Реклама на сайте Всі Суми: (0542) 77-04-78 vsisumy@gmail.com

Буде нам з тобою що згадати

Блоги, Віктор Бобиренко
24 ноября 2010 в 02:32
Сумчани на Майдані 2004 році

Свого часу я служив на флоті. Бачив захід сонця в океані. Метрів за 100 бачив як кит пускає фонтан. Плигав з вертолітної площадки в море (як два Харківських моста). Стріляв з гранатомета. Був у кількох драках стіна на стіну з поножовщиною. Одного разу мене підрізали, а я вижив. Я бачив Пітер, Копенгаген, Щецін, Лондон, Африку.

Я думав, що ніщо вже в житті не вразить мене більше.

Але був Майдан.

Я був там вісім днів. А вражень – на роки.

Хочу розповісти кілька най вражаючих епізодів з Помаранчевої революції.

Захоплення Оболоні.

Нас перших виїхало 22 особи в мікроавтобусі, я і студенти зі Спілки української молоді, МНК, Студбратства. Найорганізованіші студенти. Гроші на маршрутку і тисячу «на пожрать» нам дав маловідомий тоді бізнесмен Геннадій Мінаєв. Їхав, думав будемо ночувати в наметах на Майдані, тому у нас були спальники, проте їх було менше, ніж нас. Виїхали ми у ніч з 22 на 23 і були рано вранці у Києві. Вже о 9 ранку ми були біля Верховної ради і щось там пікетували. Потім були на Майдані – і це був шок. Я ніколи в житті не бачив скільки людей.  Я зв’язався і потім зустрівся з помічником Безсмертного. Вияснилось, що ми згуртований і дисциплінований загін (десь об 11 годині до нас приєдналося ще 20 людей і нас стало 42). Прийшли ще якісь люди. Спитали: ви від Медуниці? Так(!?? Я й подумати не міг, що зі словом Суми у нардепів асоціація з Медуницею). Тоді ми можемо вам доручати будь-які завдання? Та хоч і на штурм Ради, настрій був тільки на подвиги.

На штурм не вийшло, але і на табір на Хрещатику (жити) ми не попали. Я отримував завдання безпосередньо від помічника Б. на кожен день. Але це було потім. А спочатку нас надвечір, коли ми вже виморились і накричались,  відправили розміщатися на завод Оболонь. Папа заводу був депутат нашоукраїнець Слободян. Сказали: будьте там як дома.

Приїхали на завод. На територію нас пустили, але це і все. Там менеджмент і вухом не веде, посилають нас подалі. А крім нас ще одна група з Чернігова, студенти з Полтави і… душ з п’ятдесят кримських татар. Я порадився з старшими груп (а реально дядько тільки я – решта студенти), подзвонив ще раз помічнику Б. і стало ясно, що є якісь накладки. А холодно, гадство, і вже майже добу всі ми на ногах.

І ми з татарами вирішили самозахватом захопити пусте (але тепле) приміщення на території. А у татар досвід, вони пів Криму самозахватом відбили. Нас разом десь із 150, ми захопили цей сухий цех, брали якісь дошки, стелили на цементну підлогу і лягали. Охоронці обіцяли нас і пострілять, але ми їх тупо посилали.  А десь через дві години прибігла надзвичайно стурбована зам директора всієї Оболоні, молода ще жіночка, і виявилося, що всьо в ажурі. Нас перевели в інше приміщення, там сколочували з шальовки тапчани і розгружали сотні спальників. Ми наскільки обнагліли, що отримали 100 спальників (я тупо сказав чуваку на роздатці, що нас сотня). Потім, коли вже всі діти, стомлені, поснули, прибігла тьотя і сказала, що заводська столова наварила поїсти. Пішов і набрав з кимось жратви повен тазік. Вранці зжерли все, хоч і холодне.

Іра

Ні. Власне цей «з кимось» була дівчина, яких мало. Ірина Стойняк. Мала, струнка, благородна і сильна. Не можна було впасти від утоми, коли поруч вона: ділова, спокійна. Коли розбирали спальники, хтось там щось не хотів давати їх нам. А мене поруч не було. Свідки казали, що Іра сама відбила нашу долю від усіх. Спокійно і чітко. А всім здалося, що у них подряпали у роті. Кажуть, що в Росії є, що й коня на скаку зупинять. Хай курять збоку, коли у нас є такі як Стойняк.

Правильний менеджмент

Нікому не кажіть, але зранку знову прийшла тьотя начальниця. Спитала скільки в мене людей. Сказав правду – 42. Сказала: зайдіть в касу. В касі мені під розписку видали 2100 грн., по 50 грн. на кожен ніс. Так ми почали формувати «чорну» (чеченську) касу.

В сухому цеху заводу ми прожили 3 дні (ні, ночі). Потім нас перевели на матраци в Київ-Експо-плазу. Там наш курінь пробув до кінця революції.

Команда

Першу ніч нас ночувало 42-є сумчан. Зранку до мене приєднали чернігівчан і полтавчан, потім невеличку (душ у 30) команду з якогось Івано-франківського вузу (не пам’ятаю), але якось пов’язаного з музикою: вони весь час співали. Весь час прибували студенти, передусім із Сум. Я їх записував, інструктував, розподіляв по взводах (роях). Було три сотні: Сумська, полтавська, чернігівська + співучий і танцюючий взвод галичан з Івано-франківська. Найбільше було сумчан: майже половина. Розбивалися вони на взводи/рої. Коли мене приїхав замінити Жора, 30 листопада, в нашому козацькому курені нас було за списками 342, рівно на три сотні більше, ніж спочатку.

Олвейси

Найбільше чеченська каса пішла на прокладки. Відчуття про майдан – це відчуття про кашу під ногами, мокрі ноги, і… прокладки. Це єдине, що рятувало. Засунув вранці в кожен ботинок, і до обід ноги сухі.

Фізіологія

Ще що дратувало – це неможливість справити фізіологію. Коли стоїш на майдані, не можеш кинути пост, найбільше що дратує – відсутність половини війська: воно стоїть у черзі в туалет десь у Глобусі.

Кожного вечора відпускав своїх помитися (маленькими групками). Помитися запрошували випадкові люди, і це вражало. Я ж піти нікуди не міг – відповідальність. Сам мився за вісім днів тричі, раз на Оболоні, і двічі на Експоплазі в чоловічому туалеті, поливався з двох двохлітрових пляшок води. Хто б побудумав, що 4-ма літрами води можна помитися.

Ден

Дєня Нікітін в любій компанії душа. Світлий і добрий, він був один із небагатьох, хто вже був не студент. Але, як старший, він знав, що солдата без побуту немає. Він був зам по тилу. З общака купили штук п’ять літрових термосів. Звідки у них постійно був чай, і звідки бралися бутерброди – знав лише він. Купляв і роздавав прокладки теж він.  Причому в аптеках йому їх часто давали безплатно. Бабушки, які роздавали їжу перехожим по всьому Майдану, вже на другий день здали Дену всі явки і паролі, а заодно і підносили йому вареники, як Гаврош патрони.

Нелас і сумчани

Начальником штабу сумської сотні був Нелас. Сангвінік у ролі начальника штабу – це модно. Всі люди обраховані. Всі комунікації розписані. А ще є Іра Стойняк, яка знає все. Війна – хороша справа, коли у вас є штаб.

Тактика

Нам повезло найбільше з усіх. Всі з ранку до вечора кричали  на майдані, а ми стібалися. Ми кожного дня отримували інше завдання. Я мав рацію і позивні для зв’язку. Отримував команду бути там-то, і робити те-то. От що значить мати організацію. Вас одразу поважають. Про те, що я ледь тримаю дисципліну і то лише на власному авторитеті,  у війську, де панують настрої анархії, знав лише я і здогадувалися кілька людей.

У мене й досі таке відчуття, що ми були єдиним керованим загоном у морі гасел. Хоча.

Дівчата

Одного разу прийшли і попросили дівчат добровольців. Ми віддали. Через добу вони повернулися, і сказали, що вставляли гвоздички в щити ОМОНу, і були тонкою лінією між нашими і Чужою Системою. Вони казали, що було не страшно. А на справді, наші дівчата були живим щитом. І зараз від цього, навіть через роки страшно. Мені страшно, що так спокійно віддав їх. А якби що? Як би я жив? На війні приймати рішення не страшно, бо швидко. А як – відповідати за рішення? Стрьом.

Земляки

 Проводили акцію під «Інтером». Здавали телеканалу лапшу, яку він вішав телеглядачам. Все було красиво, когось із наших навіть засняли. Потім збилися у групки недалеко, тупцювали і покурювали. Тут підходять до нас якісь люди з видною дамою на чолі, в шикарній шубі. Ви з Сум? А у нас на державному прапорі було написано «Суми». – Ну, ми із Сум. І тут тьотя видала: я теж сумчанка, але уже 10 років працюю в Києві, очолюю (сказала відділення якогось банку, не згадаю) тут поряд. Ми тут вас побачили і скинулись трошки філіалом, бо у вас молодь, грошей мабуть, мало. Кому віддати гроші? Ви уявляєте? Вас ловлять на вулиці і видають купу бабок за те, що ви приїхали боротись за свої і їх права. Я не пам’ятаю вже скільки нам дали грошей, але пам’ятаю, що цифра була велика. Може тисяч п’ять гривень. Щось таке.  Не спитали ні прізвищ, не взяли розписок. Ну і хто міг нас тоді поламати?

Бабуся - вихователь

Але повністю повірити в перемогу Майдану я зміг після зустрічі з бабусею. По Майдану ходили кияни і усім незнайомим людям пропонували гарячий чай, каву, пиріжки, борщ. Що завгодно. Кругом були якісь пересувні і стаціонарні кухні, де годували всіх, хто прийде. Підійшла до нас бабуся і каже: «дітки, поїжте вареничків». І розкладує по порціях. Я взяв порцію в пластиковій тарілці, а вона вибачається: вибачте, що тільки з картоплею. Були б і з м’ясом, але вже грошей нема. Ось отримаю пенсію, будуть і з м’ясом. І тихо так: - їжте, на здоров’я.  А в самої в очах сльози. Я здогадався: їй нас жалко. Мені кусок в роті застряг. Я відійшов в сторону, щоб люди не бачили моїх сліз. Людина, що живе бідно, як могла підтримувала ці тисячі приїжджих. Я б мав її жаліти. А воно ось як.

 Вдихаєш холодне повітря туманного Києва на повні груди. Стримуєш сльози вдячності і гордості. Як добре, що я частина цього народу. Разом нас багато. Нас – не подолати. Дулю Кучмі. Дулю Янеку. Наша щирість сильніша за їхню брехню. Колись може я й міг стати чмом. Але після зустрічі з бабусею мене ні яке чмо не заставить бути чмом, як вони.  Отак от. Бабуся, як вихователь.

Метро

Їдемо в метро на ж-д вокзал. Знаю, що поки доїдемо, третина відстане. Потім будуть доганяти, шукати. Щоб ми робили без молільників.

Ранній ранок. Ми сонні й замучені. Уже четвертий день ми тут.

Піднімаємось у ескалаторі. Біля мене стоїть Женя Сорокін. Майже спимо на ходу. Кругом – тільки одні наші. Їдемо мовчки. І тут… Зверху ескалатором спускається велика група людей. Побачили нас і давай радісно кричати: «Ющенко, Ющенко». Ми з Жекою переглянулись, і не змовляючись, один – одному випалили: «Новенькі». І засміялися, наскільки це було очевидно. Так і розминулися на ескалаторі дві групи: одна якась хмільно-радісна, а інша похмуро зосереджена. Отак мабуть буває в усі часи, коли зустрічаються ті, хто спішить у бій, і ветерани, які вже знають, що в окопах романтики мало, а є лише робота.

Вокзал

Найбільшим подвигом сумчан на Майдані була присутність наша на вокзалі. 26 листопада янеки загнали в Київ купу людей з Криму і Донбасу. А нас висадили вранці на вокзал, причому я отримав команду типу: забезпечити помаранчеву присутність на вокзалі.

 Ми прибули туди, а там ми маленьке помаранчеве п’ятно в морі синього. Реально – нас дві сотні, а тут тисяч десять синіх і з похмілля. І що ми тут робимо?  Якщо чесно, я розгубився. Зв’язався з начальством. І мені підказали тему: ставати в коло, і таким чином «захоплювати простір». Спрацювало. Ми стали в коло, кілька кіл. На всі три двері стали в такі ланцюжки, що виходило так, що кожен, хто проходить – проходить крізь наш стрій. І в центральному залі де раніше стояв ленін, і в лівій, і в правій залі стояли три кола. І складалося враження, що ми контролюємо вокзал, а сині лише ходять. Галичани у своєму колі одразу заспівали, з часом біля них зібралося коло фанатів. Хлопці з донецьку (та й ми, сумчани) навіть не підозрювали, що українські пісні можна співати годинами, не повторюючись.

Я боявся провокацій. Всім пацанам з донбасу було явно з похмілля. І тут я помітив, що на всьому вокзалі з продажу зник алкоголь, навіть пиво. Коли вони встигли? Кілька чудаків з прапорами ПР ходили, явно провокуючи. Але більшість відносилась до нас з цікавістю, але абсолютно без злоби. Уже через кілька годин стало ясно, що зіткнути нас не вийде – всі налаштовані брататися.

Панти дороже денег

Приїхав поїзд зі Львова. На прапорах Самбір, Самбір. Дуже велика і явно організована група. Душ двісті точно. Вони в шоці від кількості синіх. Я підходжу, знаходжу старшого.  З таємною міною представляюся по псевдо (на галичан це діє магічно. Скажіть що ви Іван Іванович і вам усміхнуться. Скажіть, що ви Букініст, Голуб чи Полтава, і вас відразу поважають, бо ви законспіровані, і може знаєте, де головна боївка).  Безапеляційно наказую зайняти площі, ставати в коло і співати українських пісень. Нас стало більше, і галичани до пізнього вечора, замість волати на Майдані, тримали вокзал. З боку явно було видно, що вокзал тримаємо ми, а янеки збоку біля вокзалу мітингують. Але вокзал наш. Якби була війна – ми всі заробили б по ордену. Ми втримались.

Ми навіть ночували на вокзалі, на підлозі. Уявіть, коли будете на вокзалі. Молоді, красиві, і як бомжі сплять на підлозі на карематах, тулячись один до одного, по черзі. Змінили нас аж 27 числа під вечір.

Котіль і Фельшер

Кількість пасіонаріїв у нас зашкалювало. Разом зі студентами з Могилянки ми пікетували Міносвіти. Але двоє наших, під виглядом журналістів і разом з ними, коли вони йшли на пресуху, пройшли всередину. Як їх пустили з нашим явно бомжеватим виглядом, хтозна. І чудаки, Котіль і Фельшер там начудили. В установах часто кидають двері з ключами з коридору. І хлопці зачинили якийсь кабінет, де була нарада, і ключ викинули у форточку. Був скандал, і ми почувалися героями.

Але головне було на вокзалі. Під вечір 26 числа, Котіль скинув з себе помаранчеві атрибути, начепив сині. Наших по говору від донецьких не відрізниш. І він приходить, приносить армійський сухпайок. Виявляється такий видають донецьким хлопцям десь майже на путях.   Пішли вони з Фельшером, принесли ще. Потім пішла ціла група наших, приносять ящик.

Ми викликали 5 канал. І був сюжет, що донецьких годують військовим номерним пайком, поцупленим зі складів Міноборони. Потім кажуть була й кримінальна справа. А ще ми відправили трофеї в Суми. В Сумах це показували народу і говорили: «Наші хлопці в Києві відбили у яничарів армійські сухпайки. Слава нашим». І Сумський майдан гудів і радів маленькій перемозі своїх у Києві.

Барабани

Якось ішли в колоні мимо Кабміну. Дорога там, як жолоб, між насипом і будівлею. А на горі дівчата б’ють в бочки, як в тулумбаси. Красиві дівчата. Красиво вибивають. Мороз по шкірі. А над дівчатами хтось махає прапором, як у нас і з надписом Суми.

Хтось із наших збігав у розвідку, прибіг, розказує: дійсно, серед барабанщиків дівчата із Сум, він якусь знає. Як вони туди попали?. Хтозна. Але ж наші. Враження було наскільки сильним, що мені потім довго снилося: йде величезна колона внизу, а нагорі бють в тулумбаси дівчата, красиві як життя. А над ними – жовто-синій прапор. І вони кличуть на подвиг. І ясно – що наше діло – праве. І хочеться жити, щоб перемогти. І перемогти, щоб жити.

Юля позвала

28 листопада надвечір повернулися з акції в Експоплазу. Цілий день блокували два провулки біля кабміну. Задовбалися в смерть. Звонять із Сум: ну як там в Києві. А в мене відчуття, що ми на краю світу. Провулок охороняємо. По черзі. Хтось гріється по близьким магазинам, хтось чергує на блок-посту.

Експоплаза – це гігантський виставковий центр. Там прямо на підлозі, на матрацах жили тисячі людей. Були розгорнуті похідні кухні, гарячу їжу видавали всім за бажанням. Нехитра їжа, але ситна. Суп, каша з тушонкою, чай з пиріжком. Поряд був медпункт. Киівські лікарі оглядали людей, ліки видавалися тут же і безкоштовно. Столиця здавала кров свободі. І хтось же це організовував!

Тільки ми повернулися, а тут Юлія Володимирівна віщає із здоровенного екрану. Кудись кличе.

Я розпустив більшість дівчат по окрісним квартирам помитися. Решті був наказ вечеряти і відпочивати.

А тут вся виставка заворушилася, всі збираються. Поруч було багато людей з Поділля і Галичини. Мурашник збирається. Підбігає до мене якийсь вуйко і не своїм голосом кричить: А ви чого не збираєтесь. Ходімо! Юля ж позвала! Я через силу намагаюсь йому пояснити, що в мене є командир, він скаже – я побіжу. А без команди – тупо сидітиму. Він дивиться на мене, як на єретика (чи зрадника), трясеться від гніву і повторює: Як же так, Юля ж позвала. І вказує на світлий образ, що віщує з екрану.

Впевнений, цей вуйко і досі за Юлю порве. Уже тоді вперше проявився феномен Юлі. Всі наче за Ющенка, але Юля – це наша Жанна Д’Арк.  ЇЇ місія – звати.

Малолєтки

Вийшов скандал. Додзвонилася одна мама з Лебедина. Виявляється в нашому курені одна дівчина з педучилища, а їй немає 18 років. Мене кляли. А я знав? У дівчини горять очі. Вона хоче вмерти за Україну. Втекла, дома нічого не сказала. Стали виясняти. Виявилось: у нас таких кілька. А скількох мама не відпустила – хтозна. Сказав дівчині, що їхатиме зі мною на Суми.

А побухать?

29 листопада у мене день народження. А на Експоплазі кругом висять оголошення «вживати заборонено». Кругом сухий закон. Революція по українськи. В жертву на алтар перемоги приноситься найдорожче – головна українська звичка. Але ж день народження. А ще, зранку я від’їжджаю в Суми. А ще приїхали в гості хлопці з майдану (ті хто жив в таборі майдану), і з ними сам Чепік. Ну як так.

Купили коньяку, розбавили з пепсі і так хлібали по колу втихаря, тіпа пепсікола. І зовсім не хотілося додому. Щемило, бо ось тут, оце – справжнє. А раніше все було – лабуда.

***

Такі от спогади. Не жаль нічого. Ми перемогли. Ми вибороли свободу. Не вибороли благополуччя, але це не наша вина. Зате в стійло нас вже не загнати. Єдине, чого жаль, так це того, що в Сумах був свій майдан. А я прозівав.

 

 

 

 

 

13
Комментариев
9
Просмотров
2226
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.

Комментарии

Цитата: "Не жаль нічого. Ми перемогли. Ми вибороли свободу".
Интересно у Вас - украинца(с галичанами все понятно -вставив клизму украинцам они по сей день промывают ею и желудки и мозги) не возникала мысль на кого и на чьи деньги совершаете переворот(по законам Украины- это был переворот) Сегодня Конгресс США озвучил сумму потраченную на оранжевый переворот - 75 млн. долл.+ информационное и международное "прикрытие". Кучма был украинцем поставленный на этот пост народом. Вы попрали выбор этой части народа. По большому счету это гражданская война без выстрелов. А в такой войне победителей нет и быть не может.По поводу "Свободы", напомню лишь слова украинца М. Волошина (1919) году«Когда завоевывается свобода слова — свобода мысли кончается». Я бы предпочел, чтобы мы в это время оставались разумными. И думали о своих интересах, а значит интересах народа, страны.

Не пускай сопли, взрослый мальчуган.......

Витя тяшо в армию забирают? Да на флот! Там макароны тазиками по флоцки! А кудаж тебе Витя писать ... Адрес какой ? Пишите сразу в плен...

Букв много но по теме только " нашел тазик со жратвой ... На утро все сожрали даже холодное..." та нацики и поцики всю страну жрали набирая в тазики ... Доны тоже прожерливые но они хоть чтото производят а вы с мездуницей как саранча... результат Ваш на выборах ? Теперь блоги у жопы

От майдана осталось щемящее чувство Мы действительно поняли что такими как раньше уже небудем.Майдан дал людям почувствовать свободу уверенность в своих силах.Жаль тех кто кроме кривляний в коментариях ни на чтоне способен. Это нищие умом и с пустой душою людишки. Кривляйтесь и дальше.А караван идет своей дорогой-лайте. Вы нам не мешаете.

Цитата: "А караван идет своей дорогой-лайте. Вы нам не мешаете"
Вы нам тоже не мешали бы своей 20-летней ездой на караване если бы не одно НО!!! Наши отцы и деды(пешком)за две с половиной пятилетки, то есть за ДВЕНАДЦАТЬ лет, построили около 10 тысяч крупных объектов! 10 тысяч!!! Они по - Вашему нелюбили Украину - как презренно их обозвало их нынешнее поколение "совки"(автор-еврей Градский).А вот 20 лет езды вместо работы, в то время когда Украина насправди гине - это ПАТРИОТИЗМ?????? Это проявление любви. И за кого же Вы боролись на Майдане на деньги США - за Соньку золотую ручку??? За воровку??, счастье которой лишь в том, что она не выехала в США вслед за Лазаренко, а то судьба была бы похожей.

Ладно, нате без кривляний: "Когда караван поворачивает назад, его возглавляет хромой верблюд" (арабская пословица).

Ваш караван повернул назад прямо с вашего святилища - майдана.
И возглавил его хромой на все 4 ноги (и на голову тоже) ... верблюд. Вами же выбранный.

Разве это не заметно было ещё тогда?? А вы тут ностальгируете, загнав стану в депо??? НІКЧЕМИ.

Свого часу я служив на флоті.
А сьогодні наїв от-такі щоки - у жоден телеекран не влізають.
Отже, пишу на увесь розворот до газети... А шо робить?..

До речі, хлопці з майдану як збиралися, так і збираються (і Чепік з ними!) побухать коньяку з пепсіколою...

А я, блін, прозівав. Дзвонили мені - "Ти де??!".

А я на морі...

"Такі от спогади. Не жаль нічого. Ми перемогли. Ми вибороли свободу. Не вибороли благополуччя, але це не наша вина. Зате в стійло нас вже не загнати. Єдине, чого жаль, так це того, що в Сумах був свій майдан. А я прозівав."
як на мене то необхідно змінити цю частину на наступне:
"Такі от спогади. Не жаль нічого. Ми перемогли. Ми вибороли свободу. Не вибороли благополуччя, але це НАША вина. Зате в стійло нас вже не загнати, хоча намагаються і деякі з тих хто бів на Майдані туди хочуть. Єдине, чого жаль, так це того, що МИ прозівали свій час і шанс, але маємо можливість все виправити"