Дід Грицько стояв посеред поля, широко розставивши ноги. Хоча його постать вже дещо й згорблена, та було видно: дід міцний ще.  Поруч хлопчина, правнук його - Тарасик.

- Дідунь, що ви там побачили? - хлопчина й собі зирить у далеч та нічого поперед себе не бачить. Глянув у очі старого Грицька, там окрім відблиску сірих хмар,  - нічого.

- Поле, Тарасику, зранене поле, - відповідає старий.  - А он бачиш, аж ген-ген на узбіччі шляху ростуть три верби. Бачиш?

- Ото там  бій був…Фашисти насідали, а ми село захищали, в якому я народився, в якому й виріс…

- Ага наше…наше, - відповідає старий Грицько. - В якому ми з тобою зараз і живемо,- гладить малого по голівці. - Фріци насідали, ми оборонялися. Потім ми наступали, німці відстрілювалися…Ось так аж три дні та ночі…
 

Старий на мить замовк. Витяг кисет, звідти тютюн (усі роки тільки й палить самосад).

- Ти щоб не палив…Дурна це звичка, Тарасику…А я вже не можу, увесь свій вік палю, щоб йому грець…
 

Тарас не сильно й пройнявся цими словами, бо він ще доволі малий, і тютюн йому ні до чого. Його зараз інше хвилювало:

- Був. Правда, не я прапор той піднімав, але в Берліні тоді я теж воював, -  і звернув мову на інше. - А ось тутечки, поруч, де ми стоїмо мого найкращого фронтового друга міною накрило… Карлена Варданяна. Вірменин він, гарним був хлопцем. За якусь секунду перед цим, він мене з горбка цього зіштовхнув…він і тоді цей, горбочок, на полі був…Я й скотився з нього, а Карлен звідси вогонь вів. І тут його накрило…Й тоді і зараз думаю: чи він побачив як «гаркнув» міномет, а чи відчув, що тут смерть. Не знаю…Щовесни я приходжу сюди. Дехто думає, що схибив я з розуму. Ні. Раніше я це поле, у війну зранене снарядами та мінами, завжди засівав - всі були звикли…Пішов на пенсію -  перед кожною сівбою  приходив сюди, на цей пагорбок…

- Ти вже майже парубчина. От я тобі про все й розказав. Хтось повинен же знати правду про той бій?

І Тарасик ще міцніше притиснувся до натрудженої руки старого Грицька…