Від страшенного удару грому я прокинувся. Здалося, що небо тріснуло й запалало. Велетенські краплі дощу барабанили по шибках так, що здавалось: хтось з ненавистю жменями кидає горох у вікна. Я встав і пішов до зали, щоб закрити кватирку. Небо знову грізно спалахнуло. А-а-а-ах!!! – пронеслось по небу. Я знову ліг, але заснути не вдалось. Згадалось далеке дитинство і така ж грозова ніч. Очима, переповненими жахом, я та сестра Галина дивились у вікно. Раптом ми побачили, як розгрузлою дорогою тітка Марія Свириденко та дядько Олександр, впіймавши за селом божевільного брата Федора, ідуть додому. Дядько Федір був голий і босий. Вони йшли дуже повільно, ковзаючись по грязюці й не оминаючи калюж.
   Коли в дядька Федора починався черговий приступ хвороби, то брат і сестра зв’язували його викликали з міста машину з санітарами й відправляли хворого до лікарні. Але бувало й так, що вони не встигали зв’язати хворого, і тоді, доводилось бігати та ловити його. Через кілька місяців дядько Федір повертався з лікарні й займався звичними справами: доглядав худобу, ходив на роботу в колгосп, рибалив. Улюбленою справою дядька було виготовлення свистків. Не тільки хлопці, а й дівчата мали свистки дядька Федора, а Лавріненко Микола пишався найкращим – трьома отворами. Ми пасли корів і свистіли кожен свою пісню, а дорослі посміхались і казали: »Хор свистунів почав концерт».
   Одного разу люди, дорослі й діти стояли біля магазину. І раптом усі побачили голого дядька Федора. Я засміявся й крикнув: «Дивіться…» Але я не закінчив. Веселий сміх був перерваний ремінякою діда Лавріна. Я побіг додому жалітися мамі. Неня вислухала мене,  довго мовчала, а потім сказала: «Не можна сміятись над хворими. Він нещасний. Люди мучили його. От він таким і став. Бог, синку, посилає нам подарунки: у нас телятко народилось – це подарунок Бога, хороший урожай , добробут – усе від нього. Але Господь посилає нам і інші подарунки – хворих, бідних, немічних, божевільних, щоб перевірити, чи милосердні ми до них. Як ми відносимось до цих нещасних, так і Бог до нас…» Мама довго мовчала, а тоді підійшла до ікони й почала молитись: «Отче наш… Іже єсі на небесі… Хай святиться ім’я твоє…» «Синку, - продовжила мама, - божевільних треба поважати, бо ніхто не знає, що з нами буде завтра».
   А ще згадувалась мені золота осінь, коли плодові дерева почали хвастатись своїми плодами, а в дядька Федора трапився черговий приступ хвороби. Голова сільради, побачивши хворого з косою, наказав зв’язати його. Дядьки пішли за ним, а коли повернули в провулок, мій батько сказав: «Ви, хлопці, як хочете, а я не піду. У нього в руках коса… Чому я повинен душу Богу віддавати? Хай голова, якщо він такий розумний, сам іде зв’язувати його або санітарів з міста викликає. А якщо санітарам потрібна допомога, то нехай кличуть Карпа, який винен у всьому…» Чоловіки зупинились і сіли на колоду. Довгу мовчанку перервав дід Сава: «Я знаю, як усе це було. Комсомольці, вірніше, собачники, розкуркулили сім’ю Федора. Все нажите забрали собі, а сім’ю – в Сибір. Працювали ці нещасні в тайзі, на лісоповалі. Хтось погано закріпив колоди, і ті покотились у річку. Винних розстріляли… А як же?! Це ж диверсія за наказом  англійських, німецьких та цейлонських імперіалістів. А всіх інших погнали в крижану воду. Після цього пів бригади й померло, в тому числі й батько Федора. Мертвих від хвороби та імперіалістичних шпигунів в одній могилі поховали. Федір просив, щоб батька дозволили окремо поховати, бо завжди перевиконував норму виробітку…Не дали… От так і виходить: батько помер, Федір збожеволів, а Карпо, який заслав їх у Сибір… Оцей упир… Він на партійних зборах виступає та учням  у школі, побрязкуючи медалями, розказує, як будував «новую жизнь…» А в минулому році знову їздив у Крим відпочивати… Путівку дали… А як же?! Заслужив!!!»
Сава встав, плюнув і пішов. Батько взяв мене на плечу, і ми пішли додому.
- Тату,- сказав я. -А як Богу душу віддаси, то як там живеться? А Бога можна побачити? Я хочу, щоб він мені подарував триколісний велосипед. А такий, як у Сашка  Давиденка.
- Ти, синюню, - сказав батько,- трішки почекай. Купимо тобі велосипед. А як же? Такий козак – і без велосипеда! Нам без велосипеда ніяк не можна.
Зайшли в хату. На запитання мами батько відповів: »Федора ловили». Мати мовчки підійшло до образів і перехрестилась. Після вечері неня поцілувала мене, перехрестила й побажала спокійної ночі. Я швидко заснув.
   Снилось мені, що в хату прийшов Бог, схожий на того, що на іконі, поставив велосипед біля ліжка, посміхнувся й пішов. Це було так несподівано, що я й не встиг подякувати. Я взяв велосипед, вивів його з хати й поїхав. Спочатку я їхав по дорозі, а тоді заїхав на небо і, оминаючи хмари, помчав так швидко , що аж вітер свистів у вухах.
          Мати вибігла з хати й стала кричати, щоб я міцно тримався за кермо, а односільці, приклавши  долоні до лоба, вдивлялись у небо й питали: »Чий то таке виробляє?»

Анатолій іванович Печений - член літературно - мистецького обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.