Реклама на сайте Всі Суми: (0542) 77-04-78 vsisumy@gmail.com

ЮРІЙ ПЛЮЩЕНКО: Королева Вій (Дарунки підземелля)

Сумщина творческая. Культура и искусство
Андрей Поляков 18 октября 2020 в 13:37
Тепер час дізнатися про те, що воно за чаклунське віяло королеви Вій і де воно взялося.
Минуло дванадцять років після угоди короля Селенія з Мутком.  Дочка короля, майбутня королева Вій, виросла чепурною дівчиною, і не мала ні імені Вій, ні, звісно, королівської посади, бо була тільки принцесою.
В ту пору її звали Віталіною, що означало «життєрадісна», і була вона гарненькою на вигляд і приязною у спілкуванні. У Віталіни були розкішні, із загнутими кінчиками, вії (але зовсім не величезні і потворні як пізніше), пухкенькі рум’яні щічки з ямочками і повненькі губки, які вона інколи надувала, якщо чомусь засмучувалася, але здебільше вона ними усміхалася. В цілому Віталіна була до часу чудовою дитиною. Проте мала невелику ваду – інколи вередувала, коли було щось не по її. Вередувала, коли на день народження дарували не той подарунок, який хотіла, вередувала, коли морозиво виявлялося не досить солодким, вередувала навіть, коли пускався дощик, а їй хотілося сонця. Дрібниці, скажете? Так, звісно, хто в юні літа не вередував, в тому числі, і через дрібниці? Але до чого може призвести вередливість – знаєте? То послухайте, до чого призвела ця вада нашу майбутню королеву.
Одного дня Віталіна вчергове завередувала. А чи в її ляльки відірвався ґудзик, а чи рвучкий вітерець зірвав з голови дівчини капелюшка, але Віталіна розсердилася, надула свої пухкенькі губки, кліпнула повіками з довгими віями і вирішила втекти з дому, пуститися в мандри. Ображеній, їй забажалося знайти в світі яку-небудь лиху річ, за допомогою якої можна володіти людьми в королівському палаці або й цілим світом.
Розуміючи, що дорога може виявитися некороткою і доведеться проголодатися, Віталіна прихопила на кухні три тістечка, поклала їх у кошик і рушила з дому. Вийшовши з палацу, вона пройшла через широке, встелене бруківкою подвір’я, минула ворота і опинилася у майже невідомому їй просторі. Так, довкола пролягало її майбутнє королівство, але що знала про нього принцеса, крім дороги, по якій інколи їздила з королем і королевою, своїми батьками, в гості до якого-небудь графа чи барона?
Куди ж іти? Наша Віталіна була рішучою дівчиною, тому рушила, куди очі дивляться. А постільки її очі поглядали і вправо, і вліво, то маршрут її ходи виявився досить плутаним. Нарешті довела її мандрівка до дрімучого лісу. Дарма хтось подумає, буцім принцеса злякалася, занурившись у лісові нетрі. Лісу вона не знала – то чого їй боятися? Тим паче, що була вона не з боязких.
Трохи поблукавши серед віковічних дубів, високих сосен та кущів ліщини, Віталіна вийшла на галявину, майже таку ж квітучу, як сад, що прилягав до королівського палацу. Квіти розвеселили і збадьорили дівчину. Вона назбирала великий букет і їй захотілося подарувати його матусі, щоб підлеститися. Але матуся була десь далеко і принцеса кинула букет просто під ноги. Аж тут вона відчула голод і втому, і їй захотілося пообідати за королівським столом. Але і стіл, і палац теж були неблизько. Тоді Віталіна згадала про тістечка, які взяла з дому. Вона сіла біля букету квітів, вийняла з кошика тістечко і швидко його з’їла. Потім з’їла і друге тістечко, але голод не вгамовувався і дівчина потяглася за третім. Щойно піднесла його до рота, як почула чийсь голос: «Дай мені!» Мандрівниця знітилася. По-перше, вона не побачила того, хто подав голос, навіть, озирнувшись, нікого не виявила. По-друге, принцеса не звикла ні з ким ділитися, тим більше, таким смачним тістечком. Вона знову і знову роззиралася, та нікого так і не побачила. «Може, почулося?» – подумала дівчина і знову піднесла тістечко до рота. Але в ту ж мить пролунав той же голос, вимогливий і трохи хрипкий: «Дай мені!» Це було вже занадто!
– Хто тут? – щодуху, як їй здалося, гукнула Віталіна у порожній простір галявини, але голос пролунав тихо і кволо, – напевно, вона злякалася.
– Це я, дідусь Розведусь, – почулося зовсім поблизу і, обернувшись на голос, принцеса помітила низенького чоловічка з довгою сивою бородою, в крислатому солом’яному капелюсі, одягненого в сорочку-вишиванку і широкі шаровари.
Чоловічок, а це й був дідусь Розведусь, стояв під листком лопуха, яким досі затулявся. Тому Віталіна не побачила його відразу.
– То ти даси мені нарешті свою їжу? – запитав дідусь Розведусь, щойно його помітила дівчина. – Якщо даси, то я покажу тобі, де знаходиться джерело з чистою холодною водою. А то, ось побачиш, після солодкого тебе спрага замучить.
– Коли так, то візьміть, – мовила Віталіна і простягла дідусю тістечко.
Той ухопив пригощання обома руками і, вкинувши до рота, миттю його проковтнув, навіть не облизнувшись. Така поспішність трохи образила принцесу, адже дідусь, певно, не розкуштував тістечка, як слід, і не міг оцінити гастрономічного витвору королівських кухарів. Її губки надулися від образи і вона закліпала повіками.
Але дідусь оцінив таки гостинець, але по-своєму.
– Яка смакота! Тільки надто пересолоджене. А не знайдеться в тебе ще такого пиріжка?
– Це не якийсь там пиріжок, – ще більше образилася принцеса. – Це справжній шедевр кулінарного мистецтва!
– Ач воно що! – здивувався дідусь Розведусь. – Вибач, я не знав. А що це ти все губи копилиш? Хіба я тебе образив?
– За своїми губами слідкуйте, – нечемно відповіла принцеса. – Он на них крихти почіплялися.
– Дякую, – облизнувся дідусь і, щоб продовжити розмову, запитав, кивнувши на букет квітів: – Вінок збираєшся плести?
– Це ви плетете, абищо. Краще покажіть, де ваше джерело – пити хочеться.
– Гаразд, ходімо, – мовив дідусь Розведусь і зітхнув. – А давай-но відразу познайомимося. Моє ім’я ти вже знаєш. А ти хто і як тебе кличуть?
– Я – принцеса Віталіна, сподіваюся, майбутня королева цих земель, – пихато відповіла мандрівниця. – А ви чим тут займаєтеся?
– Бачите, яка справа, – перейшов на «ви» з поваги до іменитої гості дідусь Розведусь, – оця галявина чарівна і вам, принцесо, поталанило на неї вийти. А моя справа полягає в тому, щоб розводити мандрівників, які сюди потрапляють, на свої місця. Тому мене і кличуть Розведусь.
– Що значить – «на свої місця»? – не зрозуміла принцеса.
– Відводити туди, куди їм належить потрапити.
– Он як? І куди ж, по-вашому, належить потрапити мені?
– Незабаром побачите, принцесо Віталіно. Аж ось і джерело, – показав дідусь, коли вони, минувши галявину, трохи заглибилися в ліс.
Дівчина, не чекаючи запрошення, кинулася до води і припала пухкими вередливими губками до прозорого струменя. Втамувавши спрагу, вона вигукнула: «Ах!», помахала довгими віями і перевела погляд на дідуся.
– Тепер ведіть мене, куди слід!
– Ходімо, – мовив поводир і вони пішли вглиб лісу.
Довго чи коротко йшли вони, аж ось підійшли до печери.
– Прошу вас, пані принцесо, – запрошуючи до печери, промовив дідусь Розведусь.
– Що це! – вигукнула вражена мандрівниця. – Куди ви мене привели? Я думала, що моє місце у якомусь палаці, а ви…
– А я й привів вас до палацу, – запевнив поводир. – Тільки він там, унизу, в підземеллі. І шлях до нього пролягає через печеру. То ж ви йдіть, а мені слід повертатися до галявини.
І дідусь Розведусь, повернувшись, швидко закрокував геть.
– Чекайте! – гукнула вслід розгублена принцеса. – Я… мені…
– Вам страшно? – усміхнувся дідусь, обернувшись. – Нічого не бійтеся, все розраховано на роки вперед.
Сказавши цю трохи загадкову фразу, дідусь Розведусь швидко зник у лісових хащах. А принцеса Віталіна, лишившись сама, трохи провагалася, але зрештою рушила вглиб печери. Сказати по-правді, їй було навіть цікаво, що то за підземний палац і хто його господар.
Деякий час мандрівницю оточувала пітьма, але незабаром очі звикли до темряви і вона йшла, сяк-так проглядаючи шлях на кілька кроків уперед. І все ж, доводилося спотикатися та падати, чіплятися плечима за кам’яні виступи на стінах та стукатися лобом об такі ж виступи на стелі. Скоро принцеса була в синцях, подряпинах та ґулях, але цікавість та ще впертість не давали їй припинити таємничу подорож.
Тим часом дорога почала поступово опускатися вниз і незабаром попереду показалося слабке червоне світло. Воно швидко зростало в міру просування мандрівниці вглиб печери, а незабаром почала підвищуватися температура повітря. Дівчина припустила, що там, внизу, куди вона опускається, горить вогонь або томиться якась розпечена речовина і через це звідти промениться світло та піднімається гаряче повітря. Ця думка трохи налякала принцесу, але сміливості їй вистачало і вона продовжила свою путь.
Проте з кожним кроком опускатися вниз ставало дедалі важче: спуск робився все крутішим, а жар знизу все лютішим. Незабаром від жару стало навіть важко дихати. «Як же мені бути? – думала принцеса Віталіна. – Де вже той клятий палац і чи є він взагалі? Невже серед вогню чи лави стоїть?» Проте відступатися від свого наміру принцеса не бажала. Коли подорож печерою від спеки зробилася зовсім нестерпною, майнула думка: «А що, коли все це – випробування? Адже я знаходжуся у чарівному місці». І вона не помилилася. Ступивши ще один крок, дівчина побачила велетенський клуб полум’я, ніби спалахнуло саме повітря. Від цього полум’я згоріли її пухнасті вії, затріщало на голові волосся, а сукня вмить спалахнула і… на плечі звідкись згори впала інша – пишна, гарно скроєна, але чорна, мов найтемніша ніч.
Спалахнувши, полум’я щезло, і перед зором враженої принцеси постала величезна тронна зала – розкішна і, разом з тим, понура. Посеред зали стояв високий трон – розкішний і понурий, як і зала, а на ньому помпезно сидів господар палацу. Це був надзвичайно похмурий тип. Лише смуток і прихована лють читалися в його очах; завмерлий біль багатьох епох відбивався в них, як у старій забутій криниці. Глибокі сліди туги довкола очей, мов складки шкіри вимерлого динозавра, заслонили собою дрібні зморшки молодості, колись веселі, як промінці вечірнього ліхтаря. Здавалося, вітри древніх пустель продовжували обвіювати обличчя цього дивного чоловіка, проноситися над ним, як над мертвим рельєфом, співаючи печальну пісню, нудну і монотонну, яку, певно, співали разом з вітром жителі вимерлих країв, байдуже чекаючи смерті біля згасаючого вогнища. Сиве волосся спадало змертвілими пасмами на кістляві плечі і щоки. Поміж цих пасом стримів ніс – колись нервовий і чутливий, а нині – обтягнутий сухою шкірою, схожий на кістлявий гребінь допотопного чудовиська. Нікчемне, схудле тіло вкрите було залишками розкішного плаща, тепер зашкарублого, як засохла жаб’яча шкіра.
Трон оточували десятки потвор, на яких дівчина боялася дивитися, як і на того, хто сидів на ньому, бо вони були схожі на свого господаря, і, разом з тим, на всіляких звірів.
Коли господар палацу заговорив, шкіра його щік, мов старий пергамент, залопотіла, беручись зморшками. Засклянілі очі на якусь мить спалахнули хижим лукавим вогнем – і знову згасли у дрімучій тузі і відчаю.
– Ось ти й прийшла до мене, принцесо Віталіно, – хрипким голосом обізвався він до оторопілої дівчини. – Розслабся, я не зроблю тобі лиха, лихо саме зробить тебе. Ти обрала за свого господаря мене, тож вітаю…
– Я не обирала вас! – ображено вигукнула принцеса, долаючи страх перед цією жахливою істотою та її словами.
– Обирала, – незворушно відповів чоловік. – Ти всім життям своїм обирала мене і ми нарешті зустрілися. Мене кличуть Муток і всі, хто знаходяться зі мною духовно, переживають смуток.
– Але я зазвичай весела, а не засмучена, – надувши губки і покліпавши повіками з обпаленими віями, спробувала виправдатися принцеса, водночас відчуваючи приховану правду у почутих словах.
– Весела для себе, а не для близьких. Смуток блукає в твоїй душі і ти часто засмучуєш усіх, хто тебе оточує. Так що, помовчи з виправданням. Краще поговоримо про мету твого візиту до мене. Так от, тобі належить, під моїм керівництвом, звичайно, захопити весь світ і тримати його у своїй владі. То як – згода?
Попри жахливе оточення та неабиякий страх, у принцеси таки йойкнуло в серці від тієї перспективи, яку коротко змалював Муток. Але вона продовжувала мовчати, бо ще тремтіла від жаху. Мовчав і Муток.
– У мене вії обгоріли у вашому палаці, – ображено закопилила губки принцеса. – І сукня згоріла.
– Але ж у тебе є тепер інша сукня. Нехай вона буде на тобі на знак служіння мені, Мутку, князю сил пітьми. А за вії  не турбуйся – вони в тебе виростуть довші і більш пухнаті, ніж донині. За ними ти зможеш ховати свій погляд, коли захочеш, щоб ніхто не вгадав твого настрою. Крім вій для цього, і не тільки для цього, у тебе буде один чаклунський предмет. Це чаклунське віяло. Виготовлене воно з пір’я страуса, якого ніхто не міг наздогнати, такий прудкий він був. А коли комусь і вдавалося наблизитися до нього, він давав тому такого стусана дужою ногою, що бідолаха летів геть, мов м’яч.
– Внести чаклунське віяло! – наказав Муток і один із слуг врочисто приніс на підносі велике віяло, виготовлене з чорних пухнатих пір’їн. Князь пітьми узяв віяло і подав його принцесі Віталіні. – Це віяло має чаклунські властивості навіювати злі вітри, які здіймають злодійські вихори-смерчі.
І Муток розповів принцесі, як користуватися чаклунським віялом.
– Відтепер ти матимеш ім’я королева Вій, – засклянілі очі володаря пітьми на мить спалахнули хижим лукавим вогнем. – Я не прощаюся з тобою назавжди. Ти ще навідаєшся до мене за дечим.
З віялом майбутня королева, а поки що принцеса Віталіна,  опинилася знову на тій же галявині, де зустріла дідуся Розведуся. Вперше змахнувши пухнастим подарунком, вона побачила під ногами, у траві, маленький вихор, який злегка куйовдив траву і помалу віддалявся від мандрівниці. Принцеса вирішила, що їй слід іти за цим вихором, щоб вибратися з лісу. Так і трапилося. А за п’ять років Віталіна, опинившись спадкоємницею трону, стала правити країною під назвою Віхола. І, перш за все, назвалася королевою Вій.
Але важливо знати, як трапилося, що Віталіна стала королевою, в той час, як її батько, король, був ще живий та здоровий; а був ще й старший брат, законний спадкоємець трону.
Пірати.
Після відвідин князя пітьми Мутка життя принцеси Віталіни дуже змінилося. По-перше, вона стала частіше вередувати, досаждаючи брату і батькам, по-друге, часто впадала в глибокий смуток, з якого вивести її було неможливо, по-третє, вчиняла всілякі капості, не визнаючи покарання за них. Доброго виховання вона теж не визнавала. Загалом, принцеса зробилася просто нестерпною.
Минуло кілька років.
Одного разу, нишпорячи в кабінеті батька за його відсутності, Віталіна наткнулася на велику скриню. Вона була зусюди обкута бронзою, замкнена на важкий замок і це відразу викликало в дівчини нездоланну цікавість. Бажання дізнатися, що було в тій скрині, стало просто нестерпним і дівчина заходилася шукати від неї ключа. Ключ знайшовся у кишені парадного мундира, що висів у шкапу. Принцеса вхопила ключ і, по-злодійськи озираючись, вставила його в замок. Той відчинився напрочуд легко, і злочинниця поспішила відкинути віко скрині. Серед сувоїв та всілякого на її погляд непотребу вона виявила незрозумілого призначення прилад у вигляді довгої важкої труби. Віталіна вийняла зі скрині важкий прилад і з великим напруженням понесла його до своєї схованки, щоб там розібратися, що він собою являє. Схованкою принцеси був покинутий будинок неподалік палацу. З якихось пір у ньому буцімто завелися привиди і його полишили слуги, які там проживали. Слугам виділили інше приміщення, а будинок залишився порожнім. Його й облюбувала принцеса для своїх не зовсім дитячих справ. Привидів зарозуміла принцеса не боялася, а от самотину вона вподобала. Тут дівчина любила наодинці посумувати, тут ховала крадені речі (вона, бачите, не проти була поцупити ту чи іншу річ, яка їй приглянулася), тут же задумувала свої капості.
З палацу до покинутого будинку принцесі вдалося пробратися непоміченою. Вона не без зусилля затягла прилад в одну з кімнат третього поверху, яка була у неї щось на зразок штабу, і заходилася його вивчати. На торцях труби Віталіна виявила випуклі лінзи і надумала поглянути в одну з них, в ту, що з товщого кінця. Вона виставила тонший край труби у вікно, поклавши її на підвіконня, і, покліпавши великими віями (вони не тільки відросли, після того, як обпалилися в печері, а й значно побільшали в порівнянні з минулими) наблизила око до лінзи. Побачене через трубу неабияк здивувало дівчину: предмети на іншому краї виглядали до смішного маленькими. Принцеса навіть похихикала з такого дива, а потім вирішила поглянути в трубу з іншого краю. Тепер побачене просто вразило: подвір’я і мур, що оточував палац, чомусь зникли, а перед її поглядом розкинувся зовсім невідомий краєвид. Перед зором Віталіни постали могутні скелі, об які нечутно розбивалися велетенські хвилі, та птахи, які тривожно снували над пінистою поверхнею… Схвильована видовищем, дівчина не одразу зрозуміла, що таємнича труба показала їй берег моря. Того самого, яке з одного боку омиває її країну. За допомогою далекоглядної труби принцеса почала обстежувати берегову лінію і морський простір. В якусь мить в полі її зору опинився вітрильник, що проходив далеко від берега. Тривалий час Віталіна не могла відірвати від судна свого погляду, так воно їй сподобалося. З білими, напнутими вітрилами, корабель здавався велетенською казковою квіткою моря, яка линула нескінченними просторами. Дівчині здалося, що команду судна складають мужні і хоробрі чоловіки, що вони можуть їй чимось допомогти, і що далекий вітрильник якимось чином пов’язаний з її долею. Нарешті принцеса побачила на палубі кількох із членів команди і їхній відразливий, так-так, відразливий вигляд, що міг лише налякати спостерігача, тільки підтвердив її мрійливе захоплення цими мандрівниками моря.
Серед кількох чоловіків, що топталися під щоглою і щось жваво обговорювали, виділялися троє. Один з них, як потім з’ясувалося, капітан Гордіньйо, походжав перед командою, кульгаючи на праву ногу, і щось роздратовано вигукував, розмахуючи правицею, на якій замість кисті був сталевий крюк. Одягнений він був у якийсь смішний мундир, якого принцеса ніколи не бачила, взутий у високі ботфорти, а голову покривав чудернацький, трикутної форми, убір, який називався триух. Інший з трьох, старпом на ім’я Пиханьйо, був одягнений у коротку куртку, голова була обв’язана чорною хусткою вузлом назад, а ліве око покривала чорна пов’язка. Могутній торс третього, хто кинувся в очі, боцмана Гнобіньйо, обтягувала полосата тільняшка, а на голові не було нічого, навіть волосся. Лисина виблискувала на сонці так, що в якусь мить промінь, відбитий від неї, потрапивши в об’єктив труби, мало не засліпив око Віталіни.
Якби принцеса могла чути розмову цих чоловіків, вона б дізналася з неї дещо дуже цікаве для себе.
– Як можна посилати нас, морських розбійників, на службу до якогось дівчиська?! – горланив старпом Пиханьйо. – Ніби для нас не знайдеться інших лихих справ!
– Мені самому не подобається це відрядження, – бурчав капітан Гордіньйо. – Моя гордість страждає, я відчуваю себе, мов лев на службі у щеняти! Але ж наказ самого князя Мутка … Хіба ми можемо ослухатися?
– З іншого боку, ми отримаємо змогу, як обіцяв князь, воювати, захоплювати майно, знущатися з цілого народу! – потирав лисину боцман Гнобіньйо. – На морі буває й за місяць ніякого судна не зустрінеш, а на суходолі роботи стане на щодень!
– Так то воно так, – неохоче погоджувався сеньйор Пиханьйо, – але ж це не наш фах.
– Гаразд, переживемо, – скреготав зубами від приниження сеньйор Гордіньйо. – Гляди, і сподобається нам майбутній розбій.
– А по-мені, так швидше б! – зблискував лисиною боцман. – Прикро, що доведеться чекати, доки принцеса запрацює своїм віялом.
– Чекати в нас є з чим, – реготав старпом, – випивки нам вистачить!
– Подати нам рому!
– Подати нам рому!
– Подати нам рому!
І розбійники почали пиячити та горланити улюблену пісню:

Любо-мило в буревій,
Піджени нам, вітре, шторм.
Абордаж, короткий бій,
Нам скарби, акулам – корм.

Відпочинок настає,
Щойно скінчимо погром.
Нам-бо кожному своє:
Морю штиль, піратам – ром.

А з похмілля наш пірат
Знову кличе буревій.
Гей, пальнемо із гармат!
Абордаж, короткий бій…

Але ні розмови морських розбійників, ні їхньої пісні принцеса Віталіна чути не могла. Вона лише кліпала повіками з довгими віями і, мов зачарована (ні, таки справді зачарована), вдивлялася через далекоглядну трубу в таємничий морський простір.
А наступного дня принцеса заявила своєму батьку, королю Селенію: «Я вимагаю своєї частини королівства! Поділіть державу навпіл і нехай мене повінчають на правління однієї з половин. Я бажаю ту, в якій знаходиться наша столиця». Король, почувши таке, мало не впав з трону. Він довго вмовляв дочку одуматися, потім лаяв її, а потім відрізав: «Я тут король і, поки живу, буду правити самодержавно. А коли помру, корону отримаєш не ти, а мій син». На цьому, здавалось, розмова мала б закінчитися, але не такою була принцеса, щоб відразу відступитися. Вона вдалася до ще одного аргументу: «Я прикличу розбійників і вони скинуть тебе з трону. Тоді я буду правити всім королівством сама». Король, звісно, не злякався якихось вигаданих розбійників, бо їх в королівстві не було, але зрозумів, що перечити дочці неможливо. До того ж, він відчув інший, незвіданий страх. «Ти не відбереш у мене мою корону? – уже лагідним голосом запитав він наостанок. – Я так до неї звик»! «Залиш її собі, я накажу виготовити для себе іншу! – зневажливо відповіла Віталіна. – То як будемо ділити державу? Я пропоную провести кордон на карті під лінійку – і потому! Моя половина буде називатися… Віхола, а свою ви називайте, як хочете. Можу підказати. Назвіть її, наприклад, Весландія, тобто, весела країна. І принцеса зареготала якимось незвично огидним та злим сміхом».
Коли поділ королівства відбувся на карті, король змушений був переїхати в одне із міст тої половини держави, яка йому припала. Далі довелося організовувати в ній столицю, будувати новий палац і таке інше.
Син, який переїхав було з королем у нову столицю, скоро випросився у батька усамітнитися в невеличкій хатині подалі від міста. Йому було сумно жити в новому палаці і бачити, як журяться батьки через безсоромний вчинок дочки.
Змова з піратами.
Колишня принцеса Віталіна, а тепер королева Вій, отримавши половину держави, розгорнула свою підступну діяльність. Щоб збагнути, яку силу має її чаклунське віяло, отримане від Мутка, королева почала навіювати ним смуток у своїй Віхолі. Народ цієї країни скоро зробився сумним, байдужим до життя, а згодом неприязним і недружнім. Дія віяла спричинила побічний ефект, про який ми вже знаємо: у цьому краї літо зробилося коротким а зима довгою. Пам’ятаємо і про стрімкі злі вітри, якими завихрювалися високі вихори-смерчі, як ті смерчі прямували у сусідні держави і, вриваючись у міста та села, сіяли поміж жителями таку глибоку заздрість і ворожнечу, що навіть добрі сусіди починали сваритися. Пам’ятаємо, як сварки переростали у колотнечу, а далі розпалювалися у справжню війну – усіх проти всіх. Пам’ятаємо й про те, як після виснажливих міжусобних війн, королева посилала туди свої війська, які отримували легку перемогу над знесиленими залишками ворогуючих людей, після чого нещасна країна переходила під владу королеви Вій, а її жителі платили переможцям велику данину.
А що то були за війська, які посилала королева у сусідні країни?
Одного дня, невдовзі після розділу держави, королева Вій наказала запрягти в сани трійку найкращих коней і вирушила до моря. Дорога була засніжена, коні дуже втомлювалися, але королева наказувала поганяти їх, щоб швидше дістатися мети. Шлях пролягав на південь і з кожним днем повітря робилося теплішим, а снігу на дорозі меншало. За кілька днів важкої поїздки показалося море. Біля нього було вже не холодно, снігу майже не стало і коні ледве дотягли сани до берега по його останках. З моря віяв теплий бриз і королева, вийшовши з карети, зняла з себе шубу.
Далі королева дістала з чохла свою далекоглядну трубу і, тримаючи її між величезними віями, спрямувала погляд у морську далечінь, довго оглядала бурхливі води і нарешті помітила те, чого чекала. Тоді вона повернулася до карети за віялом, взяла його в обидві руки і почала щосили махати ним так, ніби закликала з моря вітер. Той справді почав посилюватися і скоро на морі розігрався дужий шторм. Великі пінисті хвилі билися об скелястий берег і через деякий час серед них показався вітрильник. Через бурю становище його було жахливим – судно от-от могло піти на дно, залите черговою велетенською хвилею, а його команда ледве трималася на палубі. Проте, коли вітрильник наблизився до берега, ризик...

 
1
Комментариев
0
Просмотров
290
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.