Однокласники. Листопад посеред літа. Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.

Сумщина творческая. Культура и искусство
Алексей Щербань 12 февраля 2012 в 13:12


Однокласники
 
    Знову невидима рука схопила моє серце й понесла мене в рідне село на зустріч однокласників. А от і школа. Вона неначе поменшала. Велетенська верба, яка завжди заглядала в наш клас і хотіла виманити нас на вулицю, впала. Біля верби стояли дві кози, ласуючи листям.
   – Здрастуйте, Сергію Івановичу! – привітався я до пастуха, колишнього техробітника школи.
   – А-а-а! Толяня! На зустріч приїхав. Ну йди. Вони вже там. А пам’ятаєш, як ти щоденник ховав у дупло цієї верби?
   – Авжеж.
   – Іди. Там твій товариш Григорій. Він написав гімн класу. Чуєш? Виспівують. Побачивши мене, всі закричали: «Дивись, хто прийшов!». Вперед виступив Олександр Цигикал і сказав, наливаючи горілку: «Штрафна. За запізнення». А тепер пішли пом’янем вчителів. Вузька стежка привела нас на місце, де впокоїлись майже всі наші вчителі. Живим був лише географ, але він не прийшов, бо лікувався в обласному центрі. Ми ходили від могили до могили й згадували вчителів.
   – Іван Сергійович… Не придумали ще такого музичного інструмента, щоб він не вмів на ньому грати. Наш хор  часто їздив на огляд художньої самодіяльності в Суми…
   – Леонід Іванович… Я пригадую, як я йому сказав, що, на мою думку, я відповідав на «відмінно», а він ставить «добре». Тоді Леонід Іванович задав мені ще декілька запитань і каже: «Швидше сідай, бо до «трійки» справа доходить. А про «п’ятірку», то я тобі зізнаюсь: на таку оцінку я й сам не знаю».
   – Надія Яківна… На випускному вечері я пообіцяла, що кожного року буду приїжджати в школу, щоб привітати… А тоді… Хоч би листівку… Соромно, мені, друзі…
   – Яків Миколайович… Я пригадав, як він сказав: «Ну, добре… Поставлю я тобі «трійку», але щоб ти виконав моє прохання. Я прошу, щоб ти нікому не розповідав, що я твій учитель».
   – Лідія Григорівна. Я ніколи не забуду її доброти. Прийшла вона до мене додому, щоб розповісти, які «коники я викидую в школі, а мама моя хвора лежить. Так Лідія Григорівна стала мене вихваляти так, що мені аж соромно стало… Соромно й тепер, що я так і не сказав їй ті слова подяки…».
   – А от і перша втрата нашого класу, – сказав Григорій. – Валерій. Він одружився в Харкові. Була сім’я, діти. А тоді почались зміни в країні… Безробіття… Розлучення… Дружина до дітей не пускала. Він не витримав і… Я глибоко переконаний, що самогубство – це майже завжди вбивство, бо завжди є люди, які підштовхують людину до цього…
За кладовищем стіною постав ліс. Ми сіли під столітнім дубом, розлили горілку.
Григорій встав і сказав: «Перший келих – за вчителів». Випили.
   Запанувала мовчанка. Лише листя своїм шелестом порушувало тишу.
«Був я за кордоном, – сказав Юрій. – Що мене вразило? Там після пенсії життя тільки починається. У них пенсія така, що вистачає на лікування, на їжу… Вони їздять і у Венецію, і до єгипетських пірамід, і до Червоного моря… Поїхав я у Польщу зі своєю скрипочкою… На вулицях грав… Там наші бандити у мене данину брали. А не віддаси, то скрипку розіб’ють. Пам’ятаю було свято, щедро слухачі винагороджували мене. Але людям, що живуть там, мої концерти набридли, то вони на мене ціле відро води вилили… Тепер думаю поїхати до братів – у Росію».
   – Ага. Їдь. Я вже там був. Відробив на будівництві, а мені й не заплатили. Товариш мій каже, що на сміттєзвалищах добре платять. Поїхали туди. Друзі! Та там не те, що працювати, підійти страшно. Такий сморід. Одні там метал збирають, інші – макулатуру… І живуть же там. Але найбільший ворог – це міліція. Гроші заберуть, а ще й можуть сказати, що ти схожий на чеченця-терориста, якого вони вже п’ять років шукають. Примусять тебе вулицю підмітати… Попрацюєш там місяць чи два, тоді випхнуть – їдь додому.
   –  Та що ви там про росіян говорите! Свої ще гірші! Сестра попрацювала місяць на базарі. Хазяїн не заплатив, вигнав… Каже, що вона вкрала щось. Найняв на роботу іншу – і ту вигонить. Щоб не платить…
   – А я скажу так, – промовив Ігор. – При комуністах усе було. Не треба було їхати ні в Польщу, ні в Німеччину. Це рухівці кляті розвалили Союз. Я б їх усіх – у Сибір…
   – Підожди, друже, – заперечив Іван. – Сімдесят чотири роки судили та в Сибір заганяли.
   – Та ти подивись, до чого вони країну довели. При комуністах і робота була, і житло безкоштовне, і медицина… При комуністах ми жили добре…
   – Ні-ні-ні, друже. Ти неправильно говориш. Ти говори так: «Коли я жив у країні людоїдів, коли цією країною правили живодери, то мені тоді жилось добре…».
А твої комуністи нехай стануть на коліна перед народом та вибачення просять за те, що мільйони людей винищили, за те, що церкви розвалили, ікони порубали. Ви плачете, що погано живете. Так це тому, що ви від Бога відвернулись, а молитесь мумії, що лежить у мавзолеї.
   – Ні, друже. Послухай мене. Якщо робиться перебудова всього світу, то обов’язково будуть помилки. Ліс рубають – тріски летять.
   – А я не хочу бути тріскою!
   – Друзі! – крикнув Сашко. – Та що це ви придумали! У вас уже й слів добрих нема. Не бачились п’ять років, а ви…
Раптом усі замовкли. Із-за кущів вийшла дівчинка. У неї на голові були такі великі банти, що вона нагадувала квітку. З-під волосся на всіх дивились волошкові очі, у руках вона тримала букет квітів.
   – Доброго дня, – задзвенів голосочок дитини.
   Сергій узяв хліб, поклав на нього ковбасу й сир і простягнув дівчині. Дівчинка подякувала, а тоді сказала, що бабуся кличе Григорія.
   Однокласник устав з трави, взяв дівчинку на плечі, і вони пішли. Раптом Григорій повернувся й крикнув: «Друзі! Подивіться як заходить сонце. Завтра буде світлий день!».

Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.

 


 
1
Комментариев
0
Просмотров
2745
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.