Наступного дня мати лежала серед подвір’я в труні, яка вмістила в себе все її життя, всі мрії, радощі, горе, надії. Горя було більше. Воно в труні не вміщалось і вихлюпувалось через край нашими сльозами – сльозами її чотирьох дітей.
   У мами не було рожевого дитинства. Була лише робота, робота, робота. А коли тяжка праця нагородила сім’ю достатком, то у двір увірвалася ватага активістів. Голова сільради дістав з кишені папірець з печаткою і зачитав «Рєшеніє». А після цього «найбідніші верстви» кинулись у хату і стали виносити все. Мамині дідусь, бабуся, батько (мати вже померла), брати і сестри стояли біля сараю й мовчали, занімівши. Коли ж стали виводити корову, то моя мама (10 років їй тоді було) зі сльозами на очах кинулась на шию тварині, щоб не віддати, але керівник сільських вірних ленінців схопив дівчинку й закинув на дрова.
   З коровою мама дружила. Доглядала за нею, годувала її соковитою травою. Корова смакувала її і дивилась на дівчину глибокими очима, в яких відбивалось довкілля. Вони разом були щасливі. Коли ж поверталися додому, то і в дівчини на голові, і в корови на рогах красувались віночки чи то з лісових, чи то з польових квітів. Вони прямували сільською вулицею, а люди здивовано дивились на них і посміхались.
   Після розкуркулення ніхто не хотів знатись із «ворогами народу»…
А як мама хотіла вчитись! Проте їй не дозволялося відвідувати школу, бо ж вона «кулацький елемент». І вона самотужки «гризла» науку. До школи вона пішла лише тоді, як сім’ю загнали в колгосп.
   Коли ж вступила до інституту, то її постійно мучив голод. Щоб його вгамувати, з подругою ходила вночі на колгоспне поле, щоб роздобути щось їстівне. Одного разу вона не здала екзамен. Отож стипендія їй не світила. Що ж робити? Сімнадцятилітня дівчина без допомоги батьків, одна в жорстокому світі. На останні копійки пообідала й пішла в гуртожиток. Що її чекає завтра?
   Дорога до гуртожитку тяглась довго. Коли ж мама стала відчиняти двері, то побачила в своїй руці ложку, яку вона, не усвідомлюючи, що робить, принесла додому.
Голод, думки про майбутнє, про нездійсненність мрії стати вчителем зломили її, і вона мала вигляд людини, що втратила все.
Вчитель-екзаменатор побачив це й пожалів нещасну дівчину, дозволивши перездати екзамен. Але недовго довелось їй вчителювати. Війна заступила сонце.
  Вижити – ось смисл життя в окупації. Дівчата не вмивались, обмазувались зеленкою, щоб усі думали, що вони коростяві й не годяться для відправки на примусові роботи в Німеччину, а під час поліцейських облав мама ховалась у діжку, накривалась кришкою, а на неї накладали квашену капусту.
   Післявоєнні роки… Робота в школі…, четверо дітей і постійні думки, що роєм лізли в голову: як прогодувати дітей, у що їх зодягнути… Так  проходили дні за днями, роки, аж гульк – і життя пройшло.
   Сором пече мені серце, коли згадую, як мама раділа, коли я розповідав їй про те, як я їздив до моря, катався на катері, ходив у гори. Вона посміхалась від щастя, а я жодного разу не подумав про те, щоб і її посадити в автомобіль і повезти в Київську Лавру чи на море…
   А ще… Як же так? Чому я про це згадав лише тепер? Я ніколи не бачив, як мама спить. Коли я лягав спати, то вона перевіряла дитячі зошити, а коли вставав уранці, то бачив, як вона готувала сніданок…
   А якими дріб’язковими тепер здаються мені образи на маму. Колись я з однокласником Сашком помінявся іграшками: я йому подарував свисток, а він мені – живу ворону. А мама випустила пташку на волю…
Останній день перебування мами на землі. Коли ж стали виносити труну з двору, то прилетіла зграя птахів, сіла на грушу, що розрослась на все подвір’я, і заспівала…
   І я зрозумів: це птахи прилетіли, щоб подякувати моїй мамі за те, що вона колись забрала в мене ворону й випустила на волю.
   А тоді пішов дощ… І згадалось мені, що у нас у селі хлібороби вживали не слово «дощ», а «Божа благодать». Значить, Бог не забув про маму…
Наступного дня ми з сестрами впорядковували  мамину хату. Над її ліжком висів жакет. У кишені я знайшов квасолю. Весною мама хотіла її посадити. За своє довге життя вона, здається, все встигла зробити, тільки от квасолю не посадила…


 Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.