Холодний осінній ранок. Туман заволодів містом, а в моїй душі – травень, бо їду на зустріч однокурсників. Червоний автобус несе мене через луки й поля до міста моєї молодості. Скільки ж це років пройшло? Якщо ми вступили в інститут у 1971 році… Плюс чотири… Та краще не рахувати… А які славні дівчата були… Якісь сором’язливі – справжні українки. Чи прийде Світлана? Коли ми їздили в село Самотоївку допомагати  колгоспникам, то я знущався над нею. Несе вона картоплю, а я замість того, щоб допомогти, підкидував їй у відро найбільші бараболі, а тоді ми з Близнюком Анатолієм штовхали один одного ліктем і сміялись. А вона робила вигляд, що не помічає. Після роботи пекли картоплю. Пішов я в ліс збирати хмиз і побачив її. Світлана підійшла до мене, простягла долоні й каже: «Я тобі горіхів принесла…». Який же я тоді був бовдур: не розумів, що вона не горіхи принесла, а своє сором’язливе серце… У минуломі році вона не приїжджала на зустріч однокурсників. Чи приїде тепер? Автобус виїхав на пагорб, і місто моєї молодості посміхнулось: сонце виглянуло із-за хмар, а в небі заграли скрипки. Рідний інститут… Зійшов на землю своєї молодості. Всі кинулись до мене і, взявшись за руки, закружляли в хороводі, приспівуючи: «Толя приїхав! Толя приїхав! Ур-р-р-а-а!».
   – Розповідай про свої досягнення, Толяня. Мабуть, до інспектора дослужився?
   – Вище бери. Церкви фарбую, – сказав я, задихаючись в обіймах. – Дайте я на вас надивлюсь, бо від радості в мене серце розірветься.
   –  А ми, Толю, в цих справах трохи розуміємось, тому дуже швидко  надамо тобі першу й останню медичну допомогу. Всі відразу забули, що тут вчителі, директори, інспектори, і швидко стали Тетянками, Анаболіями й Любочками.
   – Друзі! Програма зустрічі така: спочатку  нап’ємось, тоді заліземо на дерево й будемо співати, бо «без бокала нет вокала».
   – Колеги! Вип’ємо перший бокал за нашого інспектора Анатолія Близнюка. Років п’ять тому він перевіряв нашу школу. Хвалив мене… Ой хвалив… Інспектор для вчителя хто? Гроза! Давайте вип’ємо за нашого Анатолія Михайловича. За тебе, Толяня, кровососушка ти наш.
   – Ні, друзі. Перший бокал за наших жінок. Вони хоч і укорочують життя кожному чоловіку окремо, але суспільству вцілому продовжують народжувати дітей. До речі, Верховна Рада прийняла закон «Про мусульман України». Тепер дозволяється мати багато жінок. Тому звертаюсь до вас, дорогенькі мої дівчатка: якщо є серед вас  розлучені або ті, хто не задоволений подружнім життям, то я офіційно всім пропоную руку й серце. «И в дальний путь – на долгие года».
   – А гроші в тебе є? Чи прогодуєш ти всіх нас?
   – Сп-п-ак-кой-но! Зараз популярне голодування.
   – Не згодні!
   – А-а-а! Так ви ще й носом крутите!?
   Я – поет! Я видумав дванадцять поем, чотири сміхаря і вісім повєстух про любов. Куди там Ромела і Джульєтта! Тут Шекспір відпочиває! Тут у мене є одна повість. Зараз я вам прочитаю. Слухайте. Назва – «Кровавая Мері».

   Першій жінці, яка десять років тому кинула мене, розтоптавши кохання, присвячую.

Мороз крепчал. К замку подъехала карета.
– Толю, – втрутилась Ніна, – ми зараз трохи випили, то не зможемо оцінити твій геніальний твір…
– Ну, звичайно. Поета може образити кожен… Я служу високому мистецтву, і якщо про вас хтось згадає через сто років, то це тільки тому, що ви знали мене…
   Швидко промайнув час. Всі почали збиратись додому. Проводжаю Світлану до тролейбуса. Дерева почали роздягатись, готуючись до зими. Йдемо по килиму з листя.
   – Толю. Бачиш паркан? За ним стояв будинок, у якому я жила в студентські роки. Тепер там – руїна. Руїна на місці моєї молодості.
   – Ти, Світланко, не оглядайся назад. Дивись вперед. У тебе там ще п’ятдесят років.
    – Не хочу п’ятдесят років. Там – старість, хвороби, самотність…
  – Старість теж хороша пора, тільки жаль, що й вона закінчується. Недавно я був вдома у Толика Близнюка. Він забрав матір із села. Кожного дня вона йому дорікала, що їй тут погано, що в селі в неї – сад, господарство, гриби, ягоди, ліс, а тут, у місті…
Анатолій не стерпів, забив у землю чотири кілки, прибив до них шифер – от і сарай. Тепер мати завела індиків і щодня їх пасе. Їх життя знову має сенс. Вона не була у Венеції, не бачила єгипетських пірамід, не слухала органної музики, але щаслива – у неї є індики.
   – От ми й прийшли.
   – Коли ще побачимось?
   – Ох, Толю, як знайду час між дітьми та роботою, між ремонтом та хворобами…
   – Чи щаслива ти в шлюбі? – спитав я, але вона мовчала. Мені здалось, що вона не почула цих слів, а вдруге запитувати я не наважився. Після довгої мовчанки вона заговорила: «Ти пригадуєш, як ми на останньому курсі їздили в Самотоївку на сільгоспроботи? Дивно було: кінець вересня, а сонце так пекло, на небі – ні хмариночки. Був вихідний день. Ми купались, стрибали через вогнище, грали в якусь гру. Ти погнався за мною…».
   Під ноги упав каштан. Вона підняла його й почала роздивлятись, тоді подивилась мені в очі й швидко заговорила: «Ти погнався за мною… Це була якась гра. Чому ти тоді так повільно біг? Тоді я переборола в собі сором’язливість і вирішила сказати тобі найголовніші слова… Може б, тепер ми були разом… Я соромилась, а ти мовчав…». Ці слова прозвучали так несподівано, що я подумав: це не вона їх сказала…
    Запала мовчанка.
   – Світланко А чому ж ти… Я ж… Повіяв вітерець – липове листя посипалось на нас. Світлана подивилась на похмуре осіннє небо, потім на мене й сказала: «Осінь уже…».
   Під’їхав тролейбус. Світлана взяла мою руку і вклала туди каштан… Двері зачинились. Раптом я кинувся до Світлани й закричав: «Яблука! Яблука! Забери яблука! Я ж тобі привіз!».
   Вона не розчула, посміхнулась і помахала рукою. Коли тролейбус розтанув у пітьмі, я відчув те саме, що і в дитинстві, коли в мене вкрали улюблену іграшку. Тоді я довго плакав. Батько взяв мене за руку, і ми пішли до відомого на все село злодія, якого звали Мухою-підберухою. Батько зайшов у хату,  а через деякий час повернувся, тримаючи в руці мою найціннішу річ – крокодила без нижньої щелепи. Світлана поїхала. А був би живим батько, то він би зайшов у тролейбус, як тоді в хату до Мухи-підберухи, взів би за руку, підвів би до мене і сказав ті ж слова, що й тоді, як вручав крокодила: «Бери й більше не губи». Батько був всесильним і всезнаючим. Пригадався Святвечір. Батько, сестри та я сиділи на печі й грались. Хто не відгадав загадку, той розплачувався десятьма горіхами. Я нахилився до батька й пошепки попросив його, щоб він підказав мені таку загадку, яку ніхто й ніколи не відгадає. Батько надовго задумався… За вікном лютувала хурделиця, мати пекла пироги, сестри лущили горіхи, а батько мовчав, а тоді посміхнувся й сказав: «Найскладніша загадка на землі – це жінка, тому що…».
    – Пироги! Пироги готові! – крикнула мама, і ми кинулись до столу.
Чому я тоді не дослухав батька? Якби ж то повернути минуле. Я б запам’ятав кожне слово батька. Тоді я б не втратив Світлану. Тільки тепер я збагнув, чому вона ніколи не приїжджала на зустріч однокурсників з чоловіком. Вона не хотіла, щоб я бачив того, хто зайняв моє місце і слухав слова, які вона шепотіла місячними ночами… Яким же я був сліпим! Я не розумів, що не всяка дівчина може перебороти сором’язливість. ЇЇ мама, сільська жінка, виховувала доньку так, щоб вона була гордою… А я був молодим, мій погляд зупинявся на розфарбованих, модно одягнених…
   І що це за життя у мене? Одружувався не на тих, робив не те, що хотів, жив не там, де серце веліло… Що мав, те згубив, а що шукав, те не знайшов…
    А найкращі роки – вже за пагорбом.
    Роздуми перервала дівчинка, що підійшла до мене й, посміхаючись, стала уважно розглядати мене волошковими очима. Я дістав яблуко й простягнув їй. Дівчинка взяла його обома руками й почала їсти. Підійшла мама дитини й подякувала за подарунок. Я посміхнувся й подумав: як мало треба дитині, щоб бути щасливою.
   Їй вистачило одного яблука, матері Анатолія – кілька індиків та вузлик землі з батьківського двору.
   А чого ж мені не вистачає для щастя?
   Якби ж то я знав…

   Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.