ЯЗИК ОНІМІВ?
І тепер ( у наш час), і тоді (в далекому минулому) в маленькому селі районного масштабу з назвою Тучне не було того медичного закладу, який іменувався ФАП, або по-простому – медпункт. Тож сільчанам доводилося частенько вирушати  одинадцятим номером зі своїми болячками або в сусіднє село Білка, або в райцентр – Тростянець.
У кого коли-небудь боліли зуби-зубки, той добре знає, що це таке. Не тільки ниє, смикає, крутиь-вертить всі нервові волокна, а й примушує страждати не тільки світлої днини, але й темної ночі. Ні сну, ні спокою. Людина тоді не відпочиває, звісна річ, а мучиться-мучиться-мучиться. А щоб не стогнати – треба негайно звертатися до лікаря-стоматолога. А ми найчастіше до зубного ескулапа звертаємося лише тоді, коли якусь щоку надме – ніби торба з зерном висить, очі викарячені, фізіономія скривлена, перекошена від болю-страждання. Все нас дратує і нічого не рятує: ні прив’язана до лиця резинова грілка з гарячою водою, ні шмакти льоду, притуленого до голови чи підборіддя.
Допік-таки зубний біль і Польку Пилькову (Цокала). Бросила все: домашне господарство, в якому мукала корова, мекали кози, кудкудахтали кури, безперервно кукурікав зозулястий півень, верещав  чималий кабан, бульбульбулькали породисті  індики з дуже червоними шиями, ґелготали сіро-білі гуси, крякали вгодовані качки. Залишила й дітей, які хникали-нюняли, бо часто просили їсти. Бросила все.
І пішла в Більчанську „больницю”-лікарню. По дорозі (а йти треба було не менше восьми „кеме“). Зайшла Полька в Пшеничному хуторі до родичів. Тітка Катерина спочатку племінницю і не впізнала:все лице рушником замотане, в очах біль фізичний. Хотіла запросити свою родичку присісти та поснідати, але Полька, як професійний мімічний артист, показувала руками на щоки, хитала-мотала головою. Нарешті,  второпали, що  болять у землячки зуби. „ Значиь, їй їсти не  можна, – поставила діагноз тітка,– дам й думає, сто грам домашньої горілки, хай хоч трохи зніме біль”. Так і зробила, племінниця не відмовилась, хильнула, посиділа з родичами декілька хвилин, біль, ніби-то трохи притих, і боляща, стогнучи, ахкаючи, вирушила знову в дорогу – до сільської лікарні. Додибала, зайняла чергу до зубника. Час, ніби стояв на місці. Ледве, крекчучи, висиділа. Попала, нарешті, на прийом до лікаря.
– На що скаржитесь? – трафаретно попитав  стоматолог, ніби не помічав, що молодиця аж присідає від болю, очі, наповнені слізьми, та губи, які трусилися, просили про допомогу.
– Ага, ага, сідайте ось на стілець та рота відкривайте.
Напрактикованими рухами зубник зробив у десну укол. Польці наказав мовчки сидіти, поки  в роті не заніміє язик. А сам вийшов з кабінету на декілька хвилин, які склали не менше півгодини. У відсутність лікаря хвора нервово совалася в незручному для неї стоматологічному кріслі, схожому на гінекологічне , пробувала ворушити своїм язиком – він вільно бовтався в роті.
Зайшов до кабінету, нарешті, спеціаліст по зубах і питає:
– Ну що  хвора, язик ваш уже онімів?
– Ні , – каже Полька, ще не онімів.
–  Дивно, – подумав лікар, мабуть, слабий укол, дам їй і ще один.
Зробив  цей укольчик, сів біля вікна і спостерігає, як до шибки прилетів горобчик. Через деякий час – знову до пацієнтки:
– А тепер ваш язик задерев’янів?
– Ні, – пропищала , скривившись Поліна, – теліпається в роті.
– Невже ліки застарілі? – знову крутилося в голові зуболікаря. А тоді – миттю, як блискавка, майнула інша думка:  „А, може, вона хильнула, щось від неї запашок спиртного доноситься, а від нього ж укол не бере ”.
– Женщино! Гражданко! А ви сьогодні вже снідали?
– Еге, – рот у Польки намагався широко розкритися, але нестерпний біль не  дав цього зробити. Родичі пригостили, сто грам накапали.
– Ну все тоді ясно, бабо. Тепер сидіть, хоч до вечора, поки заніміє в роті, а я буду інших хворих приймати та їм зуби лікувати...
До вечора лікар вирвав і Польці хворого зуба.