Дідусева яблуня. Листопад посеред літа. Анатолій Іванович Печений -член літературно - мистецького обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.

Сумщина творческая. Культура и искусство
Алексей Щербань 12 февраля 2012 в 02:02
Дідусева яблуня
 
   Мама доручила мені відвезти дідусеві в село подарунки й ліки. Ласкаве сонце лоскотало дідусеве бородате обличчя. Від задоволення він навіть очі закрив, а після моїх вітань ще більше зрадів: «Привіт городянам! Як там жизнь городська?». Дідусь зневажливо ставився до тих, хто з рідного села переселився в місто, і після привітань завжди говорив ці слова.
– Городська жизнь весела, – кажу я. – Встаємо вранці й сміємося до вечора. Буває й так: сміятись уже не хочеться, а воно смішно.
Зайшли в хату. Тут нічого не змінилось. На стіні – фотографії, військова шинель, рушники, афіша фільму «Вий», плакати «Мы придем к победе коммунизма!» та «При запахе газа звоните – 04».
Дідусь зрадів, що крім подарунків та ліків я привіз іще й горілку.
– Це вам, дідусю, – кажу я, – подяка за те, що, коли я був студентом, то вин мені давали сало, яблука, сметану.
– То дрібниці. Сам я всього не поїм, а продавати не вмію.
– Дідусю! Іду я оце до вас, а назустріч мені виходить баба Марія Хрипата. Винесла відро яблук і каже: «Пригости дідуся та й сам покуштуй. У городі таких нема та й на базарі не купиш».
– О! Баба Марія – то добра душа, – зрадів дідусь. – І яблуня та мені рідна. Люди їздять у Крим, щоб на гори подивитись чи в морі покупатись, а я – на ту яблуню ходжу дивитись. Нажилась баба й натерпілась за своє довге життя. Давай вип’ємо за нашу зустріч, за бабу Марію та за яблука. Ото в школі вивчають біографію письменників, так я б зобов’язав вчителів, щоб вони учням розказували про життя Марії. Ти ото привіз мені макулатуру. Знайшов я серед паперів книгу – «Русская советская литература». Читаю біографію письменника. Народився, вчився, отримав премію, їздив на конгрес у Париж… А баба Марія… На її чоловіка написали бумагу, що, мовляв, він говорив про колгоспи не те, що в газетах пишуть, а найголовніше – обурювався, що на трудодень дають тридцять грамів жита, що це дуже мало, що стільки курка з’їсть – і голодна буде… Забрали його, а тоді і її, бо вона – РВН, по-нашому сказать, – «родственник врага народа». Вина її в тому, що вона жила під одним дахом, спала в одному ліжку з ворогом народу і не сигналізувала про це в органи правопорядку. І засудили її, вагітну жінку, до двох років ув’язнення. Покарання вона відбувала в Баничах, на кар’єрі кварцитів. Ти бачив той кар’єр? Та його з автобуса видно, як у Суми їдеш Ти звернув увагу на глибину кар’єра? А стежечка до залізниці, куди виносять каміння така вузенька, що як зірвешся, то живим не залишишся. Та хто там цих людей пожаліє? Це ж вороги народу!
   Дідусь запалив цигарку й замовк, тоді взяв зі стола кусень хліба, вмочив його в молоко й дав кішці. Він довго дивився на те, як пухнасте створіння смакувало, а тоді сказав: «Це онука Гаркавого Петра мені подарувала. Я її Муркою назвав. Боже створіння. Можна сказати – моя подруга».
   Надовго запала мовчанка. Раптом дідусь ударив себе долонями по колінах і сказав: «Та добрий хазяїн вагітну кобилу не запрягає у віз, а вони примусили Марію каміння носити… Вона й народила в кар’єрі. Принесли її та дитину в барак, а там вітер свище, палець можна просунути між дошками в стіні. Пішли жінки до начальника, до Йосипа Нечая. Просять, щоб дозволив Марії віднести дитину в село та віддати комусь із своїх. Так він навіть і не дослухав їх. Як заверещить: «Ви тільки про себе і думаєте! Про країну ніхто не турбується! Кінець року, а план не виконано! Піде вона – з нею треба наглядача посилать. Туди – вісім кілометрів, назад – вісім кілометрів, а вранці яка з неї робітниця?! А план?!! Цього Нечая я бачив в минулому році. У лікарні, в Глухові, в одній палаті лежали. Прийшов він з процедур, стогне, а я підійшов до нього й кажу: «Здихай швидше, гадино». Так він почервонів, а тоді як закричить. Ну це йому здається, що він кричить, а насправді, то голосочок у нього писклявенький – сил нема. А раніше було…». Кішка підійшла до дверей і сіла. Дідусь відчинив двері й випустив її: «Ну йди-йди… Ти молода. Погуляй. Що тобі зі старим тут робити?».
– Ага. Так я продовжу, – сказав дідусь, запаливши нову цигарку. – Знайшлись добрі люди з вільнонайманих та й віднесли Маріїну доньку в Сутиски. А через рік і Марія повернулась. А дворище – наче орда пройшла. Миски, ложки, одежу – все забрали людці. Навіть хатні двері комусь знадобились.
   Сіла Марія на порозі, пригортає до себе дитину й плаче. Зійшлись сусіди, збили двері, вікна вставили, хтось приніс ложку, хтось – миску, а їсти вона варила в німецькій касці. І я приніс подарунок – яблуню. Посадив і кажу: «Виросте яблуня, виросте й донька… Я тоді до вас прийду… Прийду, бо найбільше в житті  люблю дивитись, як сходить сонце та як дитина їсть яблуко… От бачиш: поділилась баба Марія яблучками…
   Дідусь опустив голову й поринув у спогади. Тишу порушували тільки годинник та метелик, що бився об скло, шукаючи волю…
Настав час їхати. Дідусь завантажив мої торби подарунками й вийшов проводжати. Коли я відійшов далеко, дідусь щось крикнув, але вітер відніс його слова в поле. Раптом я зупинився. Переді мною стояла усміхнена дідова яблуня. Вона вже вдяглась у біле весільне вбрання. Легенький вітерець гладив її крону, а бджоли ніжно цілували квіти, освідчуючись їм у вічному коханні.

Анатолій іванович печений - член літературно-мистецького обєднання "Сіверщина", м.Глухів. Сумська область, Україна.


 
1
Комментариев
0
Просмотров
7512

Материалы по теме

Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.