5 лютого був у Львові. Бачив сумнозвісну тюрму "на Лонцького. Віртуально її можна побачити ТУТ:

http://daily.lviv.ua/?page=virtual_lviv&subpage=turma_na_lonzkogo_3D


Лише віртуально... А краще - поїхати до Львова і побачити реально.
Через 20 днів спостерігав віртуальне святкування 1-ї річниці нової "влади". Як швидко країна стає тюрмою! Реально...

Коротка історія в’язниці «на Лонцького»

Будинок на вул. С. Бандери, 1 має 118-річну історію. Неповних сто років з них ця будівля використовувалася як в’язниця польським, радянським та німецьким окупаційними режимами. Тут перебували керівні органи оперативних карально-репресивних структур вищевказаних режимів, діяльність яких передбачала планування, розроблення методів, а також проведення ліквідації політичних противників режиму. Паралельно із зазначеними структурами тут містилася в’язниця для політичних в’язнів, проводилися допити із застосуванням тортур, складалися протоколи тощо. У мешканців міста ця в’язниця стала уособленням окупаційних влад та її репресивних методів діяльності.
Район будівлі по сучасній вулиці С. Бандери у плануванні Львова мав важливе військове значення у ХІХ ст. У 1889—1890 рр. на розі вулиць С. Бандери та Коперніка було побудовано комплекс будівельних споруд військового призначення — казарми для жандармерії. Архітектором цього комплексу був Ю. К. Яновський, який проектував його в характерному для того часу неоренесансному стилі.

У приміщеннях будівлі під час австрійського панування не було та не планувалося жодних закладів карно-слідчого та в’язничного характеру.

Вперше тут постала в’язниця за часів польської окупації (1918—1939 рр.). Після будівництва 1919—1922 рр. з боку вулиці Брюллова з’явилася споруда з приміщеннями, що використовувалися для утримання в’язнів. У будівельному комплексі за сучасною адресою — вул. С. Бандери, 1 (в часи польської окупації вулиця С. Бандери носила назву Леона Сапіги, вулиця Брюллова — Лонцького, а вул. Коперніка не змінювалася) розміщувалося кілька установ: комплекс, що прилягає до вул. С. Бандери та Коперніка, належав воєводському та міському управлінням поліції. Тут перебував і особовий склад 2-го відділу контррозвідки, т. зв. «двуйка». З боку вул. Лонцького офіційно перебував штат IV відділу Головної комендатури державної поліції, до повноваження якого входили обов’язки боротьби проти організацій антидержавного спрямування, таких як ОУН та КПЗУ. Неофіційно тут була тюрма для політичних в’язнів.

За часів першої радянської окупації протягом 1939—1941 рр. (у тогочасному суспільстві побутував термін «перші совіти») тут було організовано найбільшу в’язницю в місті — № 1 (максимальна кількість в’язнів — 1500 осіб). Також тут містилися в’язничне відділення управління НКВД Львівської області, а також саме управління.

Під час нацистської окупації (1941—1944 рр.) тут була слідча тюрма гестапо.

У роки повторної радянської окупації (1944—1991 рр.) будівля використовувалася як слідча в’язниця карально-репресивних структур СРСР (НКВД, МҐБ, МВД, КҐБ). Протягом 40—50-х рр. вона була центром протиповстанської боротьби радянської влади; у наступні десятиліття — центром боротьби проти т. зв. «інакомислячих» — шістдесятників.

Після проголошення незалежності України було ліквідовано КҐБ, а в’язницю використовували для потреб слідчого ізолятора у кримінальних справах до 1996 року. Сьогодні тут розміщено міське управління міліції та архів СБУ.

В’язниця «на Лонцького» як інструмент
репресивної політики окупаційних режимів

Особливістю функціонування в’язниці є її використання окупаційними владами як інструменту для придушення прагнення українського народу до створення власної незалежної держави. Це проявлялося під час польської, а особливо радянської та нацистської окупації. Так, у польські часи тут перебували структури, що використовувалися у боротьбі проти українського визвольного руху. До в’язниці потрапляли особи, що безпосередньо брали участь в акціях, спрямованих проти представників окупаційної влади, а також особи, що брали участь у культурницьких акціях, мирних демонстраціях, поширенні листівок тощо.

У в’язниці панував суворий режим: обмеження у листуванні з рідними, отриманні посилок від рідних та у відвідуваннях. Ці заходи окупаційної влади були відповіддю на процес зміцнення структур Організації Українських Націоналістів (організації, що мала на меті створення незалежної держави) та розгортання діяльності визвольного руху. Таким чином, тиск та репресії влади були спровоковані організованою протидією окупантам та боротьбою за незалежність України, які, у свою чергу, були спричинені жорсткою політикою окупаційних режимів щодо українського населення. Подібні процеси спостерігаються й у подальші роки. Масові арешти та виселення у 1939—1941 рр. були наслідком організації повстань проти радянської влади у 1940—1941 рр. Реорганізація українського визвольного руху в збройну боротьбу Української Повстанської Армії спонукала німецьку владу до нових хвиль репресій. Проте УПА продовжувала свою діяльність й проти радянської окупаційної влади у 40—50-х рр. У другій половині ХХ ст., а особливо у другій половині 60-х та першій половині 70-х рр., хвилі арештів української інтелігенції були реакцією радянської влади на критику соціалістичного ладу в СРСР та прагнення інтелігенції до демократизації суспільства.

Тюремний побут обтяжувався нелюдськими умовами утримання в’язнів. Гігієнічні умови на Лонцького були жахливі. До в’язничних камер вода не подавалася. До вмивальні в’язнів приводили раз на тиждень, а купатися дозволяли один раз на вісім місяців. Тоді одяг дезінфікували парою. Взимку 1942—1943 рр. такі побутові умови викликали появу тифу, який почав швидко розповсюджуватися серед в’язнів. Гестапо почало боротьбу з тифом суто гітлерівським методом, розстрілюючи в’язнів та висилаючи ще здорових людей до концентраційних таборів. Оскільки у камерах дезінфекцію не проводили, у них залишались тифозні воші, а тому епідемія лютувала й надалі.

До слідчої практики радянських карально-репресивних органів увійшла «традиція» брутального поводження із в’язнями не лише під час допитів, складання протоколів тощо, але й у інший час. Так, уночі в’язням не давали можливості заснути: вмикали світло, відчиняли двері та будили в’язнів. Всі ці заходи були спрямовані на послаблення фізичного та психологічного стану людини та швидке отримання необхідної інформації. Попри відпрацьовану практику знущання над арештантами, люди винаходили щораз нові методи опору тюремному режимові та наглядачам. Адже навіть фізичним знищенням неможливо вбити прагнення до свободи, а отже, і саму свободу.

До камер часто саджали провокаторів, що видавали себе за діячів ОУН чи старшин УПА. Це робилося з метою входження в довіру до в’язнів та провокування їх на відверті розмови про антирадянську діяльність. Найбажанішою для МҐБ була інформація про імена, посади та географію діяльності учасників визвольного руху. У свою чергу, такі заходи адміністрації в’язниці породжували своєрідну культуру поведінки серед в’язнів, що давало можливість розпізнавати агентуру — справжній учасник боротьби ОУН та УПА ніколи не розповідав про своє минуле та ніколи не розпитував про це інших.

Слід відзначити низку видатних діячів українського визвольного руху, що перебували у в’язниці «на Лонцького» у часи політичних репресій окупаційних режимів: Катерина Зарицька, діяч ОУН, у 1941 р. їй вдалося втекти з в’язниці та уникнути розстрілу; Юрій Шухевич, діяч ОУН, брат Романа Шухевича — Головного командира УПА, розстріляний у червні 1941 р.; Дмитро Клячківський, командир групи УПА «Північ» з 1943 р., у вересні 1941 р. вдалося уникнути розстрілу завдяки вручанню митрополита Андрея Шептицького; Іван Климів, провідник Крайової Екзекутиви (виконавчого органу) ОУН у 1939—1940 рр., загинув під час допиту у в’язниці у грудні 1942 р.; Любомир Полюга, діяч ОУН, зв’язковий та охоронець Романа Шухевича, захоплений у полон 1947 р.; Володимир-Ігор Порендовський, діяч ОУН, перебував тут у 1949 р. перед висилкою до ВТТ у м. Кенґір; шістдесятники Юрій Шухевич (син Романа Шухевича), Ірина та Ігор Калинці, Іван Гель, В’ячеслав Чорновіл, заарештовані наприкінці 60-х — на початку 70-х рр., та ін. Останні арешти відбувалися у 1989 р. під час розгону мирних демонстрацій у Львові.

В’язниця «на Лонцького» — це уособлення репресій проти українського визвольного руху, а її історія протягом ХХ століття вже сьогодні стала символом тяглості прагнень українського народу до здобуття своєї державності.

Масові знищення в’язнів у тюрмі «на Лонцького»

У в’язниці «на Лонцького» відбувалися й масові знищення в’язнів.

На початку німецько-радянської війни наприкінці червня 1941 р., не маючи можливості евакуювати в’язнів із тюрем, НКВД від 23 червня почав їх розстрілювати. Протягом 23—28 червня 1941 р. у Львові було знищено близько 4000 осіб, з них у в’язниці № 1 (на Лонцького) — 1681 осіб, тобто 41% від усіх розстріляних в’язнів м. Львова. Окрім українців, серед розстріляних були й поляки та євреї, засуджені до виселення до ВТТ, а також в’язні, що підлягали звільненню. Частину тіл загиблих було поховано у трьох могилах у зовнішньому дворі в’язниці, іншу частину залишено у камерах. Після встановлення німецької влади було організовано ексгумацію тіл загиблих у в’язниці «на Лонцького». Протягом 30 червня — 1 липня було відкрито доступ до тюрми мешканцям міста в межах зовнішнього подвір’я для впізнання рідних. Тіла жертв, що не були упізнані та поховані рідними, поховали протягом 2—4 липня 1941 р. До цих робіт було примусово залучено єврейське населення міста. Більшість жертв поховано у спільній могилі на 83 полі Личаківського кладовища, 83 невідомих та 9 окремих — на 55 полі Янівського цвинтаря.

У листопаді 1941 р. гестапо не вдалося захопити Дмитра Маївського (член Крайового Проводу ОУН). Він прибув до Львова з Києва для важливої зустрічі на одній з конспіративних квартир ОУН. Там гестапо влаштувало засідку, однак у сутичці Д. Маївський одного гестапівця застрелив, а другого поранив. Сам, теж поранений, зумів відірватися від переслідування та уникнути арешту. У відповідь слідчий тюрми «на Лонцького» Вільгельм Вірзінґ 25 листопада 1942 р. наказав провести децимацію (розстріл кожного десятого) серед в’язнів-українців по всіх тюрмах Галичини, зокрема й у тюрмі «на Лонцького».

У часи німецької окупації масові знищення в’язнів тривали. Згідно з матеріалами Нюрнберзького процесу, у м. Львові та Львівській області було знищено 700 000 осіб, серед них 133 000 євреїв (протягом 1941—1943 рр.). Частина з них загинула у в’язниці «на Лонцького».

Ці факти про події «на Лонцького» і загалом репресивна політика окупаційних режимів — злочин проти людства, котрий не можна забувати наступним поколінням.

http://upa.in.ua/book/?page_id=37