Автобус уповільнив біг, бо з вишневої хурделиці садків виринуло село Сутиски.  Перелякані кури кинулись врозтіч, а діти побігли до автобуса, щоб отримати базарні подарунки від мам.
  Вузька стежка привела мене до рідної хати. Назустріч вибігли племінники й сповістили  новину:  дідусь  дозволив  їм  одягти  медалі.     За  столом  сиділи  давні
друзі – мій батько та його приятель вчитель Павло Іванович.
   – О! Синоня приїхав! – вигукнув тато. Я поставив на стіл горілку, закуску й сказав: «З Днем Перемоги вас. Завтра посадимо картоплю, а післязавтра поїдемо в Глухів. Парад подивимось, пива поп’єм і покатаємось на літаку. За два рублі облетимо все місто».
   – Е-е-е! Ні! – сказав Павло Іванович. – Твій батько не любить авіацію ще з війни.
   – Це правда, – підтвердив батько. – Літаки тільки горе приносили мені. Як побачу в небі літак, то зразу згадую станцію Касторну. Моя батарея охороняла там залізничний вузол від бомбардувальників. А тут іще  обслуга у мене – діти. Їх три місяці повчили – і в бій. Перший бій мені запам’ятався на все життя, як налетіли бомбардувальники. Штук тридцять їх було. Як стали вони нас колошматити! Цистерни загорілись. Санітарний поїзд не може виїхати, бо колію розбило. Димом затягло все. Нічого не видно. Один новобранець злякався, заплакав і став тікати. Я його штовхнув назад і кричу: «Не бійтесь! Нас усіх колись уб’ють!». Нарешті бомбардувальники полетіли.
  Поглянув я круг себе: усе горить, поранені стогнуть і просять допомоги, а санітари побігли витягувати з палаючих вагонів поранених. Дим розвіявся. Бачу: лежать поранені Камил Ташпулатов та Петро Коваленко. Перев’язав я їх. На Петра кажу: «Ти підожди. Я Камила однесу, а за тобою з санітаром прийду». Несу Камила, а його кров мені за шию тече. Я його заспокоюю: «Ти, друже, потерпи. Скоро прийдемо. Відлежишся в госпіталі… А після війни поїдемо до мене в Дунаєцьку Слобідку наречену вибирати. Ти ж знаєш, що найкрасивіші дівчата – у нас, на Сумщині. Я був і в Ленінграді, і в Москві, так і там таких красунь нема. А мої сусідки – Москаленко Таня та Люба… Ну і дівчата, скажу я тобі…».
   Але даремно я ніс Камила, даремно й розказував  йому про сусідок, бо він помер одразу, як я, звалив його на плечі. Поклав я Камила та й думаю: що ж це я мертвого ношу, треба живого Петра рятувати. Прибіг. Дивлюся: Петро теж помер. Отак і виходить: одного не доніс, а до другого не встиг добігти, щоб врятувати».
   Запала мовчанка. Тільки годинник цокав, та муха билась об шибку.
Павло Іванович мовчки розлив горілку, друзі встали.
   – Земля їм пухом, – сказав батько. – Ми всі живемо тому, що вони полягли. Друзі сіли. Ніщо не порушувало тишу. Через вікно було видно, як бджоли перелітали з квітки на квітку, метелики танцювали, а птахи виспівували так, щоб їх почули навіть ті, хто на станції Касторній бачив небо востаннє.


 Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.