«Молодесенький»

Сідаю на маршрутку – додому. Точніше, сідати вже нікуди, але габарити саме цієї моделі дозволяють хоч стояти по-людському. Стою тільки я, принаймні, поки що. Хтось за спиною каже «добрий день», автоматично відповідаю, потім озираюсь. Знайомих облич не видно, лише якийсь молодик приязно усміхається – можливо, новий сусід, якого я ще не запам’ятав.
Отже, стою – в одній руці портфель, в іншій пакет із продуктами, зіпершись спиною на металевий стояк між входом і першим сидінням. Втім, проблеми «нав’юченого» пасажира без місця, як завжди, нікого не обходять.
За кілька хвилин літня жінка поруч зі мною проситься на вихід, і я полегшено вмощуюсь. І раптом:
- А за пільгою можна?
Зовсім сива пані десь під вісімдесят з надією зазирає у ще не зачинені двері. Оскільки відповідь виключно в компетенції водія, інший народ дружно мовчить. Озирнувшись, господар становища дуже чемно (присягаюся!) реагує:
- Я б вас узяв, але як пільговика маю обов’язково посадити…
Розчарована оглядом повного салону, жіночка тільки почала розворот на 180 градусів, коли я знову опинився на висхідній позиції:
- Сідайте, будь-ласка.
Подяка перевищила всі сподівання:
- Я так і знала, що молодесенькі знайдуться.
А «молодесенький», якому добігав шостий десяток, гордо тримав свої торби, наче прапор, над головами занімілих попутників віком від сімнадцяти до сорока…


                   Популярність

Сім років поспіль, виходячи на «фінішну пряму» до місця роботи, я мав коротку, але традиційну зупинку. Підпираючи спиною універмаг, габаритна жіночка поважного віку наполегливо агітувала численних перехожих за добавку до власної пенсії. Причому «дайте п’ятачок» у її виконанні лунало настільки переконливо, що зігнорувати просто не хотілося.
Особисто мене ця жебрачка незмінно спокушала не тільки покликом сумління ( подати убогому – святе діло!), а й очевидними здібностями до саме такого способу заробляння грошей. Крім згаданого артистизму, я із самого початку, так би мовити, знайомства зауважив талант психолога і добру зорову пам’ять. Десь із третього-четвертого дня бабуся вже зустрічала мене вітанням, а після «спасибі» за п’ятачок чи іншу монету не намагалась продовжити розмову, хоча, за моїми спостереженнями, явно любила побазікати. Оскільки я до таких любителів не належу, був, зі свого боку, вдячний за розуміння.
Вряди-годи ця постійна «клієнтка» на день або кілька днів зникала з поля зору, що для такого віку і способу життя було цілком зрозуміло. Але, одужавши чи просто відпочивши, незмінно поверталася на те саме «робоче» місце. Яке, враховуючи його велелюддя, приносило колоритній жебрачці не тільки реальні гроші, а й, можна сказати, певну популярність серед сумчан. Принаймні, коли у міських балачках згадували бабцю-«п’ятачок», я майже не чув «а хто це?»
І ось вона зовсім зникла. Пишу, як минуло два роки, відтак, можливо, маю право на це «зовсім». Дай, Боже, цій людині здоров’я, якщо я не спізнився, але факт залишається фактом. Як і те, що цікавість до нього (здебільшого в межах стихійного базарчику біля згаданої вище «точки») трималась не більше місяця.
А я подумав: скільки здоров’я, сил і грошей кладуть люди заради тієї самої популярності, яку злиденна бабця мала без особливих зусиль. І яка тримається в усіх однаково – президентів, артистів чи жебраків – поки тебе бачать.
Звичайно, є ще рідні та друзі, які пам’ятають, але це, як щотижня повторює ведучий популярної (!) телепередачі, вже зовсім інша тема…