Реклама на сайте Всі Суми: (0542) 77-04-78 vsisumy@gmail.com

До 125-річчя видатного вченого, уродженця Сум

Блоги, Геннадій Іванущенко
09 сентября 2011 в 14:48
Науковими працями цієї людини користувалося багато видатних учених, письменників, діячів української культури. Його фундаментальні розвідки про Шевченка стали доброю базою для кількох серйозних видань та безлічі публікацій. Він є автором цілих томів наукових праць, досліджень-спогадів. Знаний у світових наукових колах, на жаль, він маловідомий на Батьківщині. Вперше я про нього дізнався... в Мюнхені 1999 року, коли навчався в Українському Вільному Університеті. На моє запитання про цю людину ректор УВУ проф. Леонід Рудницький відповів просто: «Так він же вчив мене рибу вудити!...»
В метричних книгах Іллінської церкви м.Суми за 1886 рік є запис про народження Зайцева Павла Івановича 10 вересня 1886 року. Обряд хрещення здійснено 26 вересня. Батько майбутнього вченого - Іван Арсенович, був помічником класних наставників Сумської Олександрівської гімназії, в якій і довелося навчатися майбутньому шевченкознавцю. За свідченням ще одного учня цієї гімназії Дмитра Солов`я, в ній існував підпільний український гурток. Гімназисти – учасники гуртка вивчали твори українських класиків та допомагали дорослим розповсюджувати серед населення Сум на найближчих сіл листівки, так звані «метелики». Цікаво, що батько Павла аж ніяк не був українофілом, а навпаки, вважався серед учнів гімназії одним із «стовпів» режиму. Тож світогляд гімназиста Зайцева, очевидно формувався під впливом двох «центрів тяжіння»: консервативного родинного виховання в стилі відданості «царю и отечеству» та радикального молодіжного середовища, яке жваво підхоплювало перші вістки революційної хвилі початку ХХ століття. Гімназію П.Зайцев закінчив у Сумах в 1904 році, після чого вступив до Петербурзького університету, приїхавши туди в бурхливий революційний час 1905 року. В Петербурзі, тоді існувала українська громада, яку складали педагоги, журналісти та студенти. Серед них варто назвати таких видатних українських діячів, як Д.Дорошенко, С.Єфремов, О.Лотоцький, П.Стебницький, подружжя Русових – Олександр та Софія, О.Грушевський, Д.Донцов та інші,- саме в їхнє коло і вступив активний, життєрадісний і талановитий юнак. “Павло Іванович Зайцев,- писав про нього Олександр Лотоцький,- не тільки подавав літературні надії, але вже і справджував їх, обробляючи фрагменти української літератури та громадського руху, опрацьовуючи причинки до шевченкознавства. У товариському житті він піддержував бадьорий, веселий настрій, оповідаючи гумористичні анекдоти та виявляючи неабиякий талант перейнятливості.” Тоді ж Павло Зайцев вступив до Революційної української партії (РУП). У 1909 році він отримав диплом юриста, однак, продовжив навчання на історично-філологічному факультеті, який закінчив у 1913 році. Викладав російську, польську, латинську, грецьку, згодом і українську мови в середніх школах Петрограда, українську літературу – на нелегальних українських університетських курсах в Петрограді. Розпочав і наукову діяльність, зокрема й працю усього свого життя – дослідження життя й творчості Тараса Шевченка. У 1912-1916 рр. він розшукав і видав велику кількість невідомих Шевченкових автографів, а також опублікував ряд творів, листів та документів до біографії Т. Шевченка, працю “Первая любовь Шевченко”.
З вибухом революції 1917 року Павло Зайцев був обраний членом Виконавчого комітету української народної ради в Петрограді, на той час він входив у Товариство українських поступовців (ТУП). Петроградський осередок ТУП 9 березня 1917 року виступив із декларацією, в якій були окреслені нагальні потреби українців: національна автономія, українізація народної освіти та звільнення полонених під час війни галичан. Але в Петрограді Зайцеву вже не сиділося, його вабила Батьківщина, де почали відбуватися вікопомні події. Навесні 1917 року він уже в Києві, входить до ЦК партії соціалістів-федералістів, в яку перетворилася ТУП, і одночасно, на пропозицію іншого нашого земляка Д.Дорошенка, стає комісаром Косівського повіту на окупованих російською армією землях Західної України. В Державному архіві Івано-Франківської області зберігається кілька документів, які свідчать про діяльність П.Зайцева на цій посаді. Правда, адміністративна праця його не захопила. Павло Іванович вертається до Києва, і починає викладати педагогіку в Науково-Педагогічній академії, водночас він – член Центральної Ради, стає також начальником канцелярії Генерального секретаріату освіти. За гетьмана Скоропадського він – директор департаменту загальних справ міністерства освіти, водночас не покидав педагогічної та видавничої діяльності, зокрема був редактором видавництва “Друкар”, журналу “Наше минуле”, близький був до “Книгаря”. Микола Зеров у своїх споминах “Мої зустрічі з Г.І. Нарбутом” між “ трьох стовпів” співробітницького кола “Нашого минулого “ поруч із Г. Нарбутом та В. Модзалевським називає Павла Зайцева, який “вносив свою жадобу до людей і до всього цікавого в людях, що робило з нього талановитого педагога і прекрасного організатора”. Саме тоді народилася ідея створити українського Козьму Пруткова – Луку Грабуздова – Грабузденка; веселі пародійні оповідання від його імені складав П. Зайцев. До цього гурту увів М. Зерова саме він, а також зробив його ближчим співробітником знаменитого “Книгаря”. Не зайве сказати, що ідея збірки перекладів М.Зерова “Антологія” була підказана П. Зайцевим. Журнала “Наше минуле” в 1918 – 1919 роках вийшло усього чотири томи, але в історії української книги ці чотири номери - справжні перлини. П. Зайцев уміщує тут ряд своїх праць :“Книги битія“, як документ і твір”, “Нові документи про Гулака “ , “Перші українські поетеси ХІХ століття“, “Нові матеріали біографії і творчості Т. Шевченка “, низку публікацій, документів та рецензій. Особливо переповнений працями П. Зайцева том І-й журналу. Разом з цим немалу увагу приділяє молодий ентузіаст Академії наук – був членом кількох її комісій, брав участь у редагуванні видань Академії.
Але в 1919 році учений змушений був покинути Київ і практично включається у визвольні змагання українського народу в цій добі. В 1920 році він начальник культурно – освітнього відділу Армії УНР, в 1921 – член Ради УНР в Тарнові.
На одному з поданих тут фото у „трикутнику смерті”: П.Зайцев (крайній праворуч) поряд з М.Омеляновичем-Павленком, О.Удовиченком та С. Петлюрою (в центрі фото) на військовій нараді в Ярмолинцях. Жовтень 1919 року
З 1921 року він живе на еміграції у Варшаві: спершу як секретар дипломатичної місії УНР, а в 1922 – 1924 роках - як секретар Українського Центрального комітету. Багато допомагає українським емігрантам у Європі. Водночас викладає українську мову та історію мови у Варшавському університеті ( 1921-1939 ), також латину і українську в “ Studium Teologie Ortodokse”.Тоді ж він стає співробітником Українського наукового інституту, одного з визначних українських культурних осередків на еміграції, що працював у Варшаві ( був заснований у 1930-му, існував до 1939 року). Досить сказати, що цей інститут видав близько 70 томів різних публікацій, в тому числі 54 томи “Праць”.
У 1934 -1939 рр. Павло Зайцев почав видання творів Тараса Шевченка в 16 томах, яке мислилося бути повним, але встигло вийти до 1939 року лише 13 томів. Для цього дослідник виробив текстологічну концепцію видання творів поета і дбав, щоб зібрання це було зразкове. Сюди мали входити не лише всі писання Т. Шевченка, але й їх переклади на чужі мови, а російськомовні повісті подавалися і в перекладі українською мовою. Видання супроводжувалося докладними коментарями й статтями П.Зайцева, що надало йому особливої наукової вартості. Для нього ж підготував П. Зайцев і свою монографію “Життя Тараса Шевченка”. Слід згадати, що вихід цього багатотомника Шевченка за редакцією «петлюрівського емігранта» спровокував і в підрадянській Україні активізацію досліджень та появу багатотомників творів Т. Шевченка – «у відповідь»... Авторитет П. Зайцева як шевченкознавця стояв тоді високо - в 1938 році його було вибрано головою комісії шевченкознавства Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ), а також дійсним членом цього поважного товариства. Окрім того, в 1934 р. дослідник видав польською мовою вельми цікаву працю “Шевченко і поляки”, а в 1938 році зреферував у НТШ тему “ Т. Шевченко в російських перекладах”. З 1941 р. П. Зайцев переїхав до Німеччини, в Берлін, де брав участь в часописах “Український вісник”, органі Українського національного об’єднання, і в тижневику для українських робітників, вивезених до Німеччини на роботи “Українець”, що виходив у 1942 – 1945 роках. Потому вчений опинився в таборах депортованих (ДП). Із заснуванням Українського національно-державного союзу (УНДС), політичної партії на еміграції (створена на з’їзді у Новому Ульмі в Німеччині 25-26.05.1946 р.), П. Зайцев став його членом. Ця партія об’єднувала здебільшого східноукраїнських емігрантів на базі ідеологічної платформи УНР. У 1963 році від УНДС він став членом Української національної ради – світового об`єднання українських організацій за кордоном. Її головою, до речі, був також сумчанин Борис Іваницький.
В цей час Павло Іванович продовжує очолювати комісію шевченкознавства НТШ і обирається членом Української вільної Академії наук (1946-1951). У 1948 році УВАН в Європі обрала П.І.Зайцева на посаду директора інституту шевченкознавства. В цьому ж році він пережив одне з найбільших життєвих потрясінь: напередодні нового 1948 року, 28 грудня, з англійської зони окупації Берліна було викрадено рідного брата Павла Івановича, журналіста Олександра Зайцева (під час окупації Сум – учасника бандерівського підпілля під проводом С.Сапуна) та його дружину Віру. Невідомі в поліцейській формі увірвалися в будинок, зв`язали їх, загорнули в ковдри і винесли на вулицю — відстань до Бредовштрассе, до зони радянської окупації, складала не більше кількасот метрів. Невдовзі прибула англійська військова поліція, але було пізно... Такі випадки були непоодинокими, бо радянські спецслужби полювали на відомих людей у всій західній зоні окупації.
У 1949 р. Зайцев опублікував у Бломбергу зошит перший з книги “Із фільму спогадів” – надзвичайно рідкісного на сьогоднішній час джерела вивчення нашого минулого. Із 1958 року вчений включився у працю Українського Вільного Університету, а з 1963 року його обрано деканом філософічного факультету. З 1965 року він став тут протодеканом. Організував також літні курси українознавства, куди стали приїздити на навчання ентузіасти освітнього і культурного життя з усіх куточків світу, де мешкали українці.
Смерть застала його тоді, коли завершував розвідки “Етика і естетика Шевченка”, “Коментарі до споминів про Шевченка його сучасників” та “Творчість Шевченка” – вони залишилися недокінченими. “Останні роки життя Павла Івановича були тяжкі, - пише в некролозі відомий історик Н.Полонська-Василенко. – Він був цілком самітній, він помітно втрачав сили. Року 1964 він дістав тяжке поранення ноги в автомобільній катастрофі, в 1965 р. удруге був ранений ( потрапив під трамвай ) і вже не позбувся травми, яку дістав при тому. Але, розбитий, у шпиталі, Павло Іванович не втрачав бадьорості і не “угасав духа”. Помер учений 2 вересня 1965 року в Мюнхені. 6 вересня його поховано на українському цвинтарі Вальдфрідгоф, де покоїться чимало видатних людей. (на фото - могила П.І.Зайцева).
Таке многотрудне, експресивне, повне катаклізмів та невсипущої енергії життя провів цей небуденний чоловік. Шевченкознавчу і взагалі літературознавчу спадщину П. Зайцева ніхто не збирав у томи – очевидно, це справа майбутнього. Але вершиною його наукового подвигу стало видання творів Т. Шевченка і монографія “Життя Тараса Шевченка”. Інтерес до Тараса Шевченка та епохи, в якій жив поет, зрозумілий у Павла Зайцева, бо він сам належав до пори відродження національного духу, відродження нового, революційного. Недаремно через те наукова діяльність ученого так тісно сплітається з діяльністю політичною – в час піднесення національно-визвольного руху це річ закономірна. Звісно, воскресіння України не могло також відбуватися без повернення і переосмислення значення національних святинь. У своїй передмові до публікації “Книг буття українського народу”, програми кирило-мефодіївців, П. Зайцев писав: “Заживо похована, безліч разів одспівана, Україна воскресла, як пророкував автор натхненних книг її битія, і стала непідлеглою Річчю Посполитою. Ідеї, які живили тоді цю святу й непохитну віру не во всім їх обсязі й змісті, тепер нам близькі й зрозумілі. Але як скарб дорогоцінний, як святиня лишається безцінною й дорогою для нас та віра й напруження національної думки, з яких росла і ширилась національна свідомість пізніших поколінь. (...) Весь національний рух наш, вся свята національна робота, що людям ворожим і позбавленим історичного чуття здавалися безцільними або трагічно-безнадійними, - оправдані історією, бо живилось такою ж глибокою вірою. Настане, може, й другий день – день нового похорону. Але прийде третій день, день останнього воскресіння – і він не кінчиться. “Загремить вічовий дзвін Софії, запанує суд, правда і рівність. От, доля народу нашого зв’язана нерозривно з Києвом. Вір мені, се буде, буде, буде. Тут, у Києві, підійметься завіса тайни і виявиться невідоме” ( З незакінченого оповідання Костомарова “Панич-Наталич”). В це ми повинні вірити, бо тепер в це вірити легше. Ніяким ворожим силам не спинити нашого відродження: ми не тільки маємо старі книги, але й знаємо нові путі битія”(“Наше минуле”). В цій статті подаємо також копію одного з останніх автографів ученого (з архіву Українського Вільного Університету)
Він був один із тих наших подвижників, які розуміли, що український народ не зможе скинути із плечей свого ярма, не пізнавши себе і своїх книг буття, та й творців тих книг. Розумів він також, що найбільша із книг нашого буття – “Кобзар” Тараса Шевченка та і саме поетове мученицьке життя, а книгами буття народу можуть стати тільки ті, в яких відбито народний дух. Кожен рух нації до визволення виправданий, але має живитися глибокою вірою, саме ця віра й виростила парость вічного і віщого Слова – “Кобзар” і “Книги буття українського народу”, виростила й самих творців її й борців за те, щоб настав день другий і третій. Саме тому Павло Зайцев і був політиком і вченим водночас, як багато його сучасників, і тому таку велику увагу віддавав саме Шевченкові, тому, котрий провістив у новому часі день перший відродження після великих катаклізмів та загибелі козацької держави.
Читаючи монографію Зайцева «Життя Тараса Шевченка» дивуєшся, з якою любов’ю описує автор рідні місця в часи перебування тут великого поета... Це і Суми, і урочище «Стінка», де Шевченко написав однойменну картину. Живучи далеко від рідного міста, любов до нього він проніс через усе життя.
Сьогодні повертаються з небуття імена багатьох уславлених наших земляків, чиї тіла знайшли вічний спочинок на чужині, але душі яких завжди були в Україні, ні на хвилину не покидаючи край, уславлений їхньою творчістю. Знайдімо час більше дізнатися про них і належно вшанувати їхню пам`ять. Щоб не говорили про нас Тарасовими словами: «Славних прадідів великих правнуки погані»...



Використані джерела:
1. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради.: Біографічний довідник. – К. 1998 р. – 254 с.
2. Універсальний словник-енциклопедія. К.- 1999. Видавн. “Ірина”.
3. Енциклопедичний довідник. Сумщина в іменах. – Суми. – 278 с.
4. Кутинський М. Некрополь України // Дніпро – 1991.
5. Гамлет Сумського повіту // Панорама Сумщини – 1992 – 7 травня.
6. Охріменко П. Порадували “Обереги” // Сумщина. – 1994 – 10 грудня.
7. Шевченко О. Чи пам’ятають нас ? // Суми і сумчани – 2001 р. – 14 червня № 24. - С. 8.
8. Зайцев П. І. Життя Тараса Шевченка / Вид підгот., іл. Упоряд. та прокоментував Ю. Іванченко; Передм. В. Шевчука., К: Мистецтво, 1994. – 352 с.
9. Державний архів Сумської області. Ф. 744, оп. 5, спр. 9, арк. 55 зв.
10. web.referent.ru/nvk/forum/archive/23/23404
11. Полонська-Василенко Н. Професор Павло Іванович Зайцев. // Український Вільний Університет. Наукові записки 1965-66. Ч.8. – Мюнхен. – С. 225-228.
       
0
Комментариев
5
Просмотров
1951
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.

Комментарии

Та треба попробувати. Може й справді "Батьківщина" "клюне".

Тоді, для успіху справи, треба наголошувати, що Зайцев теж любив рідну землю. В іншому, правда, значенні...

У проекті перейменування вулиць ім'я Зайцева є. Тепер мабуть потрібно звертатися до пана Мінаєва, а також до "Батьківщини", без депутатів якої надлання імені одній із вулиць неможливе.

Заслуга - заслугою, але в Сумах нема ні вулиці, ні навіть меморіальної дошки... Якби був героєм рад. союзу - уже давно б склепали

Ще раз хотілося б наголосити, що у першому номері журналу "Наше минуле" Зайцевим була вперше опублікована програмна праця кирило-мефодіївців "Книги буття українського народу" Миколи Костомарова. Це ще одна його заслуга перед українською нацією.