N.L.P.

Сумщина творческая. Культура и искусство
Владимир Коваленко 23 января 2012 в 19:49
І звідки тільки взявся той старий?
Я, як іноді траплялося, допомагав знайомій доставити її «дрожайшого» (до речі, мого приятеля) додому.
Новорічні свята, як воно серед людей водиться, - іноді засиджуються… Ну й, звісно ж, не завжди сили розраховують. Ні, ви не подумайте, особисто я майже не п’ю. Веду здоровий спосіб життя і все таке інше…
А ось товариш мій був винятком із негласних правил нашої компанії. Взагалі, останнім часом він набув статус вигнанця. Полюбляв, розумієте, «зілля». Та і являв він собою не зовсім естетичну картину: низький на зріст, несимпатичний, ще й пузо відпустив… Але всі ці вади доповнювалися чималим зухвальством, пихатістю й повною відсутністю будь-яких уявлень про тактовність. Не питайте, чому називаю його приятелем, – сам не розумію. Напевно, аби був приклад «ким би я не хотів стати».
Дружина ж його була повною протилежністю чоловіка. Тендітна, гарна співрозмовниця, акуратистка з ніжним дотиком і приємним голосом – вона являла підтвердження істини, що найкращі дружини завжди дістаються повним недоумкам. Чому так? Сам над цим замислююсь і не можу знайти відповіді: чи то збочені материнські інстинкти іноді в жінок прокидаються, чи просто настільки не щастить у житті з нами, чоловіками – і не цікавтесь, все одно не відповім. Так ось, вже не знаю, як тому товстому чуду пощастило, й за що на нього зійшла така благість Божа, але жінка його не кидала. Плакала, ображалася, але трималася, хоча дітей у них не було. Порядна вона в нього, як на мене – аж занадто.
Ні, ви не подумайте, звичайно, мій «горе-товариш» мав і гарні риси. Наприклад, був добрий, як і більшість «товстунчиків», не міг довго ображатися ні на кого. Але це колись… Шлюб зіпсував його остаточно. Точніше, не зіпсував, бо така дружина могла хіба що надихати на щось приємне. Але, напевно, мій товариш мав до подібного життєвого фарту своє, особливе ставлення. Оскільки така радість звалилася на голову просто так, то чому б не скористатися? Він занадто розслабився.
Ось і покотилося все шкереберть. Друзі потроху відверталися. Запрошень ставало дедалі менше… Проте почали з’являтися зовсім інші «товариші», наявність яких у нашій компанії була неприпустима вже за визначенням. Останнім часом терпіли його присутність лише заради дружини, котрій завжди всі раділи. Ну і сталося так, що після кожної зустрічі її «кохання» просто «набиралося» до поросячого виску й не хотіло нікуди йти. Оскільки мешкала їх родина недалеко від мене, то й проводжати, звісно ж, доводилося мені. Розумію ваше питання, шановні: «Чому ж не викликати таксі?». Логічно, але п’яне чудо починало мочити такі коники, що простіше й легше протягти його кількасот метрів на власному горбі.
Ось і того разу я намагався довести те тіло додому. Його дружина йшла поруч, плакала та тихенько вибачалася за нього й за незручності. Чудо ж явно йти не хотіло. Через кожний метр падало на сніг і починало голосити, що нікуди більше не піде, й пояснювало, де воно мало нас «на увазі» та куди нам всім слід забиратися.
Відверто кажучи, руки в мене вже аж свербіли. Я був страшенно роздратований. Тягти це тіло - завдання досить складне, не зважаючи навіть на мою непогану фізичну підготовку. Все ж таки більше ста кілограмів було в ньому. Самі розумієте… Так ось, я вже прикидав про себе, що простіше: чи спробувати підняти це неворухке тіло на ноги, чи нехай собі продовжує перебувати в горизонтальному положенні (що, між нами, не дуже відбивалося на зрості й інших просторових параметрах), і до дому його просто докотити-допинати носаками?!
Аж раптом невідомо звідки з’явився якийсь дід. Йде собі на напівзігнутих – від вітру хитається. І прямісінько до нас. Мені аж соромно стало. Час пізній, людей на вулиці немає, снігу – по коліно. Мороз – обличчя так і пече, а тут ще й це «диво» варнякати знову почало.
- Та заткнися ти вже! – не втримався я і гаркнув на нього. – Хоч перед людьми дружину не сором!
Марно. Тіло лише засміялося й почало похвалятися, яка жінка в нього хороша, та як нам, напевно, заздрісно. Розізлившись, я смикнув його щосили, аж одяг затріщав, але знову марно. Воно ж відверто знущалося: сміялось і говорило, що відмовляється йти будь-куди, окрім як не до мене, аби продовжити святкування.
Дід наблизився так, ніби його вітром занесло. Секунда – і старий опинився біля приятеля. Різко вчепився своїми тонкими руками у воріт куртки п’яного. Наче молодий, легенько смикнув, і той несподівано підвівся на ноги. Я тільки рота встиг відкрити. А старий не зупинявся. Тієї ж миті всадив кулаком «товаришу» поміж очі.
- Ще раз вип’єш – вмреш! – суворо й коротко попередив дідусь сухуватим голосом.
Зізнатися, я тоді геть розгубився, як, до речі, і дружина приятеля. Мене вразило зухвальство незнайомця. Чесно? З одного боку я ладен був аплодувати, бо дід зробив те, що й самого давно підмивало, – тріснув по лобешці, але ж він тріснув МОГО приятеля..! Та я встиг лише здивуватися. Все відбулося настільки швидко… Я зрозуміти до кінця нічого так і не зміг.
А незнайомець тим часом відпустив «тіло» й так само, дрібно перебираючи ногами, подався собі далі.
Ми з дружиною приятеля деякий час стяли розгублені. Затих і сам п’яниця. Сповз на сніг та лише ікав час від часу. Коли ж, нарешті, я вийшов зі зціпеніння і спробував його підняти, той не сперечався.
Минуло більше року. Приятель мій з того часу не п’є. Почав займатися спортом, і зараз приємно спостерігати, як він худне, а тіло вкривається м’язами. Стосовно ж випивки – навіть із нас кепкує, коли іноді хтось намагається запропонувати йому «оковитої». Але то все жарти. Дружина частіше почала посміхатися. О, головне ледь не забув, готується стати мамою! Так що отаке трапилось…
До речі, що то за старий, я й досі не можу зрозуміти. Сусід? Здається, до того вечора я його ніколи не помічав, як і після. Хоча… все відбулося настільки швидко, я й розгледіти його не зміг. Навіть не пам’ятаю, у що він був зодягнений. А шкода! Дуже хочеться подякувати…

 
Теги:
Лит-ра.com
2
Комментариев
0
Просмотров
1791
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.