…Пані Любочко та Вовчику. Катєгоріческі прівєтствую вас, Мирослава прислала листа. Пише про тяжке життя педагога. А я думаю, що ти Любочко, правильно зробила, що пішла з педагогічної ниви – проживеш на десять років більше.
    Класики марксизму-ленінізму постарались зробити з педагогів слухняних виконавців, бо у нас не просто школа, а «ідєологічеський фронт», а на фронті, самі знаєте, усе може бути. І вчителі схожі одне на одного. Зігнуті плечі, голова нахилена і втягнута в плечі, наче чекає удару, очі швидко моргають, обличчя стривожене і з посмішкою людини, яка вибачається, руки роблять непотрібні рухи, коліна зігнуті, носки черевиків усередину. Коли він говорить, то це, як правило, короткі фрази, у свою мову він часто вкраплює слова «м-м-м», «е-е-е». І тут раптом у школу приходить новачок – красивий, молодий, з орлиним поглядом, гордий. Гордими хочуть бути усі, але не всім удається. І ті, кому не вдалось, об’єднуються проти одного. Я опишу лише один день із життя молодого вчителя. У Солженіцина є повість «Один день Івана Денисовича», а я написав оповідання «Один день Анатолія Івановича» Повість починається з пейзажу, але я знаю, що наш читач не любить описів природи, тому опускаю це місце. Словом, пейзаж типу: « Сонечко встає, і шумить трава, бачу стежку, де проходиш ти, вчителько моя…»
   – Анатолію Івановичу, покажіть, будь ласка, доповідь, яку сьогодні вам треба прочитати на методоб’єднанні.
    – Мені ніхто й нічого про доповідь не говорив.
    – А оголошення ви читали?
   – Читав. Але про доповідь там ні слова не було…
   – Як не було?! Уже 10 днів висить. Товариші! Скільки днів пройшло, як я повісила оголошення?
  – Десять, шановна Ніно Іванівно, –  відповіли всі хором.
Анатолій Іванович знітився, почервонів, згодом промовив:
    «Та як же так? Я ж учора… Он і Марія Федорівна… Та якби ж я… Ви ж знаєте, що я… Та хіба ж…
    – Ну все! З мене досить! Пішли до Івана Сергійовича.
Залунали кроки по коридору. Це методоб’єднання йшло шукати правду. Постукавши в двері, Ніна Іванівна промовила:
    «Іване Сергійовичу! Вибачте! У нас знову чепе. Наш новий учитель Анатолій Петрович…
– Іванович.
– Ага! Анатолій Іванович зірвав методоб’єднання. Не дай Бог, із районо люди приїхали б, а у нас…
Пауза. Всі мовчать. Директор встав, пройшовся по кабінету, подивився у вікно, зрештою промовив:
  «Ану покажіть свої плани уроків.» Анатолій Іванович довго шукав у портфелі зошит, зрештою подав. Іван Сергійович довго вивчав написане, згодом промовив:
«А хто це так учив вас писати плани?»
    – В інституті.
    – Що ви скажете, колеги?
   – Ну що тут, Іване Сергійовичу, скажеш. І так усе ясно. Вам, шановний         Анатолію…Е-е-е-е. Все забуваю по батькові. Так вам треба писати плани не схематично, а більш розгорнуто. Не тільки питання писати, а й передбачувані відповіді учнів. Коли ми були у вашому віці, то писали розгорнуті плани.
   – Так-так, – підхопила Олена Миколаївна. – Тільки розгорнуті плани, тобто поширені. А як же іще! А роздаткового матеріалу скільки було! Було ночами не спим…
    Директор зміряв поглядом молодого вчителя і сказав: « А чи не хочете ви запросити нас до себе на урок?»
   – Хочу.
   – От і добре! Ми з товаришами подивимось, що нового в педагогіці з’явилось за останні роки.
   Після обговорення уроку сумний Анатолій Іванович повертався додому. Думав про все зразу, і в голові утворився якийсь вінегрет. Зайшов у кімнату, в одежі впав на ліжко і відчув велику втому. Пройшло дві години. «Що ж це я лежу! Треба ж на завтра підготуватись до уроків», – подумав він. Розгорнув зошит, почав перевіряти.
Сочінєніє «Як я провів літні канікули»
 

    1. Ми поїхали з батьком у город.
    2. Ми приїхали з батьком з города.
   Лєтом ми із батьком їздили в город. Мені там дуже очінь понравілось, а особінно, як ми ходілі дивитися на разних звєрєй. Отець каже, дивись – ото зєбра, а я кажу – Ага. Там шимпанза стала усім зрітілям показувати глупості, і усім було дуже реготно. Тоді батько пив пиво із бочки і мені давав, ну я отказався, бо воно похоже, самі знаєте на шо. І ще я бачив, як дядько пузатий у туалет ходив за ларьком, а його міліція забрала. А тоді батько каже: «Біжи поспитай у дядька Нікотіна, чи їде він у село. Я подивився і кажу – то не Нікотін. А батько каже: «Я сказав – біжи.» Я наздогнав дядька. І в самом дєлє то був Нікотін. Я ошибся. Воно і не удівітєльно, бо якщо йому у зад подивитися, так він точно похожий на бригадіра, якого в селі всі дрочать Мурлом, а хвамілія у нього Ігнатенко.
Нікотін узяв нас на машину, на верх, на кузов, а в кабінку посадив Нінку Носату, яку недавно батько побив, щоб вона у Харькові заміж за нєгра не виходила. Нікотіну і Нінці було харашо їхати у кабіні. Він пєсні співав із матюками, а вона сміялась як пришелепкувата. А батько каже: «Ти не слухай пєсєн, бо він дурак.» А я кажу– ладно. А от нам із батьком на верху, на кузові, було погано. Ми з батьком мочились усю дорогу, бо дощ сильний пошов. Вобщем, канікули я пров’йол харашо, чего і вам желаю од усєй души.
   О другій годині ночі Анатолій Іванович підготувався до уроків і вирішив написати додому листа.
   «Доброго дня, мої рідні. От уже минув місяць, як я став учителем. Колектив у нас прекрасний, мене прийняли як рідного…» Він задумався: «Що ж іще написати? Добре. Допишу завтра.» Заснув він швидко.