Автор - Євгенія Якір
Глядачі визнали її найкращою. Історію про українського льотчика Івана Доценка, який став вождем індіанського племені, вперше демонстрували на великому екрані. Усі охочі змогли не тільки побачити кіно, а й відчути всю атмосферу фільму. Саме для цього продюсери запросили на показ індіанців, привезли літак і пригощали запрошених бойовими 100 грамами. Сумчанин Андрій СУЯРКО продюсував цей фільм, тому погодився розповісти «r» про цю майже фантастичну історію та усі цікавинки знімального процесу.




r: Вітаємо з прем’єрою! Які Ваші враження від показу?
Андрій СУЯРКО: Дякую. Враження незвично приємні. Усе вийшло досить неочікувано, хоча ми прискіпливо готувалися до цього показу. Чого лише варті «індіанці», які із задоволенням з’їхалися до Києва з різних міст України і влаштували справжній театр на Софіївській площі. Усіх їх об’єднує надзвичайне захоплення індіанською культурою, а тепер ще і наш фільм. Спеціально для створення відповідного антуражу ми привезли на площу ігровий реквізит – літак, який «знімався» у фільмі і який за сюжетом збудував наш герой у далекій Канаді, щоб повернутися на Батьківщину. Я вже не кажу про кількість глядачів, які зібрались цього вечора на площі. Організатори влаштували в кінозалі під відкритим небом 3000 місць. Я був здивований тим, що всі вони були зайняті. Люди навіть стояли в проходах між рядами. До цього я відвідав три покази найкращих фільмів фестивалю стільки глядачів там ніколи не спостерігалося, хоча стрічки були дуже гарними. Вочевидь, українці хочуть бачити українське кіно. Український глядач уже готовий до цього. Це надихає на творчість і вимальовує певну перспективу розвитку національного кінематографа. Головне, як кажуть, не спіймати облизня.
r: Сьогодні у Вас не лише прем’єра. Стрічка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» взяла участь у конкурсній програмі III Київського міжнародного фестивалю і отримала Гран-при. Ви очікували на такий перебіг подій?
А.С.: Хочу вас виправити. Це не прем’єра, а фестивальний показ. Прем’єру ми плануємо на січень 2012, і це буде інше кіно. Інше не за сюжетом, а за якістю зображення та звуку. На Софіївській площі покази відбувалися просто неба, поряд проїжджали автомобілі, деколи світло їхніх фар потрапляло на екран. Майданчик обладнали елементарним звуком, а ми робимо фільм в «Долбі діджітал» з об’ємним звуком, і глядач ніби потрапить у сам вирій подій, які відбуваються на екрані. Але ми не жалкуємо, що показали фільм. Я вважаю, що й ті, хто його побачив, теж залишились задоволеними. Щодо гран-прі: нагорода стала для нас несподіванкою. Так трапилося, що наш фільм демонструвався пізно ввечері 21 вересня, і до кінця голосування залишалося лише 18 годин. Тобто інші конкурсні фільми нібито мали фору. Оголошення результатів фестивалю було заплановано на 18:00. Приблизно о 17:45 мені зателефонував генеральний продюсер фестивалю Федір Крат і запитав, чи плануємо ми бути на урочистому закритті. Коли я запитав його, чи варто нам бути присутніми, він відповів, що в тому-то й справа, що потрібно. Ми зрозуміли, що це перемога. На жаль, режисер стрічки (насправді цей Гран-прі його) не зміг бути присутнім на нагородженні, тому приз отримав мій колега Володимир Філіппов.
r: Як сценарій фільму потрапив до Вас, і хто його написав?
А.С.: Вперше я побачив не сценарій, а твір під назвою «Кіносценарій фільму «Той, Що Пройшов Крізь Вогонь». Він налічував, зараз не пам’ятаю точно, але близько 30-40 сторінок. Приніс його нам автор Вадим Драпей. Він працював тоді директором кінокартини на кіностудії ім. О.Довженка. Разом із режисером Ігорем Шкуриним вони розповіли нам цю історію. Потім сценарій допрацьовували інші сценаристи - Константин Коновалов і Денис Замрій («Полювання на Вервольфа»), однак, коли діло дійшло до початку зйомок, Держкіно запропонувало нам у режисери кандидатуру Михайла Іллєнка, котрий взявся вибудовувати сценарій по-своєму. Від першоджерела не залишилося майже нічого, окрім схожої назви і фабули. Це нормально, і так буває.
r: Андрію, розкажіть, про що кіно? Ті, хто бачив стрічку, стверджують, що вона досить незвична.
А.С.: Незвична вона тому, що не схожа на кіно, яке ми весь час бачимо на екрані телевізора. Незвична, бо сучасний глядач, не хочу вірити в те, що втратив, але втрачає властивість спостерігати справжнє кіно. І мова не в тім, що наше кіно справжнє, а інше ні. Існує дуже багато сучасних гарних фільмів, які можна вважати творами мистецтва, але глядачу їх ніде дивитися. Де-не-де вони демонструються на фестивальних екранах, але у так званий широкий прокат не потрапляють. А наше кіно про гідність, кохання, зраду, тобто про все те, що траплялося, трапляється і буде відбуватися навколо людини у будь-які часи. Щодо фабули, то це історія радянського льотчика, який після повернення з німецького полону потрапляє до НКВД, а згодом і в сибірські табори. Не бажаючи провести останок свого життя за колючим дротом, він тікає. Так стається, що доля переносить його за океан у далеку Канаду, де він оселяється в індіанському племені. Усе інше – перипетії, чому і як він потрапив у полон, а потім до табору краще побачити на екрані.
r: Як доля радянського бомбардувальника Івана Даценка переплітається з долею головного героя стрічки Івана Додоки? Вони ідентичні чи просто схожі?
А.С.: Іван Даценко є прототипом головного героя фільму Івана Додоки. Що насправді достоменно відомо про Івана Даценка? Те, що він закінчив Чкаловське льотне училище. Під час війни дійсно був бомбардувальником. На борту його літака було написано «За Радянську Україну!», він був нагороджений Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу. У квітні 1944-го Іван Даценко разом зі своїм екіпажем здійснив свій останній бойовий виліт. Його літак був збитий у небі над Львовом. Згідно із офіційними документами вважається зниклим безвісті. Ось і все. Усе інше, в тому числі і вся ця канадська історія, поки що не має підтверджених документів окрім свідчень Махмуда Есамбаєва та деяких інших членів радянської делегації, яка відвідувала індіанську резервацію в 1967 році під час проведення Всесвітньої виставки у Монреалі. За їхніми спогадами, саме там вони зустрілись із вождем, який говорив з ними українською. У нашого героя своє «життя», це життя придумане сценаристами й відтворене режисером, який зберіг деякі спільні із прототипом моменти, наприклад, місце народження героя – Чернечий Яр. Але так могло бути. Один із кінокритиків назвав цей жанр «бувальщиною».
r: До картини залучено багато акторів. Хто зіграв головну роль і кого ми ще побачимо на екрані?
А.С.: У фільмі є чотири важливих персонажа. Головну роль - Івана Додоки, у фільмі зіграв театральний актор Дмитро Лінартович. Це його перша роль у повному метрі. Його візаві – земляка, співробітника НКВС Степана - Віталій Лінецький, роль дружини Івана Люби виконала Ольга Гришина, Тінь Ластівки – актриса Празького театру опери і балету Іванна Іллєнко. Епізодичні ролі у фільмі грають Олександр Ігнатуша (Угрюм-рука, батько Люби) , Олег Примогенов (ординарець Степана), Олексій Колесник (Вождь).
r: Іван Додока – льотчик. Чи буде він літати на екрані і на чому?
А.С.: Звичайно він буде літати. Але як, це поки що секрет. Ми найближчим часом плануємо зробити фільм про фільм. Там цю історію спробуємо розповісти більш докладно.
r: Якою мовою у фільмі говорять герої? Як відомо, сценаристи не обмежилися лише українською?
А.С.: Наш фільм поліфонічний. Герої говорять українською, російською, татарською, англійською і, звичайно, індіанською. Авторам хотілося занурити глядача в ту саму атмосферу, в якій «проживають» своє життя і персонажі. Була навіть ідея відмовитися від будь-яких субтитрів, але зараз залишились лише українські.
r: За сценарієм у кінці фільму головний герой потрапляє до Канади і стає вождем індіанського племені. З головним героєм визначилися, а хто грав індіанців?
А.С.: За сценарієм, якщо говорити про сценарій, герой вождем не стає, але глядач розуміє, що Іван має намір оселитися на індіанській землі з українським завзяттям. Індіанців було важко знайти, але ці пошуки виявились результативними. Ми знайшли їх у Харкові. Саме там вже багато років існує етноклуб «Дикий захід». Їхній ідеолог Павло Горішний і став нашим головним консультантом з індіанської культури, мови й таке інше. Самі індіанці, які знімаються у фільмі, це люди з різних місць – з Харкова, Миколаєва, Києва і навіть Ржищева. У Ржищеві нам на допомогу прийшов майже табір циган.
r: Де знімали, часто змінювалися локації?
А.С.: Взагалі було небагато локацій. Це Київська область, Київ, Камянець-Подільський, Ржищев, декілька епізодів знімали в павільйонах студії ПроТВ. Один кадр режисер зняв власноруч в Андах під час своєї подорожі через океан на яхті «Купава». У цьому кадрі, до речі, сам режисер у костюмі головного героя.
r: Чи траплялися курйози під час зйомок?
А.С.: Ідеальних зйомок не буває. Краще, якби ніяких курйозів не було. Принаймні, я це кажу як продюсер. Нічого не маю проти циган, але в тому самому Ржищеві після зйомок ми недорахувались декількох наметів і ще пари необхідних речей. А коли ми домовились про зйомки вовків, виявилося, що одного з них напередодні зйомок ледь не з’їв ведмідь, який напав на вовка з сусідньої клітки.
r: У фільмі задіяна комп’ютерна графіка?
А.С.: Звичайно, що так. Головна проблема полягає в тому, що в Україні не існує літаків тих часів, які «вміють» літати. Навіть в картині «В бій ідуть самі старі» використовувалися перероблені спортивні літаки. Зараз із розвитком комп’ютерних технологій деякі речі стають більш доступними. Навіть персонажів можна відтворювати. Наприклад, спочатку в Голівуді, а зараз і в Росії вже презентовано стрічку «Висоцький. Дякуємо, що живий», в якій обличчя персонажа було повністю відтворене за допомогою комп’ютера. У нашому фільмі є сцени, які повністю змодельовані в 3D - від атмосфери до об’єктів у кадрі.
r: Який бюджет фільму?
А.С.: Бюджет фільму складає близько 16 млн. гривень, майже десять з яких виділила на зйомки держава, інші - це залучені кошти та вкладення партнерів з проекту.
r: Як вам працювалося з режисером картини Михайлом Іллєнком? Чи легко було домовлятися, знаходити компроміси?
А.С.: Михайло Герасимович Іллєнко - незвичайна людина. Це талановитий режисер із власним сталим світоглядом й відношенням до професії. Він взагалі дуже рідко йде на компроміси, і якщо приймає рішення щодо того чи іншого епізоду, репліки персонажа, навіть використання музики у фільмі, донести йому свою точку зору дуже важко. Але, якщо відверто, ми завжди знаходили рішення будь-яких проблем, і це дозволяло нам рухатись вперед.
r: Щодо назви. Хто був ініціатором?
А.С.: З назвою все просто. Усе починається зі спогадів Махмуда Есамбаєва. Саме він назвав ім’я вождя, з яким йому довелося зустрітися. У перекладі з індіанської воно означало «Той, хто пройшов крізь вогонь» або «Проникаючий вогонь». Михайло Іллєнко залишив перший варіант, склавши всі слова в одне «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». На мій погляд вийшло досить оригінально й незвично.

Андрій Суярко: «Для зміни ситуації в нашому кінематографі просто необхідно знімати кіно. Багато і різного»