Реклама на сайте Всі Суми: (0542) 77-04-78 vsisumy@gmail.com

Синьоока

Иван Житник
Иван Житник 20 ноября 2011 в 14:27

Працівники сільського господарства святкують своє професійне свято. Свого часу я теж закінчив сільськогосподарський інститут, працював зооінженером в колгоспі.
Мабуть, так складається в житті, що здебільшого не ми, а доля обирає нас. Моя доля обрала для мене журналістику, поезію, письменництво. Вітаючи жителів села зі святом, бажаю їм здоров’я, сил і наснаги трудитися на землі і мати від неї не тільки добрі врожаї, а й матеріальне та моральне задоволення. Мати й хліб, і до хліба…
А ця життєва історія - мій літературний подарунок сільським жителям…
* * *
Широкий луг, аж ген-ген тягнучись за обрій, розкинувся за селом. Неглибока, замулена річка ділила його на дві частини. По один бік лугу всеньке літо пасся агрофірмівський молодняк - стрімкі жеребчики.

Артем Ковальчук із хлопцями вже третій рік ходив біля них. Третій і останній. Бо вже наступного, він так вирішив, після закінчення школи поїде вступати до аграрного університету.
Денис Панчук та Васько Палій - підручні в Артема, семикласники. Їхні засмаглі брунатні тіла з'являлися в траві - то там, то сям. Хлопці гайсали на конях, раз по раз завертаючи лошаків, які норовили відбитися від табуна.

А тепер вони напекли картоплі й розташувалися під березою, яка росла серед лугу, невідомо з якого часу. Під нею ховалися хлопці - то від пекучого сонця, а то й від дощу. І зараз вони обідали, вминаючи обгорілі, з жару, картоплини, запиваючи кислим і густим, як сметана, молоком.

...На неї ніхто не чекав. Вона з'явилася несподівано. Височенька, білява, з розпущеним волоссям - берізка та й годі. Берізка, під якою відпочивали пастушки. Сміливо підійшла до хлопців, усміхнулася. Артем ледве не подавився картоплиною. Такою несподіваною була ця зустріч. До них навіть сусідські хлопці навідувалися зрідка. Юні коноводи оберігали свої «володіння» і майже нікого на них не пускали. А тут - на тобі: дівчисько!
- Тобі що треба? - нарешті опам’ятався Ковальчук.

Поява незнайомців завжди лякала жеребчиків, і вони сахалися, ставали некерованими.
- Чого прийшла?
- Прийшла, - не зрозуміла, чому їй тут не раді. - Побачила лошаток і захотілося на них подивитися.
- Ми до них нікого не підпускаємо, - авторитетно заявив і Панчук. - Це наші прерії і чужинцям сюди зась...
- Ви що, індіанці?
- Не жартуй, а то...
- Що - «а то»?

Васько Палій піднявся, підійшов до дівчини.
- Іди звідси!
- Нікуди я не піду. І не підстрибуй, немов півник. Не боюся. А прийшла не на вас дивитися, а на красивих коників-стрибунців. Люблю їх!
- Ой, помру! - розсміявся Денис. - Ой, помру! Конелюб знайшовся.

Та його за рукав шарпонув Артем.
- Затихни! А ти чия? Приїжджа?
- Ага, - хитнула головою. - На канікули до Валентини Григорівни Конової приїхала. Вона - моя рідна тітка.

Ковальчук піднявся. Високий, із вигорілим, русявим волоссям.
- Так би й одразу. Валентина Григорівна - мій класний керівник.
- Знаю. Тому й прийшла - Ти ,- показала пальцем на Ковальчука, - Артем, а то Василь і Денис. Правильно?

Хлопці не заперечували, нехай, мовляв, і так. Принишкли біля багаття.
А тебе ж як? - запитав Артем на правах старшого..
- Мене? Мене - Синьоока, - кинула блискітку-погляд на хлопців. - Так мене всі звуть через мої очі.

Пастушки, наче за командою, глянули на її очі. Диво! В них і справді відбивалася голубінь неба.
- Си-ньо-ока!? - по складах повторив Артем. - Ніколи в житті не чув такого імені.
- Тепер почув?
- Авжеж, - і перевів розмову в інше русло. - А на конях їздити вмієш?
- Тому й прийшла.
- У місті ж коней не пасуть, - хмикнув Денис. - А ти ж із міста? Зразу видно - не селянка.
- Помовчи! - обірвав його Ковальчук.
- Ти диви, вже й закохався, - під'юдив Панчук і кинувся навтіки. Знав, цих слів Ковальчук міг і не пробачити.
- Ти куди?! - услід йому Артем. - Не бійся! Краще Сірого й Сокола приведи!

Денис різко зупинився, оглянувся.
- Я зараз!
Коли красені стояли , витанцьовуючи перед Артемом і Синьоокою, Ковальчук запропонував гості:
- Вибирай, якого бажаєш. Навперегони будеш?
- Звичайно, - посміхнулася дівчина і вмить злетіла на Сокола.
- Доганяй! - кинула враженому Артему, який ніяк не міг скочити на Сірого.
- Оце дає! - не втримався, викрикнув вражений Палій. - Ци-р-ка-чка!

Синьоока мчала лугом, підставивши лице пустунові-вітрові, нахиливши голову аж до самісінької гриви Сокола. Синє, в горошок платтячко, лопотіло, мов пташині крила.
Як не намагався догнати її Ковальчук, та марно. Вона зупинилася аж біля річки, зістрибнула з коня, поправляючи скуйовджене волосся. Захеканий Артем також зіскочив із Сірого.
- Здорово в тебе вийшло! - похвалив наїзницю.

Вона задоволено кивнула головою, примружила очі.
- Кажеш, здорово?! Ти чув про Ірину Осташову?
- Читав на сайтах в Інтернеті. Вона, здається, майстер з кінного спорту, - невпевнено відповів Ковальчук. - На міжнародних змаганнях недавно стала призером…
- Так от, - зашарілася Синьоока. - Ірина - це я!

Коли б зараз злива хлюпнула з неба чи луг перевернувся - Артема Ковальчука це б не вразило так. А тут! Нічого собі - став з ким змагатися!
- Скільки ж тобі років?
- Це таємниця, - посміхнулася. - Але тобі скажу: до одинадцятого перейшла. Із змагань прямо сюди приїхала, щоб трішки відпочити. А Григорівна підказала: на лузі коні пасуться. От я й сюди. А ти - теж молодець! Умієш гайсати на конях.

Вона ще трохи постояла, сказала «до побачення» і пішла лугом у напрямку села. А Артем стовбичив, мов укопаний, і не міг ніяк второпати - дійсністю усе це було чи сном...

PS: Імена та прізвища з етичних міркувань змінено. Артем та Ірина вже навчаються в аграрному університеті, займаються кінним спортом. А ще - вони кохають одне одного…



 
-1
Комментариев
0
Просмотров
943
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.