?
Бабуся наче й не чула її, але після довгої паузи відповіла: «Нехай дивиться. Нехай запам’ятає й розкаже своїм дітям, бо, якщо не розкаже, то ця влада ніколи не закінчиться».
    Почувши ці слова, тітка зашепотіла: «І ви ото не боїтеся казати такі слова?
    – Я вже нічого не боюсь. У мене вже все забрали?».
Дівчинка ще плакала, а в бабусі сліз уже не було. Закінчилось все: сльози, мрії, надії, життя чоловіка й сина, і особиста доля з життя перетворювалась у доживання.
    Бабуся перехрестилась, взяла дівчинку за руку, і вони пішли…
На околиці міста бруківка закінчилась, закінчувалось і життя бабусі Марії, щоб повторитись у долі меншої Марії. Тільки до розкуркулення та війни меншій доля додала ще й два голоди…
    Скрикнув птах і перервав мої спогади. Я дістав з мішка інструмент і почав розшукувати камеру № 18. Другий поверх, четверті двері зліва. От і знайшов. Починаю пиляти грати. Здалось, що звуки розносяться аж до околиці міста.  Часто відпочиваю. Прислуховуюсь до найтихішого шарудіння. А що це темніє в кутку? Може, тіні моїх рідних? Про що вони там шепочуться? А-а-а. Зрозумів: це дід хоче всю провину взяти на себе, щоб врятувати сина…
    Вулицею пройшло двоє співаків, які п’яними голосами сповіщали новину:
   Пр-р-рощай, любимый город!
    Ух-х-одим завтра в мор-ре!

    На сході посвітлішало… Треба відпочити. Знову думки… «А чому односельчани з Дунаєцької Слобідки, знаючи, що Петро та Лаврін невинних загнали в Сибір, не плювали їм в обличчя, не відвертались від них, розмовляли з ними, як наче це люди? Пройшло з того часу сорок років – уже ж можна не боятись, уже ж не кинуть у в’язницю за ці слова. Недавно я запитав про це в сусіда. Дідусь довго мовчав, а тоді сказав: «Врем’є таке було…».
    Зорі спустились так низько, що простягни руку – й дістанеш. Ці ж самі зорі світили й у камеру № 18. Про що думали дідусь Степан Андріянович та дядько Василь, дивлячись на ці небесні світила? Раптом до в’язниці під’їхала машина.
    Невже міліція? Ох і буде мені в школі, якщо впіймають. Директор збере весь колектив і скаже: «Товарищи. Поступил сигнал из милиции. Наш учитель был задержан…».
    Колеги аж захлинуться від благородного обурення: «Товарищи! Такого позора наша школа… Так имеет ли право учитель-вор воспитывать наших детей?! Предлагаю сурово…».
  Шофер, відремонтувавши машину, поїхав… Слава Богу, роботу завершено. З гратами на плечах їду додому. Двірники вже, озброївшись мітлами, проганяють з асфальту осінь…
   Заспокоївся я лише тоді, як переступив поріг рідного дому. Поставивши грати в кутку кімнати, розповів усе мамі. Вона довго мовчала, а тоді заговорила: «Наша рідня довго не записувалась у колгосп. Усе думали, що нас омине. А тоді прибіг у хату Іван Горкун і каже: «Тікайте, Степане Андріяновичу. Завтра вашу сім’ю розкуркулять, а особисто вас, дядьку, в Сибір погонять. Свекор утік у ліс, але від них хіба втечеш? Забрали його й Василя в Глухів, у в’язницю. А головний актвіст, по-нашому сказать, собачник, просичав: «Ви у мене на розпеченій сковороді ще потанцюєте. Я на суді додам, що чув, як у вас на городі хтось клацав затвором гвинтівки».
   – Ти ж знаєш, Петре, що це брехня. Змилуйся. Богом прошу, – прошепотіла свекруха.
   Не допомогло. Тоді вона сказала дітям: «Я навчу вас, як просити дядька. Робіть усе, що я скажу, тоді, може, батька та брата випустять».
Вранці голова сільради йде на роботу. Відкривається хвіртка, вибігають діти, падають на коліна, хапають за ноги дядька й, цілуючи чоботи, просять: «Дядьку, пожалійте батька та Ваську. Змилуйтесь над нами. Богом просимо. Змилуйтесь. Ми корову безкоштовно будем вам пасти. Змилуйтесь».
    Не допомогло. Переступив і пішов. Наче небо впало, а землю хтось висмикнув з-під ніг. Зраненою чайкою впала свекруха на землю.
Сонце сягнуло полудня, а вона все лежала. Біля неї стояли заплакані діти.
    Пройшла череда корів. Ні люди, ні тварини не зупинились».
Мама замовкла, потім підійшла до грат, погладила їх і сказала: «Це єдине, що нагадує про твого дідуся та дядька Василя. Років десять тому поштар принесла папірець, у якому сповіщалось про реабілітацію рідних. Реабілітований – це означає, що вбили невинних».
    Мама підійшла до образів, стала на коліна й почала молитись: «Отче наш! Іже єсі на небесі… Хай освятиться ім’я твоє, хай буде воля твоя… І упокой душі Степана Андріяновича та його сина Василя, братів моїх Анатолія, Петра та Андрія, сусідів Науменка Миколу та його дружину Ольгу, а ще ту дівчину, імені якої ніхто не взнав, ту, що померла в голодовку, і замордованого священника отця Іллю…».
     Світало… Сонце заглянуло у вікно, а мати молилась. Вона молилась так слізно, так жалібно просила, що я повірив: її почують не тільки Бог, а й свекор, і Василь, і брати, і замордований комсомольцями священник Ілля, і безіменна дівчина, знищена голодом, – всі-всі, чиїм життям замостили дорогу в «світле майбутнє».

    Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.