Наснилось рідне село. На пасіці сидить сусід Семен Федорович Цигикал. Вишнева завірюха кружляє над його головою, бджоли підспівують квітам, які виконують гімн весни. Дідусь п’є очима небо й посміхається. Колись його розкуркулили й забрали рідне українське небо, а взамін кинули холодне північне сяйво.
    Пригадався далекий 1961 рік. Я вперше йду до школи. Новенький портфель виблискував на сонці, а квіти, які я ніс учительці, посміхались усім перехожим. Раптом я зупинився. Дивна картина вразила мене. Широкою сільською вулицею йшов дід Семен, несучи на плечах великий дубовий хрест. Від напруги його лице було червоним, а піт котився по обличчю й падав на землю.
   – Здрастуйте, діду.
   Але Семен Федорович не відповів. Наступного дня я пас корову, весело граючи на губній гармошці, а друзі грались у кості. Був там і дід Семен. Від нього я й дізнався, що він запам’ятав, де поховано тих, хто в 1933 році помер голодною смертю і встановив на тому місці хрест. Дідусь розповів: «Мертвих вантажили на віз і відвозили за село, в яму. Одного разу прийшов голова сільради на роботу, дивиться: хтось зібрав у селі всіх немовлят, батьки яких померли, і поклав на порозі. Діти не плакали, бо сил у них уже не було.
   – Хто це зробив?! – суворо запитав він, обводячи всіх колючим поглядом. Ніхто не знав, бо дітей принесли вночі. Голова задумався, бо не знав, що робити, а тоді зателефонував у Глухів. Відповідь була така: діти – «куркульський елемент» і чинити з ними треба відповідно закону. Їх і закопали у спільній могилі. А ще в тій могилі лежить гармоніст Лаврін Верченко. Ох і мастак же був! На весіллі було як ушкварить, то ніхто за столом не всидить – усі в танок. Він був високий, красивий. Не одне дівоче серце завмирало, коли він грав. Але бути високим у ті часи було недоліком, бо такі люди в голод помирали першими. Так що лежить наш Лаврінко на самому дні могили, під дітьми».
   Дідусь раптом замовк наче похлинувся. Після довогої мовчанки він продовжив: «Он подивіться, як корова лиже своє телятко. Чи можна уявити собі, щоб корова Марта заколола своє дитя? Так це ж тварина. А ви, діти, чули коли-небудь, щоб одна зграя вовків знищила іншу? Дідусь надовго замовк, а тоді дістав шматок хліба й дав собаці, погладив його й сказав: «І де ж це ти Мулла стільки реп’яхів назбирав?». Зрештою Семен Федорович продовжив: «Зайшов я до Самійленка… Живою була лише мати та синок. Я йому і кажу: «Ти, Федько, колись просив, щоб я тобі зробив свисток. Так я ж приніс. Вербовий…». Хлопчика й поховали зі свистком у руці. Він не став хліборобом, не находився за плугом, не побачив ріллі, яку сам зорав, не побачив, як бджоли над гречкою… А вони… Вони його – в могилу. Хіба вони усвідомлювали, що заривають у землю неспівані пісні , ненаписані вірші, незіграну музику, невиліплену скульптуру? А як же! Це ж він, Федько, зі свистком у руці заважав їм…
Вони напружують усі сили, щоб побудувати соціалізм, а тут Федько – зі своїм свистком. А що? Класовий ворог!
   Все по-справедливому. Класик літератури вчив: «Если враг не сдается – его убивают». А Федько ж іще читати не вмів. Він, правда, радіо слухав, але мало що розумів. Ну, малий ще… Якби розумів, що говорять, то, звичайно, усвідомив би, що найбільші «вороги народу» – це німецькі, американські та японські імперіалісти, тоді – куркулі, троцькісти, шкідники і він – Федько. Всіх треба вбити, щоб над країною засяяло сонце комунізму. Тут вони, янголятка, під землею… Земля – їхня колиска. Це ж тільки нерозумні люди думають, що земля не жива… Вона вміє й сміятись, і плакати… На фронті було… Як спуститься пекло на землю… Впаду я на дно окопа… Чутно, як земля здригається й стогне. І от якщо припасти вухом до могили та прислухатись, то можна почути, як діти щось говорять. Я вже старий. Чую, що вони щось говорять, а розібрати не можу».
   Почувши це, ми лягли на могилу й почали слухати. Довго прислухались, але дарма. Розчаровані, ми встали й сказали: «Дідусю. Нічого не чутно». Але дідусь мовчав. Тоді ми відігнали далі корів, бо вони  заважали й знову почали прислухатись. Дідусь Семен Федорович довго мовчки дивився на нас, а тоді сказав: «Ви ще малі. Підростете, то, може, тоді почуєте. Але й не всякому дорослому вдається почути. Ви ж бачите: ніхто з нашого села не прийшов, щоб послухати. Та, мабуть, якби й приклав хтось із них вухо до могили, то все одно нічого б не почув. Такі люди можуть почути тільки власний шлунок, що перетравлює їжу».
Після довгої мовчанки дідусь устав і пішов у пшеницю. Він довго стояв у задумі. Хлібне море хвилями накочувалось на згорблену постать Семена Федоровича, неначе хотіло підхопити його й понести далеко-далеко, у ті краї, де нема горя.
   Коли ж сонце сягнуло полудня, ми крикнули дідусю, що вже пора гнати корів додому. Він, почувши нас, вийшов на пасовище, поклав на могилу букет квітів, перехрестився й пішов за чередою корів…
Як давно це було! Давно помер дід Семен Федорович, помер голова сільради, померли й ті, хто перевиконував плани хлібозаготівель… Жива лише Катерина Мартиненко, у якої з чотирьох дітей вижив лише син, який часто дорікає мамі, що вона щоразу, після вечері, ховає хліб під подушку.
   Син бере той хліб, довго супиться, а тоді каже: «Мамо! Ви знову за своє…». Мати довго посміхається, потім щось пояснює, але син не може розібрати, що вона шепоче. Потім її вкладають спати. Вона хоче заснуть, але замість сну до неї з пітьми приходять спогади. Згадався ранок з тих часів, коли ще всі були живі. Мама дала їй вузлик з їжею, і вона йде до батька на сінокос. Позаду біжить пес…
   На луках було красиво… Батько довго пив хлібний квас, а тоді підморгнув і сказав: «Пішли. Я тобі щось покажу». Вони спочатку йшли, а тоді опустились на коліна й тихенько поповзли. Нарешті батько завмер і прошепотів: «Дивись: он вона». Катерина виглянула з-за плеча батька й побачила ящірку, яка, злякавшись, миттю кинулась у траву й швидко зникла…
   А ще вона згадала Семена, який умів, будучи на іншому краю села, відчувати, як стукає її серце, і як недобрі люди розіслали перед ним не весільний рушник, а дорогу в засніжений край за те, що він любив рідну землю, розумів мову дерев, бджіл і птахів, а повернувшись у рідне село через кілька десятиліть, ще й навчився чути крізь товщу землі голоси дітей.
   Над Катериною змилувався Бог: в останню ніч у її житті він послав сон-загадку, коли її коханий ніс і її, і випрану білизну від ставу до хати.
Вона посміхалась і просила його, щоб він пустив її, а Семен казав, що йому зовсім не важко, а потім прошепотів, щоб вона звикала, бо тепер він носитиме її завжди. У сні повторилось усе, що було в житті багато-багато років тому з тією лише різницею, що тепер коханий не ступав по землі, а вони, обнявшись, летіли по небу, між зорями, – до Бога.


 Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.