Реклама на сайте Всі Суми: (0542) 77-04-78 vsisumy@gmail.com

Слід кривавий стелиться…

03-10 августа 2011 г., 31 (660), Топ-тема
Газета Панорама, Сергей Бондаренко 05 августа 2011 в 12:38
Бої 1943 р. за Лівобережну Україну і форсування Дніпра стали найжорстокішими і найбезглуздішими в історії війни

Загинути, захищаючи рідну країну, завжди вважалося доблестю. Але у 1943 р. сотні тисяч українських чоловіків, юнаків і підлітків командуванням Червоної армії були відправлені під німецькі кулемети як «гарматне м’ясо» - без зброї, обмундирування і підготовки. Більшість із них загинула в першому ж бою. Але навіть після загибелі хлопці виявилися непотрібними владі, яка послала їх на смерть.
 
На ворога - з цеглинами

В народі їх називали «чорносвитниками» чи «піджаками» - за цивільний одяг, пошитий часто з домашнього полотна. Довгі колони «піджаків» із зими 1943 по зиму 1944 рр. тягнулися до лінії фронту шляхами Лівобережної України. Із них додому повернулися одиниці…
Взимку 1943-о Червона армія після перемоги над німецькими військами під Сталінградом підійшла до України. Просування було швидким – у тилу оточеного сталінградського угруповання німці практично не встигали організувати новий фронт. Поповнювати атакуючі підрозділи ЧА було важко – тили традіційно відстали. Саме тоді у Червоній армії з’явилися перші «польові військомати», яким давалося право мобілізовувати усіх чоловіків від 18 до 55 років. Насправді ніяких «військоматів» не існувало – право мобілізовувати чоловіків було надано командирам військових частин. Процес призову спростився до неймовірності. На збір чоловікам того чи іншого села або містечка, які «на око» підходили для служби, давалося півгодини. Часто під таку «мобілізацію» підпадали навіть підлітки 14-16 років. Потім озброєні солдати гнали одягнену у цивільний одяг юрбу у напрямку фронту.  

За військовою наукою усіх часів солдати перед боєм мають прийняти присягу, бути навчені хоча б мінімальним навичкам володіння зброєю і ведення бою, отримати зброю і обмундирування. Інакше це просто гарматне «м’ясо», яке відправляють на загибель. Саме така роль була відведена «піджакам» протягом 1943 р. Про це свідчить уривок із спогадів українського письменника Анатолія ДІМАРОВА. Поранений ще у 1941 р., він погано бачив і мав скалічену руку. Однак його мобілізували разом з усіма чоловіками села і погнали на фронт. Замість зброї видали… половинки цеглин, показали велетенську водойму, скуту кригою, і наказали чекати сигналу – ракети. За сигналом треба було бігти на німців, які засіли на протилежному боці за міцною огорожею. «Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких сиділи заградзагонівці з націленими нам у спину кулеметами. Мене врятувало лише те, що я вже порох нюхав і біг не в першому ряду, а у п`ятому. На сто метрів від тієї огорожі німці нас підпустили. Ви уявляєте: голий лід, нема де сховатися! І як сипонули з кулеметів кинджальним вогнем! Хлопці переді мною падали, як підкошені, я теж впав і лежав, а солдат переді мною аж крутився від куль, що у нього потрапляли. Весь час на мене наповзав...», - згадує Анатолій Дімаров. У цій «атаці» загинули майже всі, майбутнього письменника вночі витягли пораненого  з-під трупів. Однак Дімарову ще пощастило - його лікували у армійському санбаті. Як виявив дослідник Василь ЗАХАРЧЕНКО, багатьох поранених «піджаків» відправляли одужувати від поранень у… свої села, де вони без ліків через деякий час помирали. Але родини таких «щасливців» хоча б знали про їхню долю. Іншим же повідомляли - «ваш чоловік, син, брат пропав без вісти», хоча командування точно знало, що людина загинула. Подібний підхід пояснюється просто - «піджаків», як осіб, що не прийняли присягу, не заносили до цифр втрат ЧА, а родинам «пропалих без вісти» не треба платити пенсію.

Особливо багато «піджаків» радянські воєначальники поклали під німецькими кулеметами та гарматами у долині р. Молочна у Запорізський області, яка отримала назву «Долина Смерті». Восени 1943 р. у ході важких боїв там, за різними підрахунками, загинуло 30-40 тис. нещодавно мобілізованих на Лівобережжі. Для їх поховання армійські командири навіть не виділили похоронні команди – мовляв, це зробить місцеве населення. Але жінки, діти і старі просто не змогли впоратися із цією роботою - настільки багато було загиблих. Тому навесні 1944 р. у цьому районі розпочалася епідемія сипного тифу, від якої вмирало місцеве населення.
Про жахливу долю «піджаків» у свій час писали Олександр Довженко, Олесь Гончар, російські письменники. Особливо яскраво ці події висвітлені в автобіографічній повісті Дмитра Міщенка «Батальон необмундированих».

Букринські жорна

Однак «піджаків» використовували не тільки у боях на Лівобережній Україні. Дуже багато їх загинуло при форсуванні Дніпра на так званому Букринському плацдармі. Задля подарунка Йосипу Сталіну командування Українських фронтів намагалося звільнити Київ до чергової річниці Жовтневої революції. Для завоювання плацдарму на правому березі, де була міцна багатоешелонова німецька оборона, обрали район містечка Букрин на Правобережжі. Лише пізніше радянські воєначальники зрозуміли, що район не підходить для розвитку наступу через місцевість з великою кількістю ярів та балок. Через це тут не можна було використати танки. Для оборони німців вона, навпаки підходила якнайкраще. Форсування Дніпра - дуже широкої ріки - відбувалося на підручних засобах: плотах, в’язанках хмизу, розібраних парканах. Бійці пливли по річці під шквальним вогнем німців, які пристріляли усю місцевість. «Старі й молоді, свідомі і несвідомі, добровольці й мобілізовані військкоматами, штрафники і гвардійці, росіяни і не росіяни – усі вони кричали одні й ті ж слова: «Мамо! Боженьку! Боже!» і «Караул!», «Допоможіть!»... А німецькі кулемети сікли та сікли, поливали різнокольоровими смертельними цівками. Хапаючись одне за одного, поранені й ті, кого ще не зачепили кулі, в`язками йшли під воду, річка горбилася бульбашками здригалася від людських судорог, пінилася червоними бурунами»,- писав про це очевидець - російський письменник-фронтовик Віктор Астафьєв. За його ж свідченнями, «…коли з одного боку в Дніпро входили 25 тис. солдат, то на протилежному виходило не більше 5-6 тис». Трупи загиблих пливли униз по річці. Є свідчення, що їх через декілька місяців навіть виловлювали у Чорному морі. На самому Букринському плацдармі жорстокі бої тривали понад чотири місяці. За свідченнями очевидців, «піджаків» тут використовували так само, як і раніше на Лівобережжі - у якості гарматного м’яса. Дослідник Василь Захарченко виявив, що більшість мобілізованих з одного села гинули в одному бою в один і той же день.

Тільки після невдач Георгій ЖУКОВ, який знаходився на Україні у якості уповноваженого Ставки верховного головнокомандуючого, прислухався до думки Констянтина РОКОСОВСЬКОГО і переніс наступ на Лютізький плацдарм північніше Києва.  
 
На Київ!

Столицю України було звільнено, але також ціною величезних втрат у військах, у тому числі і серед «піджаків». Інженер Володимир ПАРХОМЕНКО, уродженець с. Глинськ Роменського району, який побував у 1967 р. в селі Мощун за Пущею-Водицею, писав: «Квартирна хазяйка, дізнавшись, звідки я родом, заплакала: «Ой, синку, скільки ж хлопців із Сумщини було перебито отам на полі за струмком! Вони ж там лежали купами!» За різними підрахунками, всього при форсуванні Дніпра загинуло до 250 тис. радянських солдатів. Деякі дослідники вважають, що їх було набагато більше, до 570 тис. Така різниця у цифрах, напевне, обумовлена саме тим, що втрати «піджаків» до втрат армії не зараховувалися.
 
Змити кров’ю

Подібне ставлення до мобілізованих в Україні обумовлене тим, що до українців як Йосип Сталін, так і більшість військового командування ЧА,ставилися як до «зрадників, які допомогли німцям у 1941 році». А таку вину, на їх погляд, можно було «змити кров’ю».

Офіцер із особливих доручень командувача 1-м Українським фронтом Юрій КОВАЛЕНКО у своїх спогадах згадував, що на нараді командування Українськими фронтами на запитання, чим озброювати і як обмундирувати 300 тис. мобілізованих Жуков відповів: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим? На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они – предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать». До речі,у 1944 р. війська НКВС за наказом Сталіна дійсно розпочали підготовку з виселення українців на Північ. Однак, за свідченням Микити ХРУЩОВА, її згорнули після того, як з’ясувалося, що для цього в умовах війни не вистачить залізничних вагонів. «Сталін дуже не любив українців», - зізнавався той у своїх мемуарах.
 
Сумщина – не виняток

На Сумщині мобілізація «піджаків» розпочалася ще взимку 1943 р., коли війська Червоної армії зайняли частину нинішних Сумського і Краснопільского районів. Є декілька свідчень сумчан, що дуже багато мобілізованих у цивільному одязі загинуло у боях за ст. Баси та В. Сироватку. Саме там радянські війська наштовхнулися на впертий опір німецьких військ. Потім до Сум прибув відомий німецький генерал Еріх Манштейн і під його командуванням частини Червоної армії були відкинуті від міста. Жителі Верхньої Сироватки та інших навколишніх сіл змушені були ховати вбитих «піджаків», просто присипаючи їх купами землі.

Але найбільш масова мобілізація розпочалася після визволення Сумщини в кінці серпня – у вересні 1943 р. За окремими джерелами, таким чином в армію потрапили до 24 тис. наших земляків, однак, можливо, їх було набагато більше. За інформацією голови обласної Національної спілки краєзнавців України Олега КОРНІЄНКА, масово «піджаки» гинули у районі с. Володимирівка, хутора Новенького Басівської сільради Сумського району, В.Бобрик Краснопільского району, у боях за Білопілля. «Братські могили, у яких ховали «чорносвитників» нашвидкоруч, після війни були фактично забуті», - каже він. Історик Микола КАРПЕНКО звернув увагу, що майже 80% загиблих, похованих у військових братських могилах, розкиданих по усій області, невідомі солдати. Він вважає, що це саме «піджаки», яких до списків ЧА не вносили. За словами Олега Корнієнка, існував спеціальний наказ 1945 р., яким пропонувалося місцевим органам влади вносити на меморіали біля братських могил прізвища лише «окремих бійців і командирів». Загалом же трагедія «піджаків» на Сумщині і в усій Україні зокрема залишається практично не вивченою істориками. Пафосні слова «никто не забыт и ничто не забыто», які так часто цитували у радянські часи і знову згадують зараз, очевидно, не про них.

0
Комментариев
0
Просмотров
1969
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.