Місто. Вулиця. Все ніби так знайоме.
Пройшов осінній дощ.
Навкруги все понуре, ніби туман
і ліхтарі, на пів сили мерехтять.
Не має спокою чомусь мені,
Не має спокою в думках.
Вони осіли десь у скронях між цими будинками, а може і у самих сховах.
Химер немає,
просто у цих хащах давно ніхто не був.
Не наносив візити.
А якщо раптом і потрапляв,
то швидко повертав.
Не химери страшні.
Страшні химерні думки.
А у цих будинках лише відображення
Наших внутрішніх химер.
Наших настроїв на день або і рік вперед.
Тому і не має мені спокою.
Коли іду по цих брукельних вулицях,
Наче заглядаю до себе ззовні.
Трощене скло. Всюди, біль.
Я  дивлюсь на ці стелі і бачу стелі,
Але це не стелі.
Вони інші. Вони стали самі ніби примари.
Вони бачили привидів. Привидів.
Тому тут не має туманів. Як у тій Британії.
Ці місця інші. І примари тут інші.
Злякатись може той. Кому є що..
Але туману не має. Його всмоктала мара.
Навіть мої кроки. Як уві сні.
Тут можна знімати кіно. Особливе.
Кіно про наших рідних примар.
Та вони не такі страшні, як здається.
Але чомусь я не чую ехо. Де ж воно..
Те ехо саме на себе не схоже.
Дивуюсь сам собі. Я такий нестримний.
Тримаючи себе на думці. Продовжую іти.
Куди тут вже не важливо.
Аби ноги вели.
А там поки вистачить сміливості.,
Хоча що там казати, про сміливість.
Вона вже давно зникла.
Коли тілько ступив у цей квартал.
І хоча все нутро ніби крутило..
Та ось минув масив. Ще один.,
Довгий такий, майже  з верству.
Чи примарилось… та біс його знає.
Такі темні міста. Так сіро. Звичне діло.
Хоча не тропіки, Але бридко і огидно.
Вірніше. Не огидно, а огидно припускати
Імовірність свого жаху. Навіть тут.