Генерал-хорунжий, розвідник і дипломат УНР, один із керівників Карпатської Січі, в'язень концтаборів Другої світової війни, активний діяч української еміграції.  Нащадок давнього українського роду Филоновичів, діти якого воювали за Україну від Богдана Хмельницького до Другої світової війни, лише три роки не дожив до незалежності України…       

Колись про цю незвичайну людину напишуть монографії та пригодницькі романи. Можливо, створять фільми і, дай Боже, поставлять пам’ятники. Проте сьогодні наше завдання — хоча б у загальних рисах окреслити його постать в історії України. Особливо в сторінці, яка стосується визвольної боротьби, а отже, заслуговує на особливу увагу нащадків. То хто ж він, Василь Филонович — генерал-хорунжий, дипломат, архівіст і, як з’ясувалося недавно, непересічний контррозвідник?

Серед великої кількості різноманітної літератури довго не вдавалося знайти головне джерело для дослідження життя Филоновича — метричний запис про народження, адже автобіографічні відомості суперечливі. Дослідники, які працювали з ними, називали дві дати народження героя: 15 січня і 15 серпня. Так само суперечливо фіксувався і рік: 1890 або 1894. Але місцем народження неодмінно вказувалось м. Суми, хоча всі пошуки серед метричних книг міських церков результатів не дали. Мабуть, у цієї людини були підстави ускладнити пошук… чекістам.

І ось, нарешті, довгоочікувана і несподівана знахідка: у метричній книзі церкви Св. Івана-Воїна с. Рогізного Сумського повіту (нині це Северинівська сільська рада Сумського району) за 15 січня 1894 року під № 5 знаходимо запис про народження Василя Захаровича Филоновича.

Походив Василь зі старовинної козацької родини, яка використовувала герб Калинова  Один із його предків воював у війську Богдана Хмельницького і загинув під Жовтими Водами 1648 року, є згадки про військову службу іншого Филоновича в 1773 році. На території теперішньої Сумської області нащадки шляхетського роду Филоновичів здавна мешкають в с. Дубовичі Кролевецького району. Звідти походили і батьки Василя: Захар Семенович і Марія Георгіївна. Проте дитинство майбутнього генерала-хорунжого УНР тісно пов’язане саме з Рогізним, Сумським повітом і Сумами.

Український вибір  молодого військовика

Історики говорять, що ще юнаком Василь за участь у національному русі був засланий до Сибіру, але невдовзі втік на Кубань. А вже з початком Першої світової війни його життя і доля нерозривно пов’язана з військом. Проходячи службу простим солдатом, а потім старшиною-поручником він відкривав для себе новий, а для своєї родини — звичний світ військових походів і звитяги. Той світ, який водив його далеких предків-козаків по неосяжних просторах українського степу, давав силу і наснагу боротися за волю свого народу.

З 1910 року Филонович служив у 123-му піхотному Козловському полку з півсотлітніми військовими традиціями. Для навчання ж юнак обирає Чугуївське військове (колишнє піхотне юнкерське) училище, яке готувало офіцерів Харківського військового округу. Його випускниками у різний час були українські воєначальники, генерал-хорунжі Володимир Савченко (1905), Микола Удовиченко (1907) та Микола Шаповал (1910).

У липні 1917 року близько 150 юнкерів училища добровільно пішли на фронт. Однак, російська армія на той час уже не була «доблесною» і перетворювалась на грандіозне збіговисько дезертирів, які все більше усвідомлювали загарбницький характер війни «до переможного кінця». Зрештою, училище переходить на бік Української Центральної Ради і вже 15 грудня 1917 року захищає Чугуїв від вдвічі більшого і озброєного до зубів загону матросів і червоногвардійців.

 Саме в той час очевидно і робить свій світоглядний вибір молодий Василь Филонович, який ще у складі російської армії 1917 року очолив український рух свого полку, а потім і дивізії, українізувавши 23 сотні та 2 гарматні відділи (за іншими даними – 11 сотень).

У вирі нашої революції

Незабаром Василь Филонович стає військовим комендантом Сумщини, формує український кінний полк та кілька піших стрілецьких сотень. А взимку 1918 року під час наступу на Київ російсько-більшовицьких військ очолює відтинок фронту Ворожба — Суми — Гайворон.

То був період жорстоких оборонних боїв на цьому театрі воєнних дій, серед яких – бій під Крутами, де залізнична станція Ворожба мала велике стратегічне значення. Як зазначав у своїх спогадах один із учасників бою під Крутами Аверкій Гончаренко, по дорозі до місця призначення воякам юнацької сотні довелось побувати в кількох боях з дрібнішими більшовицькими загонами, які просувалися в напрямку на станцію Ворожба. Згодом, вже на еміграції, Василь Филонович напише кілька наукових праць про бій під Крутами та подвиг українських студентів.

З 10 березня 1918 року Василь Филонович — помічник коменданта м. Суми, а з 1 грудня цього ж року — начальник оборони Сум та повіту. Цікаво, що між цими датами, які представляють «республіканський» період Української революції, в сумській газеті часів гетьманату Скоропадського зустрічаємо наказ про реєстрацію військовослужбовців за підписом повітового коменданта Косолапого та значкового сотника Филоновича. Це єдиний відомий нам документ, який відповідає на питання, чим займався Василь Захарович після гетьманського перевороту. Очевидно, що для нього, як і для багатьох на той час, головним було не питання державного устрою, а служіння українській справі. Але якщо вже говорити про політичний ідеал Василя Филоновича, то ним була Українська Народна Республіка: «Будучи вояком, я присягав на Конституцію УНР, за неї я воював і ніколи її не зрадив і не зраджу», — неодноразово підкреслював він. Тому під час повстання проти Скоропадського, яке почалося після відмови гетьмана від ідеї самостійності України, Филонович знову проявляє неабияку активність.

Саме тоді розпочинається нова агресія більшовицької Росії проти УНР, і Василь Филонович, при відступі української армії з Сум, з наказу Головної команди фронту створює окремий Сумський січовий курінь у складі 1500 багнетів. На чолі цієї військової частини він пройшов пів-України, отримав 12 поранень у різних боях, був тричі тяжко поранений під час оборони Житомира. Про один із таких епізодів розповідає у своїй книзі «Багряні жнива української революції» Роман Коваль (документ № 2).

Несподіваний поворот військової кар'єри

На початку 1919 року В. Филонович став старшиною для окремих доручень при ставці Головного отамана. А з 1 листопада цього року він згадується вже як голова комісії із закупівель за кордоном.

Цей несподіваний поворот військової кар’єри в русло, далеке від бойових дій, дозволяє говорити про початок ще однієї сторінки життя славетного військовика — контррозвідувальної діяльності. Хоч Филонович не згадує нічого в жодній зі своїх біографій, зате про це промовисто свідчать документи другої секції військового міністерства Державного центру УНР в екзилі.

Із завданням допомогти українським повстанським загонам, Василь у складі групи 32 старшин, пройшов по тилах червоної та білої російських армій від Катеринославщини до самої Одеси, де, впізнаний одним знайомим (який перейшов служити до Денікіна), потрапив у полон, де його судили «за измену Отечеству».

Власне для судової розправи денікінська контррозвідка переправляє Василя Филоновича в Новоросійськ, але вправний уенерівський розвідник втікає на Кубань і приєднується до повстанчої групи так званих «зелених» — кубанських козаків, що не визнавали ні білої, ні червоної російських армій і боролись за самостійність Кубані. Очоливши цю групу він з боями перейшов через Сухумський перевал, де 1 січня 1920 року відступив на територію Грузії і дістав призначення до Української військової місії.

Виконувач обов’язків члена Військової місії, Василь Филонович відвідує Азербайджан та Вірменію. Коли постала потреба в українському представництві в м. Поті, він стає віце-консулом Української Народної Республіки у Грузії. Звідти таємно проникає до Криму для вивчення стану армії генерала Врангеля, а восени 1920 року разом із російськими військами виїжджає до Туреччини. В той час там зібралося декілька тисяч українців, учасників армії УНР та мобілізованих свого часу денікінцями, яким Василь Филонович організовував повернення в Україну через Болгарію.

Еміграція та агентурна війна

1 січня 1921 року Филонович сам переїздить до Болгарії, де очолює військову організацію «Січ», допомагає українській робітничій кооперації, проводить широку культурницьку роботу, зокрема опікується могилою Михайла Драгоманова. А вже восени 1922 року Уряду УНР та Генеральний штаб призначають його військовим аташе в Болгарії.

Більшовицька Москва пильно стежила за полковником Филоновичем, отже, він змушений переїхати до Чехії, де живе постійно з 30 січня 1923 року. Тут він закінчує вищу технічну школу, відділ лісового інженерства і працює як інженер на будівництві шляхів. У 1922—1940 роках виконує обов’язки представника військового міністра УНР на Балканах, веде розвідувальну і контррозвідувальну діяльність.

Полковник відіграє вагому роль у житті української громади: з 1925 року працює журналістом і редактором журналу «Гуртуймося», який протягом десятиліття був не тільки «центром тяжіння» для українців, розкиданих по Європі, а й своєрідним комітетом допомоги. Під час Голодомору 1932—1933 років, коли тисячі українських біженців буквально форсували Дунай, рятуючись від смерті на території Румунії, редакція журналу організовує допомогу голодуючим. Завдяки зусиллям Филоновича 30 жовтня 1932 року на могилі Драгоманова у Софії відкрито пам’ятник «Великому Громадянинові від Української еміграції».

Умови, в яких опинилася українська еміграція за кордоном, були скрутними не тільки через матеріальні проблеми. Постійні провокації більшовицьких агентів, спроби викрадення людей нагадували, що війна продовжується і тут, тільки уже методами «невидимого фронту». Потрібно було мати сильну спецслужбу, пильне око якої б своєчасно фіксувало не тільки плани радянської агентури, а й її потенційних «клієнтів» з українського середовища. Істориків вразила обізнаність Филоновича щодо різних аспектів діяльності конкретних осіб української еміграції. “Складалось враження, що він мав всеосяжний архів справ на представників уенерівської еміграції, – пишуть В.Сідак та Т. Вронська, –  і не існувало такого запитання щодо конкретних осіб, на яке він не здатний був дати вичерпну відповідь».

Можливо, в той час, а може, пізніше, коли полковник уже очолював Союз українських ветеранів, потреба у такій широкій поінформованості для українських спецслужб спонукала Василя Захаровича збирати власний архів. Окремі частини його ще на час створення надзвичайно цікавили не тільки радянську розвідку, а й певних осіб з українського табору, які не хотіли, щоб деякі подробиці їхньої діяльності були задокументовані. Саме це стало, мабуть, однією з причин частих конфліктів полковника з окремими особами української еміграції. Ці суперечки точилися кілька років, забираючи найцінніше: здоров’я, творчі сили і час.

Колекція документів полковника стала складовою частиною архіву Державного центру УНР в еміграції (спр. 1585—1920). Сюди увійшли особисті документи і листування В. Филоновича з ветеранами Армії УНР, матеріали про його діяльність як керівника ресорту військових справ виконавчого органу УНРади, накази, положення, реєстри, документи про підвищення рангів та нагородження військовиків. Тут також — документи Союзу українських ветеранів (СУВ), реєстр військовиків Армії УНР, списки особового складу окремих частин і підрозділів Армії УНР, документи різноманітних українських організацій. Саме у колекції В. Филоновича перебуває більшість оригінальних документів з часів визвольного руху 1920-х років.

Знову на війну – боротьба за Карпатську Україну

У Празі 25 грудня 1933 року полковник одружився, і вже незабаром в нього народився син. Та знову наближалася війна…

У березні 1939 року було проголошено незалежність Карпатської України, сформовано армію — Карпатську Січ. Серед старшин її штабу бачимо і полковника Василя Филоновича. Невдовзі Карпатська Січ першою в Європі вступила в нерівний бій з фашизмом, зазнавши нападу союзниці Гітлера — Угорщини. Після загибелі М.Колодзінського-Гузара Филонович стає начальником штабу і після низки боїв виводить головний відділ Карпатської Січі до Румунії. Румуни ж 22 березня 1939 року передають цей відділ у руки угорців.

Полковник Филонович потрапляє у мадярський концентраційний табір, де зазнає неймовірних знущань. Ось як описує звірства угорських окупантів у Бичкові В. Гренджа-Донський: «Полковник Филонович мав поранену руку із визвольної боротьби і тому не міг добре її підняти. За те вояк страшно збив його кольбою по голові і по хворій руці. Зранили йому голову, і його облила кров. Січовиків мучили без перестанку півдня, щоб їх вимучити. Вечором наказали тісно один до одного лягати і тепер почались нові муки. Били кожного, а вже найтяжче тих, що були скраю. Коли вже всі лежали, гостро кованими черевиками ті дикуни почали їх місити і топтати, наслідком чого з босих ніг пустилася кров».

Лише три роки не дочекався втілення мрії

Тяжко склалася подальша доля українського військовика. Після ув'язнення Филонович переїздить до Словаччини, а з 1951 року — до Америки. У жовтні 1960 року «Бюлетень Союзу бувших вояків у Канаді» писав, що Филонович «перебуває на тяжкій фізичній праці в США». Очевидно, незважаючи на те, що він був підвищений у військовому званні до генерал-хорунжого, українському емігранту нелегко доводилось заробляти собі на життя.

Попри все, старий генерал не припиняє боротьби за українську справу: очолює Союз українських ветеранів, Товариство прихильників УНР, виступає з доповідями перед українськими громадами, багато часу проводить із молодими. Василь Филонович написав спогади, зокрема «Березневі дні Карпатської України», знайдені кандидатом історичних наук В.М. Власенком у Національному архіві Чеської Республіки і видані в Сумах щойно у 2009 році.

Помер Василь Филонович 3 червня 1987 року у Міннеаполісі (США), похований на цвинтарі Форест Лавин у Сент-Полі.

До останніх своїх днів він чекав відновлення незалежності України, якій присвятив молоді роки. Мабуть, на чужині не раз йому снились і ставки Рогізного, і стоптані в бойових походах Таврійські степи, і сніги Крут... Настав час і нам віддати належне подвигу і пам’яті не тільки нашого славного земляка, а й багатьом звитяжцям тієї героїчної доби.

«Полковник Филонович — тверда, закінчена національна постать старшини армії УНР, з великими організаторськими здібностями, з міцною волею і розумною ініціативою», — характеризував Василя Захаровича його колишній командир Роман Сушко. Читаючи цю характеристику, мимоволі «приміряєш» її на героїв сьогодення і не знаходиш того, кого можна було б так назвати: «тверда, закінчена національна постать». У калейдоскопі подій ХХ століття він був саме таким, бо народила його і виховала земля Слобожанщини, а вела дорогами життя українська справа, якій він залишався вірним протягом усього життя.

Геннадій Іванущенко,

член Вченої ради Центру досліджень визвольного руху

Документ № 1

Наказ ч. 14

Сумського Повітового Коменданта

§1

Згідно наказу і предписання Губерніального Коменданта від 10 цього грудня ч. 442, я вступив в тимчасове виконання обов’язків Сумського Повітового Коменданта.

§2

П’ятого сього грудня на деякий час республіканське військо було виведено з м. Сум, — користуючись цим де які реакційні елементи проявили свою огидну діяльність, розповсюджуючи серед громадянства недовір’я до республіканської влади, до їх стремління провести демократичні реформи і завести демократичний лад. Попереджаю, що користуючись наказом Директорії від 25-го листопаду, під страхом кари по військовому часу, забороняю всяку агітацію, направлену проти Української Республіканської влади.

Всіх, хто кликатиме до грабунків, розбоїв та нищення народного добра: економії та цукроварень, буду заарештовувати і притягати військово-польовий суд.

Закликаю громадян м. Сум і повіту до спокою, пам’ятаючи, що наша загальна мета — утримання демократичної влади до Українських Установчих Зборів і до Міжнародного Конгресу.

§3

Всім Старшинам і Урядовцям штабу дорученої мені Комендатури, наказую негайно приступити до виконання своїх обов’язків.

§4

Наказую Комісару Пошти і телеграфу м. Сум, і його помічникам повернутися до виконання своїх обов’язків.

Т. В. О. Сумського Повітового Коменданта Филонович.

м. Суми, 14 грудня 1918 року.

______________________________________________

Державний архів Сумської області. — Луч. — Суми. — 14 грудня 1918 р. — № 146. — С.1.

Документ № 2

Кривава драма в Житомирі

(…) Раненько всі вже були готові до походу. Стояли біля вогнища й грілись... Несподівано зовсім близько вибухнув гарматний стріл. А ось і кульки засикали. Схопилися стрільці за зброю, чекають наказу... а кульки цокають по шосе. Було помітно, як то тут, то там підносився сніжок.

Командир куреня п. Ф. наказав одній із сотень зустріти ворога. І сотня широкою лавою пішла. Вже помітили ворогів. Їхня гармата бухала не вгаваючи.

— Зайняти рови, — прошелестів лавою наказ командира...

І заспівали свою пісню «Люїси»...

Та бій так і не розгорівся. Стрілянина скоро стихла. Повернулась лава. Виявилося, що відділ червоної кінноти, скориставшись з нічного морозу, пробрався старим Житомирським шляхом (що весною був неможливий для проїзду), гадаючи несподіваним наскоком навести паніку і забрати обоз...

«Не вдалося! Покинули й гармату, бо, втікаючи, запроторили її в таке багно, що лише жерло виглядало. Напрацювались — доки вирятували. Зате мали зовсім справну гармату й цілу скриню набоїв до неї».

Пізніше довідалися, що наскок зробив ескадрон 5-го «Чертовского» драгунського сумського полку. Який жах! Адже курінь 4-го полку, де служив Павло Макаренко, складався переважно з сумчан, які влилися в 4-й полк Січових стрільців цілим відділом, що його сформував сумський комендант, тепер командир куреня. «Свої на своїх, може, брат на брата!» І чи востаннє? (…)

______________________________________________

Коваль Р.Багряні жнива Української революції. — К., 2005. — С. 109.