Зараз у Гаазі судять сербських, хорватських і боснійських військових за етнічні чистки, які вони здійснили під час війни у колишній Югославії. Однак ніхто не заікається хоча б про символічний суд над організаторами етнічної чистки українців, яка отримала назву "Операція Вісла». Її у 1947 р. провела влада комуністичної Польщі зі схвалення Йосипа Сталіна.

Шовіністична єдність
Диктатори люблять грати не тільки долями людей, а і долею земель. Після закінчення Другої світової війни «великий вождь усіх народів» Йосип Сталін вирішив віддати комуністичній Польші Лемківщину, Надсяння, Холмщину, Підляшшя, на яких здавна жили предки нинішних українців. Український Перемишль став Пшемислем, в одночас на польські змінили назви сотні населених пунктів. Польська комуністична влада хотіла бачити майбутню «народну Польщу» мононаціональною державою. Це розглядалося як метод розв’язання «українського питання», яке стало особливо актуальним у роки війни. У негативному ставленні до українців поляки були єдиними, незважаючи на політичні погляди. Боротьба Української повстанської армії, яка на цих землях не припинилася після передачі їх Польщі, додавала проблем польській владі. Вона й стала формальним приводом для проведення акції «Вісла», бо ніяких правових підстав для етнічної чистки не було.

«Добровільно» на схід
Власне етнічні чистки розпочалися ще задовго до операції «Вісла». У серпні 1945 р. Москва підписала з Польщею договір про визнання «лінії Керзона» українсько-польським кордоном і про «добровільне» виселення приблизно мільйона українців з Закерзоння. З вересня 1945 р. уряд Польщі з метою примусового вивезення українців на територію Радянської України. направив на ці українські землі три піхотні дивізії. На збори селянам давалося не більше двох годин, причому взяти з собою можна було тільки саме необхідне. Усіх, хто виявляв непокору, заарештовували і часто розстрілювали на місці. Причому депортація не оминула навіть тих західних українців, які служили у Червоній армії. Ешелони з депортованими українцями направлялися у східні і південні райони України: на Харківщину, Миколаївщину, Полтавщину, Донбас. З вересня 1945 р. до вересня 1946 р. року виселили близько 500 тис. українців.

Розпорошити і асимілювати
Очевидно, польскому керівництву сподобався такий підхід до вирішення «українського питання». Тому було вирішено виселити українців, що залишилися після першої хвилі депортації, на західні землі на Одері та у Східній Прусії, що дісталися Польщі після розподілу Німеччини. В 1945-46 рр. там вже пройшла етнічна чистка - з цих територій було вигнано всіх німців. Фактично на середину 1947 р. ці землі являли собою майже пустелю: житло, що залишили переселенці, було повністю розграбоване, поля заросли бур’яном. Перший проект акції «Вісла» представили першому секретареві ЦК Польскої об’єднаної робітничої партії (назва Польської компартії) Владиславу ГОМУЛЦІ ще в листопаді 1946 р. Причому у них пропонувалося розселяти депортованих у кожному селі не більше ніж по 3-4 родини - для швидкої асиміляції у масі польских переселенців, котрі їхали сюди добровільно, принаджені великими грошовими сумами. У протоколі Політбюро ЦК ПОРП окремим пунктом була визначена сутність акції переселення - «репресивна». Акція узгоджувалася з керівництвом Радянського Союзу та Чехословаччини. Звичайно, без волі Сталіна, який на той момент контролював комуністів Польші та «народний уряд» Чехословаччини, акція б не відбулася. Але для її початку був потрібен привід. І він на диво швидко знайшовся. 28 березня 1947 р. в районі с. Яблонне нібито у засідці УПА загинув досить відомий у Польщі заступник міністра оборони генерал Кароль СВЄРЧЄВСЬКИЙ. Сучасні дослідники з’ясували, що, скоріше за все, ця акція була підготовлена польскими спецслужбами. Серед польських комуністів тривала міжусобна боротьба, і генерал заважав одному з угруповань.
У той же день (!) на засіданні Політбюро ПОРП було прийнято рішення про початок акції «Вісла».

Випалена земля
Рівно через місяць, 28 квітня 1947 р., близько 4.00 години ранку, шість польських дивізій та відділи Корпусу Безпеченьства Публічного (назва органів польської служби безпеки ) загальною чисельністю близько 20 тис., оточили місцевості, на яких компактно проживали українці. В цей же час відділи НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі від Бреста до Нового Сончу.
Етнічна чистка проходила ще більш жорстоко, ніж у попередні роки. Українське село оточував польський підрозділ, на збори селянам часто давалося 20 хвилин. Більшість запасів харчів, худоби, речей реквізовувалися. Після того, як із села виганяли усіх мешканців і вивозили припаси, його найчастіше підпалювали. У результаті за польскими частинами залишалася випалена земля. У поодинокі села, що залишилися, переселяли польських селян із центральних областей країни. При найменшій спробі спротиву польські солдати відкривали вогонь на ураження. Депортованих найчастіше пішки відправляли до найближчьої залізничної станції, де вантажили у вагони для худоби. Декілька діб їх везли до нового місця проживання, часто не давали їсти і пити - в дорозі загинуло чимало дітей та старих. На західних землях українців, як і передбачалося планом, розпорошили окремими родинами по безлічі сел у зруйнованих будинках, без запасів харчів, у ворожому середовищі. Не дивно, що зимою 1947-48 рр. багато переселенців померли від холоду і голоду. Тут вони також піддавалися терору сусідів - польских переселенців, котрі приїхали на західні землі з Волині, де у 1943 р. палав кривавий польсько–український конфлікт. Багато з поляків вважали за необхідне помститися будь-кому із українців. Польська міліція демонстративно не помічала жодного акту насильства. Загалом до серпня 1947 р. на західні землі депортували близько 250 тис. українців.
Окремо проводилися церковні чистки. Усі православні чи греко-католицькі храми закривалися. Священиків депортували разом із усім населенням, а церковні цінності передавалися у фонд держави. Потім храми або розбирали, або підпалювали. Загалом знищено близько 200 церков, серед яких були унікальні, побудоні ще у минулих століттях. Частину храмів, що залишилися, переробили у католицькі.

Стояти до кінця
Підрозділи УПА-Захід під командуванням Байди, Рена, Залізняка та Беркута відчайдушно боронили частину території, що зачищалася поляками. Не один і не два рази їм вдавалося відбивати спробу вивезти те чи інше село. Однак сили були нерівні - УПА–Захід налічувала не більше 2,5 тис. чоловік проти 20 тис. поляків. Швидко мобілізувати місцевих чоловіків УПА теж не могла – для мобілізованих просто не було зброї. Перекинути її із західних областей України було неможливо - кордони надійно заблокували, там тривала своя війна. Важкі бої підрозділів УПА з поляками выдбувалися з травня по липень 1947 р. Оперативна група "Вісла" застосовувала важку зброю, танки і авіацію. Зрештою до кінця липня опір УПА було подолано. Більшість українських бійців загинули, тих, що потрапили в полон, направили у концтабір до Явожно. До поляків також потрапили документи УПА, за допомогою яких їм вдалося виявити родини упівців, які негайно були піддані репресіям.

ГУЛАГ по-польськи
Явожно… Для українців Польщі ця назва є синонімом слов «Освенцім», «Дахау» та «ГУЛАГ». Концетраційний табір під цією назвою для українців у Пришвінському воєводстві нічим не відрізнявся від нацистських чи сталінських концтаборів. Не було тільки крематорію. Сюди відправляли тих, кого підозрювали у зв’язках із УПА, родини упівців, а також українців, які чинили опір переселенню. Табір мав 12 кулеметних веж, три ряди огорожі з колючого дроту, а від дороги — стіну з бетону висотою 5 м. Серед в’язнів були жінки і навіть діти. Особливо тут переслідували священиків та інтелігенцію. За 20 місяців у таборі ув’язнили близько 4 тис. Багато вязнів померло, не витримавши нелюдських умов. Вони тяжко працювали по 12 годин у дві зміни без вихідних і свят за півлітра єрзац-кави із жолудів та невеликий шматок чорного хліба на день. Спали люди на дерев’яних похилих нарах без матраців, за невиконання норми в’язнів жорстоко карали побиттям, примушували годинами стояти навколішки, замикали в карцер і мучили допитами. Були випадки самогубства на огорожі, по якій проходив електричний струм.
Окремо у Сяноці «працював» Військовий суд оперативної групи «Вісла». Протягом трьох місяців він засудив 173 українців до смертної кари, 58 на довічне ув'язнення і 79 чол. - до 15 років ув'язнення.

Незагоєна рана
До падіння комуністичної влади у Польщі про акцію «Вісла» було заборонено навіть згадувати. Українці вважалися громадянами «другого сорту», тож вони змушені були реєструватися як поляки і швидко асимілювалися. Лише у 1990 р. сейм Польщі засудив цю акцію. Але ні вибачень, ні компенсацій нащадки депортованих так і не отримали. Про злочини минулого та їх жертв зараз нагадують лише поодинокі пам’ятники загиблим, відкриті на кошти української громади, та щорічна хода пам’яті.