Сутінки спускались над гаєм, за Сумським педінститутом ім.. Макаренка. Понад берегом в’ється в траві стежка, якою йдуть Ломака Валя та її коханий Володя Дерев’янко з біофаку. Коли дивитись здалеку, то можна подумати, що то йде одна людина. Але-ні. Це так закохані стискають одне одного в обіймах. Нарешті зупинились, він розіслав на землі свій піджак, і вони сіли. Місяць високо піднявся на небо, і околиця стала ніби фантастична. На воді золота, широка та довга, ніби жива, смуга ворушилась. Закоханим здавалось, що з того золотого плеса от-от виринуть русалки та й почнуть свої ігрища, а потім закутаються в тихий світ місяця й заспівають такими дивними голосами, яких ніколи не чуло людське вухо. Потім закохані встали й пішли до гуртожитку. Після останнього затяжного поцілунку, коли Валентина ледь не задихнулась і не зомліла, він поліз у вікно, що на другому поверсі, подав їй вірьовку , і вона благополучно проникла в гуртожиток. Прощаючись, уже в коридорі, вона сказала: “У суботу в мене день народження. Приходь , подарунків не треба, бо твій прихід-це і є найбільший подарунок.”
   Ранок. Заспані студенти йдуть на екзамен. Червневе сонце золотить верхівки дерев, а де щебечуть пташки. Але студентам не до сонця , не до пташиних пісень. Випускні екзамени-то не жарт. На філологічному передостанній екзамен. Галайда, Коломієць ідуть , опустивши голови. За ними – Печений і Ломака, Валентина й каже Печеному: “Толю! Огромная просьба до тебе.”
   - Яка просьба! – скрикнув Печений, - тут судьба диплома вирішується, а вона з просьбами пристає.
   - Толю. Я ж не безкоштовно. Ось тобі 10 карбованців. Після екзамена сходиш у село Сад. Там – господарство. Нарвеш троянд і принесеш. У мене день народження, Ти при всіх вручиш мені квіти. А там буде мій коханий, якого я хочу охмурить, щоб, значить женився на мені. Ну а ти тут- із квітами, щоб показать, що я пользуюсь  спросом у местного населення. А я тобі скажу тоді:“За цвіти спасибо, но  люблю я Володю.” А ти після цього з криком “Больше ти меня не удивиш” вибіжиш із кімнати. Добре? Це ж я усе для того , щоб , значить, він на мені скоропостіжно женився, щоб зі мною став окончательно жонатим.”
   - Та що це ти, дорогая, придумала?! Я-то гроші візьму. А що буде, як він узнає, що у тебе шість років тому дитя образовалось? Це ж невдобняк і стидуха  буде.
   - За це ти, Толя, не переживай. Ну узнає, а тоді ще й ізвиняцца буде.
   - За що ізвиняцца?!
   - Я придумаю, за що. На этот счет будь спок, толя.

   Колись закінчується все. Закінчились екзамени. Розлетілись усі. Я все рідше й рідше згадував друзів. От уже й десятиліття промайнуло. Я приїхав у Суми на курси підвищення кваліфікації вчителів. І раптом зустрів коханого Ломаки Валі. Поселились в одній кімнаті і кожного вечора пили пиво та згадували юність. Одного разу я й запитав у нього, чому ж він не поєднав свою долю з Валентиною. Володя довго палив цигарку, пройшовся по кімнаті, а потім сказав: “Один випадок перекреслив усе моє життя. Ти пригадуєш отой злощасний день народження? Ми випили, закусили. Аж раптом до кімнати забігає Романченко Ліда і як закричить: “Девки! Декан, комендант і ще хтось ходять по гуртожитку, провіряють тих, хто порушує режим, а злісних будуть наказувать.” Ну всі рвонули тікать. Горілку , вино сховали. А Валентина моя розумна ж була, усміхнулась і каже: “ Ми їх обдуримо. Ти, Вова, сиди тихо. Ми світло виключимо, а самі підемо. Мовляв, додому їдемо. Ми тебе, Вовик, замкнем. А як декан піде додому, ми повернемось.” Вони втрьох беруть чемодани, замикають мене і йдуть.
   - Куди це ви? – питає комендант.
   - Поїдемо додому. Тут до екзаменів не підготуєшся. Узбеки музику ночами крутять, совість зовсім втратили.
   - Ну! Щасливої дороги.
   - Дякуємо.
   І затихло. Я сиджу, чекаю. Аж раптом відчуваю: у животі у мене щось гур-гур-гур. І стало мені зле. Я зрозумів, що ото випив горілку, тоді вино, тоді пиво, а тоді печивом отруївся. Відчуваю: блювать буду. А дівчата не йдуть і не йдуть. Не стримався я. Розіслав кіліка газет на підлогу, і все з мене винесло. Ну, конєшно, фонізми пошли по кімнаті конкретні. Я згорнув газети й викинув їх у кватирку. По кімнаті духан пішов такий, що аж очі сльозяться. А в роті таке відчуття, як наче там кури ночували. У животі – війна реакції й прогресу. Думаю: хоч би  гіршого чого не сталось. Аж, нарешті, чую: іде Валя з подругами. Відкривають двері, включають світло, і раптом всі замовкли, бо їх вразив натюрморт. Я ж ото газетки згорнув та кинув у кватирку і думав, що всьо, проблем нету . А воно ні. На кватирку була натягнута марля, щоб комари не залітали. І коли я викидав газети, то вони не вилетіли на вулицю, а впали на підвіконня та на ліжко Пізняк Ніни. Німа сцена. Я перший отямився, закрив обличчя руками й вибіг з кімнати, а наступного дня поїхав додому. З того часу я не бачив Валі. Ну якби це було б зараз, то я б не втік, а наступного дня  б пішов до них з квітами, цукерками, шампанським. Але я ж тоді був молодим. Втік та й все. Так я на все життя втратив свою Валюшку. Ти знаєш, яка вона ніжна, добра, мене називала Вовасею, як мама в дитинстві . А зараз що?  У мене є жінка, але не любить вона мене, не розуміє моєї душі. От, наприклад: захоплююсь я рибалкою. Я щасливий, коли вранці закинеш вудку, кругом тиша, легкий туман пливе над водою… А жінка… Це ж міщанка, обиватель… Все мені повторює: “Не розумію, якою обмеженою людиною треба бути, щоб ото півдня сидіти й дивитись на поплавок або дерев’яшки пересовувати на шахівниці. Краще б ти ото пив, бо із-за своєї рибалки звихнешся, тобі, до речі, небагато й треба.” Ну не розуміє вона мене. От Валя – то зовсім інше. Він замовк. Запалив цигарку. Довго дивився у вікно. Кожен із нас думав про своє. Подумалось мені: “Зараз от візьму та й скажу йому всю правду. Скажу, що Ломака Валя така ж, як його жінка, але закоханий чоловік домальовує їй ті риси, яких вона не має. Це властивість усіх закоханих. Може, йому для переконливості зі світової літератури приклади навести. От у романі “Євгенія Онєгіна” Ленський закохався в Ольгу. Ця Ольга – обмежена міщанка, але закоханий цього не бачить і заради неї іде на дуель. А після його загибелі Ольга довго не побивалась, вийшла заміж. Може, пригадати фільм “За двома зайцями”. Проня Прокоповна закохалась у Голохвастова, вона не бачить його мілкої душі, бо закохана, а значить сліпа. І коли він не одружується з нею, то для Проні це крах всесвіту. Вона від горя втрачає свідомість, а він спокійно йде шукати багатшу наречену. Ну як же йому пояснити, - думаю я, - щоб не мучив він себе? Прочитаю йому вірш:
 

   Від розмов, пива Вова заснув, не роздягаючись. “Доведеться, - думаю, - завтра все це сказати. Хай не мучиться. Що ж робити? А, власне, чого я втручаюсь у чуже життя? Хто я такий? Я он у своєму житті ладу не дав, по кілька разів женився. І ще не відомо, хто щасливіший: той, хто сліпо вірить і безтямно кохає, чи той, кому роки та досвід остудили серце. І тут раптом виходиш ти, Печений, стаєш у позу мудреця, піднімаєш руки до неба та й розказуєш усім: треба отак, а отак не треба.
   Задзвенів будильник. Ми встали, вмились, Володя дістав пиво і промовив: “Давай на прощання вип’ємо. Не повезу ж я пиво в Охтирку. Спасибі тобі , друже. Поговорив з тобою – і легше стало. Ти вмієш слухати людей. Ти , Толю, вибач за запитання6 але мене от дивує таке: от ти, Близнюк, Стеценко вчилися разом з Валюшкою і були такі близорукі, що не зуміли розгледіти такої дівчини. Це мене дуже дивує.
  - Та знаєш, Володю, тоді ж нам було по 20 років. Які ми тоді були? Вітер у голові.
  - Мабудь, так. Спасибі, Толю. От я відчуваю, що під час розмови з тобою   я заряджаюсь позитивною енергією.
- А я тобі ще більше скажу. Цієї енергії більше виділяється, якщо до мене приходять з пивом.
  - То, може, ще збігати?
  - Ні! Ми запізнимось на автобус.
  - Ти знаєш: а я ж не спав цілу ніч і придумав, що буду робити. Ото є передача “Ключовий момент” чи “Жди меня” , де люди за допомогою телебачення шукають одне одного. Так я вирішив написати та знайти свою Валюшку.
  - Авжеж . Вона того варта.


   На автовокзалі людей було мало. Володя сів у автобус, помахав рукою, щось сказав, але за гуркотом мотора я не почув. Сонце виглянуло із-за хмар, позолотило верхівки дерев, кинуло на бані монастиря, що на Роменській вулиці, сонячних зайчиків, які почали танцювати та сміятись над перехожими, але люди цього не бачили, бо заклопотано поспішали на роботу.


 Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.