Олександр Павлович. Листопад посеред літа. Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.

Сумщина творческая. Культура и искусство
Алексей Щербань 12 февраля 2012 в 09:28

Олександр Павлович
 
  Перший, кого я побачив, приїхавши в рідне село, був дід Сергій Кравченко:
  «То ти, Толяня, приїхав грибочків назбирати? Нарвеш завтра. Сьогодні пішли до Давиденків. Помер Олександр Павлович. Село без таких людей – сирота. Якщо в когось негаразди – до нього йдуть. Знав він такі слова, що вселяють надію. Недавно розмовляв з ним. Іде він в магазин одягнений в нову дублянку. Я й кажу йому:
  – З обновкою вас, Олександре Павловичу.
 Зупинився він й каже:
  – Якби ти знав, друже, як соромно мені. Донька ходила в місті в організацію… Я забув, як вона називається… Там роздають гуманітарну допомогу. Привезла мені цю дублянку. «Це, – каже, –  подарунок із Фінляндії». Так мені соромно стало. Я ж ходив їх убивати, а вони от подарунок мені прислали. Тепер у мене все є. Одне тільки бажання залишилось. Хочу зустріти свого комісара Нудмана, щоб плюнути йому в очі. Він нам розказував, що ми несемо всьому світу щастя, що народ Фінляндії стогне під гнітом буржуазії. «Треба допомога братам-пролетаріям. Як тільки ми перейдемо кордон, фінський народ перейде на нашу сторону, і ми разом скинемо владу експлуататорів», – говорив він.
  Почалась війна. Пройшов тиждень, другий. Пройшов місяць. Я дивувався, чому фіни не борються проти своєї буржуазії, щоб побудувати соціалістичну державу? Одного разу потрапили ми під обстріл снайперів. Трьох командирів поклали вони і з десяток рядових. Оточили ми одного. Кинулись на нього, а він перед тим, як знищити себе, щось крикнув. Я зрозумів лише одне слово – Соумі. Це вони так свою Батьківщину називали… А яка краса там! Які ліси! А озера! Риби повно! У лісі така тиша – аж дзвенить. І спокій. І люди там спокійні та ввічливі. І помирали вони спокійно, бо знали, що гинуть за рідну землю. А я хто? Бандюга! Непроханий гість! А комісари казали: «Ви визволителі. Щастя несете». Прости мене, Боже, за гріхи…
   «А я тоді й кажу йому, – промовив дід Сергій, – Та ви ж не винні. Вас послали убивать». А він тоді й каже: «Треба було убивать тих, хто посилав…»
  До нас підійшов В’ячеслав Петрович Юрченко: «Несу сало, цибулю та капусту. Треба ж стіл накрити. Хоч якось віддячу Олександру Павловичу. Він же мого синочка врятував. Повернувся мій Юрко з армії, а його кохана заміж вийшла за іншого. Пішов синок мій у клуб та й давай бити свого суперника. А тут підмога прийшла. Всипали моєму синочку. А ввечері приходить Олександр Павлович і каже:
   «Ну що? Зализуєш рани? Ти думав, що як поб’єш суперника, то твоя кохана кинеться тобі на шию й скаже: «Тепер уже тебе люблю.» Ти послухай, яку я пісню написав.»
Павлович узяв гармошку, встав і урочисто промов: «Песня посещается Юрику. Слова мои. Музыка тоже моя.»
 
Мы были счастливы когда-то,
Любили мы, но, видно, маловато.
Пришел друг-г-ой, и ты не виновата,
Что разлюбила ты меня, советского солдата.
Писав із армії тобі я мало,
Того любить і ждать меня ты перестала.

Но не теряю я надежды, что когда-то
Его ты тож разлюбишь, как меня когда-то.
Коло двора твого брожу оп’ять в надежде,
Шо вийдешь ты ко мне, как прежде,
Обнімеш ніжно і почую я:
«З ним розійдусь – буду твоя.»

Еслі надумав жениться на женщине злой,
Это пять лет с твоей жизни долой.
Если живешь ты с красивой женой,
То позабудь, шо такое покой.

Если женивсь с некрасивой женой,
Быстро тогда ты пойдешь у запой.
Жінка – начальник! Тут выход такой:
Стрибай из мосту униз головой.

Я человек, шо давно вже старой,
Дам тебе, Юра, совет я простой:
Лучче усього живется с женой,
Якби була вона глухонемой.

    Моя жінка, я та Юрко зааплодували, а Олександр Павлович спитав: «Чи заробив я на горілку своїм концертом?»
Довго ми сиділи того вечора, а коли дідусю треба було йти, він сказав: «Юрасику, запам’ятай: «Если к другому уходит невеста, то неизвестно, кому повезло.»
    У розмову втрутився Павло Павлович: «Він був не тільки поетом. Він за що не візьметься, то все зробить: пічки, сани, вози, чоботи – для нього не було нічого такого, чому б він не навчився. Взимку в колгоспі роботи нема, от ми й нудимось вечорами. Грали в карти до чортиків в очах. А тоді одного разу зайшов я до нього в хату, а він вчить сусідів грати в шахи: «Оце коняка. Вона стрибає і прямо, і вбік. Ну як ото в колгоспі красотка. Її ніхто не хоче брати, щоб город сіяти. А це – слон, по-нашому офіцер. А пішаки – це народ. Бачиш, як багато їх. Але не треба їх зневажати, бо якщо пішак добереться до останньої клітини, то тоді стає ферзем. У шахах, як у людей. Он у Ігнатенка син став ферзем – у Києві начальник. А король – це підла істота. Як тільки небезпека – тікає або ховається за інші фігури, як наш бригадир Свириденко.»
    У нього ніхто так і не виграв. А після перемоги він радів, як дитя: сміявся й казав: «Значить є порох у табакерці.»
    Непомітно ми підійшли до хати Олександра Павловича, яка потопала в розкішному саду. Велетенська яблуня поклала своє гілля на дах і здавалось, що дерево росте не із землі, а з хати.
Посеред двору стояла труна, яка крім господаря вмістила в себе дві війни, два голоди, виплеканий сад, вісім криниць, безліч діжок, возів, саней, сотні гектарів зораних полів.
   Все це вмістилось під схрещеними руками зі шкірою, що нагадувала дубову кору.
   У двір прийшли всі ті, хто користувався до цього часу виробами Олександра Павловича. Не прийшли лише ті, хто в селянські руки колись вклав зброю і послав його робити не богоугодні справи. Боже! Пробач їх усіх!


 
1
Комментариев
0
Просмотров
3875
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.